Сплячий лелека
Шрифт:
На плакаті «Виходьте з лісів?» було зображено заплакану матір, що радісно обіймає «блудного сина». І ще плакат із закликом: «Берися за роботу! Твоя праця наблизить кінець війни!»
У кутку, на журнальному столику, стоси брошури «Галя Заславська» — байка про чергову Попелюшку, колись убогу і пригнічену «більшовицьким ярмом», а нині щасливу, добре годовану й охайну слугиню «доброї феї» в німецькій благопристойній, культурній і освіченій родині.
— Пане Шниряєв, — без усякої передмови одразу взяв бика за роги Хейніш, —
— Тобто як? — сполохався «хрестоносець». — Не може бути! Проте я весь увага, пане оберштурмбанфюрер. Завжди корисно вислухати об’єктивні й кваліфіковані критичні зауваження з боку вельмишановних спец…
— Не базікайте! — обірвав його на півслові Хейніш. — Матеріали вашої газети часто-густо справляють на читача протилежний ефект, аніж той, що передбачався і був би доцільним. Чому? Тому, що фактичний матеріал рясніє запереченнями реальної дійсності. Виникає запитання: чи не навмисні отакі підривні контрасти? Чи, може, ви вважаєте, що ваші читачі сліпі і чудодійно прозрівають лише тоді, коли тримають в руках вашу газетку? Чи вам не відомо, що за словом «опір» повинно стояти слово «розстріл»?
Але «пан» Шниряєв, на диво, й оком не змигнув. Навіть насмілився захихотіти:
— А про сліпців, що прозрівають, — дуже образно і влучно!
— Ви що собі дозволяєте? — почав буряковіти Хейніш. — Отак відверто — при свідках! — нехтуєте тією високою відповідальністю, яку на вас з довірою покладено владою?
— Вибачте, пане оберштурмбанфюрер, — пополотнівши, пробелькотів редактор, — але я не нехтую!.. Я виконую вказівки… Накази згори… Я лише виконавець інструкцій і розпоряджень… Хоч ви маєте абсолютну рацію!
— Ви що верзете?!! — визвірився Хейніш. — Ні, ви лишень гляньте на цю брудну свиню! — театрально звернувся він до мовчазних підлеглих. — За його словами виходить, що я навчаю його діяти всупереч інструкціям і наказам! Хіба не рідкісний екземпляр мерзотника? — І до Шниряєва: — Ну, рило ти свиняче, що іще бовкнеш?
— Пане оберштумбанфюрер, — скиглив пан редактор, чоло якого зарясніло потом, — благаю… Дозвольте пояснити…
— Пояснюйте, тільки зважте, що за кожне слово брехні — у пику! Майєре, потурбуйтеся про це…
— Слухаю!
Віллі підійшов до редактора впритул, взявся кулаками в боки.
— Тільки ж не скалічте цього йолопа завчасно, — попередив Хейніш, помітивши, як люто нап’ялися у Майєра жовна.
— Усе, що скажу, легко перевірити! — верескнув Шниряєв, з острахом позираючи на показного, довготелесого Віллі. — Зараз поясню. — Шниряєв увібрав голову в плечі і втупився у Хейніша благальними очима.
— Ви багато теревените! Викладайте саму суть!
— Вам, безумовно, відомі організаційні принципи видань для місцевого населення. Таких газет виходить чимало — від «Німецької газети для Сходу» в Ризі і аж до «П’ятигорського відлуння». І що показово:
— Ви ухиляєтеся!
— Присягаюся — анітрохи!.. Прошу дослухати, бо все, про що кажу, прямо стосується й моєї газети… Звідки ж ота інформаційна одноманітність? Справа проста: матеріали для місцевої преси готуються централізовано трьома пов’язаними між собою новоутвореннями рейхсміністра доктора Геббельса. Це «Прес-служба Ост», «Фотослужба Ост» та «Спецслужба інформації». Отже, ви докоряєте, — він скосив очі на Майєра і знову зіщулився, — вибачте мені, але я виходжу з існуючої реальності — ви докоряєте мені за чужу провину… Зрештою, у цьому легко переконатися, якщо є бажання…
— Ось що, пане Шниряєв, не вдавайте дурника, краще розгорнемо сьогоднішній номер вашої газети, — мовив Хейніш. — Шарфюрере Бергер, прочитайте вголос окреслене олівцем. — Він простягнув Крістіні газету, — Може, цей покидьок швидше збагне, про що йдеться, коли почує текст російською мовою.
Крістіна байдуже прочитала:
— «Тимчасові успіхи Червоної Армії не розчарували звільнене від більшовиків населення окупованих територій. Доказом цього є те, що люди охоче і добровільно виїжджають працювати до Великонімеччини…»
— Стоп! — зупинив її Хейніш і знов до Шниряєва: — Тож про які успіхи червоних мовиться? Хто дозволив вам їх пропагувати друкованим словом?
— Але ж тут нема нічого конкретного, — розгублено забубонів Шниряєв.
— Ах, вам тільки цього бракує!
— Визнаю, недогледів… Я розберуся з цим, пане оберштурмбанфюрер… Знайду винних… Певно, трапилася помилка…
— Помилка? Фрейлейн Бергер, читайте далі!
— «Лише мізерна купка збільшовичених фанатиків ухиляється від виконання наказів окупаційної влади, чинить перешкоди і намагається вести злочинний опір!..»
— Стоп! — знову підняв руку Хейніш. — Це теж помилка? Чи, може, завуальовані заклики, що розповсюджуються через вашу газету?
— Чий там підпис? — вичавив із себе редактор, який нарешті втямив, що справа повертає на зле.
— Підпису нема, — холодно повідомила Крістіна.
— А ви навіть не читаєте власну газету? — гнівно запитав Хейніш.
— Цей номер виходив без мене… — пригнічено промимрив Шниряєв. — Я виїздив до П’ятигорська… Який паразит скористався?..
— Нарешті чую розумну мову! — зазначив Хейніш. — Про згаданого вами паразита поміркуйте конкретніше.
Шарфюреру Бергер цікаво було спостерігати, як майстерно оберштурмбанфюрер здирає з редактора машкару солідності, самоповаги.
Стукіт у двері перервав її роздуми. Із-за прочинених дверей сказали:
— Перепрошую, пана оберштурмбанфюрера кличуть з СД!.. Черговий вимагає пана Хейніша негайно!.. Прошу до телефону…
— Можемо перемкнути на мій, — послужливо запропонував редактор.