Спокута
Шрифт:
— Отже, ти бачила його.
— Я знаю, що це був він.
— Забудьмо про те, що ти знаєш. Ти сказала, що бачила його.
— Так, бачила.
— Так само, як ти бачиш мене?
— Так.
— Бачила його на власні очі?
— Так. Я бачила його. Я бачила його.
І цим завершилося її офіційне прослуховування. Поки вона сиділа у вітальні, відчувши нарешті втому, але не бажаючи йти спати, розпитували її матір, потім Леона і Пола Маршала. Викликали на допит старого Гардмена і його сина Денні. Брайоні чула, як Бетті казала, що Денні весь вечір був удома разом із батьком, який міг поручитися за нього. Констеблі один за одним верталися з пошуків близнят до головного входу, і їх відводили на кухню. З тих плутаних передсвітанкових годин, які майже не залишились у пам’яті, Брайоні ще могла пригадати, що Сесилія відмовлялася вийти з кімнати, відмовлялася від будь-яких розмов із поліцією. В наступні дні вона вже не матиме вибору, і коли вона нарешті подала свою власну версію того, що сталося в бібліотеці — треба сказати, значно більш шокуючу, ніж версія
Десь після п’ятої, коли пішли чутки, що вже готується сніданок, принаймні для констеблів, бо ніхто більше не мав апетиту, домом пронеслася звістка, що якась постать, можливо, Робