Сплячий лелека

Ячейкин Юрий Дмитриевич

— Усе це так, але…

— От що, Анзоре! — голос генерала посуворішав. — Відмовитись від обгрунтованої і корисної пропозиції Студентки ми не можемо. Не маємо права! Зробимо так: необхідно терміново — зараз же! — повідомити Центр, запитати, чи є там дані про цього рудого німця. Про нього ми докладно орієнтували Центр ще раніше, отож, сподіваюся, певні наслідки перевірки вже повинні бути. Крім того, у Москві зараз перебуаає Калина, що особисто знайомий з Майєром. А це багато важить! І ще повідомити… А втім — ні! Усе це забере чимало часу, якого катма… Краще

негайно летіти до Москви — це полегшить і прискорить вирішення питання. Словом, наказую, майоре: готуйтеся до вильоту! Я особисто потурбуюся, щоб ви сіли на літак сьогодні ж увечері.

…Майор Анзор Тамбуліді мав уявлення про Москву лише по фільмах. Знав її як місто мрій кожної радянської людини, як столицю неосяжної Батьківщини, яка для нього асоціювалася з розкішним сонячним днем, з весняним життєдайним подихом.

Але обмерзлий вантажний «Дуглас» прилетів глупої ночі і ніяк не міг сісти — мела люта віхола, затуляючи тьмяні синюваті разки електролампочок вздовж злітно-посадочних бетонованих доріжок. Можливо, й не сіли б, якби на теплих лампочках не танув сніг і вони двома ледь помітними ланцюжками не миготіли крізь хурделицю.

«Газик», що дочекався Анзора біля сірого кубічного громаддя аеровокзалу, весь час буксував у снігових наметах, і Анзор раз у раз вивалювався в шалену круговерть, аби підштовхнути плечем безпомічну машину, у якої від безсилої натуги аж скати вищали на слизькій дорозі. Та й сам водій час від часу зупиняв машину, аби витерти ганчіркою заліплене снігом ’ вітрове скло.

А темно було — хоч в око стрель. Дві вузькі щілини на фарах з навислими над ними бляшаними козирками ледь освітлювали перед машиною не більш як на півтора метра снігу. А коли в’їхали на вулиці передмістя і далі, де будівлі повищали і своїми шерегами гамували віхолу, Анзор все одно нічого не угледів у настороженому і суворому місті.

Коли засірів світанок, це враження від столиці, як від міста-воїна, посилилось. На золотих маківках соборів були сіро-зелені чохли, ніби гімнастерки на крутих солдатських плечах. Пам’ятники на майданах, площах і в скверах, аби не бути потрощеними вибухами авіабомб, були оббиті та захищені брезентовими мішками з піском.

Анзор увійшов до комендатури, пред’явив посвідчення і запитав, як пройти до чергового офіцера.

— Слухаю вас, — одірвався від паперів молоденький лейтенант.

— Майор Тамбуліді, з Кавказу, — відрекомендувався він. — Прибув в Управління держбезпеки, до майора Калини.

— Він підполковник, — виправив його лейтенант і підняв трубку. — Товаришу підполковник, до вас прибув майор Тамбуліді… Так, з Кавказу… Слухаюсь! — І до Анзора: — Зайдіть у бюро перепусток. Потім підете в приміщення наркомату. Перший під’їзд, третій поверх, кімната двісті п’ятнадцять. Костянтин Васильович зустріне вас особисто.

І ось вони — Анзор і Костя — в скромному кабінеті. В обох з перших слів і поглядів виникло хвилююче, але невиразне почуття. Невизначеність його, мабуть, пояснювалася подвійними вимірами сприймання часу і подій: ніби розлучилися тільки цими днями і наче не бачилися

півжиття. Але Калина й Тамбуліді зустрілися не для аналізу своїх емоцій, в них були службові обов’язки. Тому й розмова їхня якось з перших слів одразу повернула до суттєвого:

— Ну, джигіте, оповідай — козак слухає! — жартома почав Калина. — Як ви там? Як Матвій Іванович? Розказуй!

— Костянтине Васильовичу, дорога ти моя людина, як живемо, сам знаєш — війна. Генерал тобі вітання передає, та про це — потім. Краще почну з найприємнішої новини: від Марії одержали радіограму.

— Нарешті! — вихопилося в Калини. — Жива? — запитав те, про що хотів запитати найперше, але не наважувався.

— Коли вийшла в ефір, то ясно, що жива… Зараз відступає разом з військами Клейста. Зібрала надзвичайно важливі дані про оборонні споруди і розташування військ противника.

— Як же вона зуміла передати? Адже залишилась без рації!

— Знайшла стару. До речі, вона передала цікаві відомості про твого знайомого.

— Про кого це?

— Про Віллі Майєра.

— Що?

— Власне, я тому й приїхав.

— Оповідай!

— Виявляється, цей Майєр, почуваючи до Крістіни особливу симпатію…

— Про його симпатію мені відомо. У старі часи він би викликав мене на дуель! Такий…

— Зажди, — заблагав Анзор, — бо ти стаєш і моїм конкурентом.

— Чому?

— Тому, що Матвій Іванович каже, що серед усіх балакучих людей я — рекордсмен. А за тобою мені й слова не мовити.

— Мовчу! — Костя підняв руки.

— Тоді слухай. Цей Віллі Майєр врятував Студентку від викриття, коли велося розслідування справи про вбивство Мюллера. Він спромігся повернути діло так, що винною в смерті карателя визнали Несмітську, агентку СД під кличкою Есмеральда. Марія вважає за можливе скористатися діями Майєра і залучити його до співробітництва з нами.

Анзор вийняв з бокової кишені невеличкий пакет і подав Калині.

— Ось лист генерала Роговцева керівництву управління. Тут усе викладено до найменших подробиць. Окрім того, генерал вважає не зайвою твою думку, оскільки ти особисто знайомий з Майєром і вивчив середовище, в якому діє Студентка.

— Ясно! — Калина підняв трубку і комусь наказав: — Негайно принесіть мені всі матеріали перевірки на Арійця.

— Арієць — це хто? — поцікавився майор Тамбуліді, бо цю кличку почув уперше.

— Той, про кого ми говоримо.

— Майєр?

— Він.

— Виходить, ви теж…

— Виходить, Анзоре.

— Ну й дива?

— Чому ж? Висновок простий.

— Який же?

— А такий, що Марія в тилу ворога, а ми тут, у Москві, одну думу думаємо.

— Ви мене, Костянтине Васильовичу, просто приголомшили. Ніколи не сподівався…

— Ну, зваж сам, Анзоре: Марія — не професійний розвідник. Одній їй там важко. Чи знаєш ти, що таке самотність? І досвіду в неї малувато. Ти мав підготовку, а вона з студентської лави — в пекло, до вишколених вовків контррозвідки. Чи легко їй? Крім того ж, до найважливіших документів доступу у неї нема.