Спокута
Шрифт:
Де була Сесилія? Вона трималася десь збоку, ні з ким не розмовляла, весь час курила, підносячи цигарку до губ швидким, жадібним жестом, потім із нервовою огидою відриваючи від рота. Або ж крутила в руках хусточку, міряючи кроками хол. За нормальних умов вона б узяла подібну ситуацію під свій контроль, прослідкувала б за опікуванням Лолою, заспокоїла матір, вислухала поради лікаря, консультувалася б з Леоном. Брайоні була поряд, коли Леон підійшов поговорити з Сесилією, а та відвернулася, не в стані нічим допомогти, навіть говорити не могла. Щодо мами, то вона, як не дивно, повністю давала собі раду в цій непростій ситуації, забувши про мігрень і про потребу усамітнення. Вона, фактично, наче виростала в міру того, як її старша донька замикалася в своєму нещасті. Були такі моменти, коли Брайоні, яку знову просили повторити свою історію чи певні подробиці, бачила, як сестра наближається, щоб усе чути, й дивиться на неї пекучими, непроникними очима. Брайоні починала
Принесли звістку, що Лола, якій лікар дав снодійне, нарешті заснула, і ця новина викликала тимчасове полегшення. Усі, що нечасто траплялося, зібралися у вітальні й пили чай у повній виснаження тиші. Ніхто нічого не казав, але всі вони чекали на Робі. А ще з хвилини на хвилину очікували з Лондона містера Толліса. Леон і Маршал схилилися над картою маєтку, яку малювали для інспектора. Той узяв її, вивчив і передав своєму помічнику. Двох констеблів відправили приєднатися до тих, хто ще шукав П’єро й Джексона, а кілька поліцейських пішли до котеджу на випадок, якщо Робі прийде туди. Як і Маршал, Сесилія сиділа осторонь, на ослінчику біля клавесина. Один раз вона підвелася, щоб прикурити у брата, але головний інспектор підніс їй свою запальничку. Брайоні сиділа на канапі поруч із мамою, а Бетті й Поллі розносили чай. Брайоні не пам’ятала, що раптом підштовхнуло її. Дуже чітка й переконлива думка з’явилася нізвідки, і їй не треба було нікому нічого говорити чи питати дозволу в сестри. Остаточний доказ, повністю незалежний від її власної версії. Підтвердження. А й навіть інший, окремий злочин. Охнувши від власної здогадки, вона примусила здригнутися всіх у кімнаті й, підхопившись, мало не скинула чашку з чаєм із маминих колін.
Усі вони дивилися, як вона вибігла з кімнати, але були настільки втомлені, що ніхто нічого не запитав. Вона ж бігла нагору, перестрибуючи через дві сходинки, гнана відчуттям, що вона нарешті робить щось добре, таке, що викличе загальний подив і за що її тільки хвалитимуть. Це було схоже на відчуття в різдвяний ранок, коли збираєшся зробити подарунок, який обов’язково принесе задоволення, радісне почуття безневинної любові до самої себе.
Вона добігла коридором до кімнати Сесилії. В якому ж свинюшнику й безладі живе її сестра! Дверцята обох гардеробів були широко розчинені. Сукні, що висіли там рядочками, були перекособочені, а деякі ледь трималися на плечиках. Дві сукні — одна чорна, одна рожева, шовкові, дорогі — лежали на підлозі безформною купою, а навкруг валялися туфлі. Брайоні переступила й обережно обійшла цей рейвах, щоб дістатися до туалетного столика. Ну що заважало Сесилії позакручувати й позакривати косметичку й флакончики з парфумами? Чому вона ніколи не випорожнює свої смердючі попільнички? Не застилає ліжка, не відчиняє вікна, щоб пустити в кімнату свіже повітря? Перша шухлядка, яку вона спробувала, витяглася тільки на кілька сантиметрів — така була напхана, переповнена якимись пляшечками, картонними коробочками. Може, Сесилія й старша на десять років, але є в ній щось справді безпомічне й безнадійне. І навіть хоча Брайоні й лякав розлючений вигляд сестри там унизу, все одно правильно, думала дівчинка, витягаючи наступну шухляду, що вона тут, здатна тверезо мислити, що все це заради Сесилії.
Коли вона через п’ять хвилин переможно повернулася до вітальні, ніхто не звернув на неї ніякої уваги, і все було, як і раніше — втомлені, нещасні дорослі мовчки присьорбували чай або курили. У своєму збудженні вона не подумала, кому повинна віддати листа; в її уяві вони всі читали його одночасно. Тепер вона вирішила, що правильно буде віддати його Леону. Вона пройшла через усю кімнату до брата, але опинившись перед трьома чоловіками, передумала й віддала складений аркушик паперу в руки поліцейського з гранітним обличчям. Якщо на цьому обличчі й був якийсь вираз, він ніяк не змінився, коли той узяв листа й читав його, а зробив він це швидко, ледь що глянув на нього. Його очі знайшли очі Брайоні, потім він перевів погляд на Сесилію, яка дивилася кудись убік. Ледь ворухнувши рукою, він показав, щоб другий поліцейський узяв листа. Коли той закінчив читати, лист передали Леону, який прочитав його, згорнув і повернув старшому інспектору. Брайоні була вражена подібною безсловесною реакцією — бо всі троє не сказали нічого. Лише зараз Емілі Толліс помітила цей об’єкт їхньої зацікавленості. У відповідь на її апатичне запитання Леон сказав:
— Це просто лист.
— Я хочу прочитати його.
Вдруге цього вечора Емілі була вимушена настоювати на своєму праві щодо письмових послань, які курсували в її домі. Відчуваючи,
— Я хочу прочитати його.
Вона не змінила свого тону, який не віщував нічого доброго. Леон знизав плечима й вибачливо всміхнувся силуваною усмішкою — бо що ж він міг заперечити? — а Емілі перевела погляд на двох інспекторів. Вона належала до того покоління, що трактувало поліцейських як лакеїв, незалежно від рангу. Підкорюючись кивку свого зверхника, молодший інспектор перетнув кімнату й віддав листа. Нарешті й Сесилія, яка до цього була повністю заглиблена у власні думки, виявила певний інтерес до цієї сцени. Лист уже лежав розгорнутий у матері на колінах, а Сесилія підвелася з ослінчика й рушила від клавесина до них.
— Як ви смієте! Як ви всі смієте!
Леон теж підвівся й зробив заспокійливий жест обома долонями.
— Сі…
Коли вона кинулася, щоб вихопити в матері листа, то не тільки брат, а й двоє поліцейських заступили їй дорогу. Маршал теж підвівся, але не втручався.
— Це належить мені, — кричала вона. — Ви не маєте ніякого права!
Емілі навіть не підвела голови й повільно перечитала лист кілька разів. Завершивши читання, вона на лють доньки відповіла власною крижаною версією.
— Якби ви, дуже освічена молода леді, зробили те, що належало зробити, й прийшли з цим до мене, тоді ще щось можна було би вдіяти, і ваша кузина не переживала б увесь цей кошмар.
Якийсь час Сесилія самотньо стояла в центрі кімнати, стискаючи й розтискаючи пальці правої руки, обводячи їх усіх поглядом, нездатна повірити, що її щось пов’язує з такими людьми, нездатна пояснити їм, як це все було. І хоча Брайоні почувалася виправданою реакцією дорослих і переживала якусь солодку внутрішню піднесеність, але все ж була рада, що вона зараз тут, на канапі, разом із мамою, напівсхована за цими чоловіками від презирства, що палало в очах сестри. А та ще кілька секунд пекла їх цим поглядом, а тоді розвернулася й вийшла з кімнати. Коли вона йшла холом, у неї вирвався крик болю, посилений акустикою, витвореною голими кам’яними плитками підлоги. У вітальні всі відчули полегшення, навіть розслабилися, почувши, що вона піднімається сходами. Коли Брайоні знову звернула увагу на те, що діється навколо неї, то лист був у руці Маршала, який повернув його інспектору, а той вклав у розгорнутому вигляді в папку, розкриту перед ним молодшим поліцейським.
Нічні години пролітали, а вона не відчувала втоми. Нікому не спало на думку відправити її до ліжка. Важко сказати, скільки часу минуло від моменту, коли Сесилія пішла до себе в кімнату, до того як Брайоні вирушила з мамою в бібліотеку на свою першу офіційну розмову з поліцією. Місіс Толліс залишилася стояти, Брайоні сиділа по один бік письмового столу, а інспектори — по інший. Запитання ставив той, із камінним лицем, який виявився дуже лагідним, неспішно розпитуючи її хриплуватим голосом, що був водночас і задушевним, і сумним. Оскільки вона могла показати їм, де саме Робі напав на Сесилію, вони всі пішли в той куток між полицями, щоб як слід усе оглянути. Брайоні прослизнула між ними, притулилася спиною до книжок, щоб показати їм, як стояла її сестра, і побачила перші синюваті ознаки світанку у високих вікнах бібліотеки. Потім вона вийшла з кутка й розвернулася, демонструючи позицію ґвалтівника, і показала, де стояла вона сама.
— Чому ж ти мені нічого не сказала? — запитала Емілі.
Поліцейські дивилися на Брайоні й чекали. Це було доречне запитання, але їй би навіть на думку ніколи не спало непокоїти цим маму. Усе б скінчилося ще одною мігренню.
— Нас покликали обідати, а потім утекли близнюки.
Вона розказала, як лист потрапив їй до рук, на мосту, в сутінках. Що примусило її відкрити його? Важко було пояснити той імпульсивний відрух, коли вона дозволила собі не думати про наслідки свого вчинку, або те, як письменниці, якою вона стала саме цього дня, необхідно знати, розуміти все, що діється навкруг неї.
— Я не знаю, — сказала вона. — Мені було страшенно цікаво. Я ненавиділа сама себе.
Десь приблизно в цей час один із констеблів просунув у двері голову й сповістив новини, які дивно узгоджувалися з усіма нещастями цієї ночі. Дзвонив шофер містера Толліса з автомата біля Кройдонського аеропорту. Міністерський автомобіль, одразу ж наданий завдяки люб’язності міністра, зламався в передмісті. Джек Толліс спить, накритий пледом, на задньому сидінні й приїде, мабуть, першим ранковим поїздом. Коли ці факти вислухали й висловили жаль із цього приводу, Брайоні ненав’язливо повернули, до сьогоднішніх подій, до того, що відбувалося на острові. На цьому початковому етапі інспектор намагався не тиснути на дівчинку навідними питаннями, і в такій уміло витвореній атмосфері вона змогла вибудувати й сформувати розповідь власними словами і встановити ключові факти: світла ледь-ледь вистачало, щоб вона впізнала знайоме обличчя; коли він відсахнувся від неї й тікав кругом галявини, його зріст і рухи теж були їй знайомі.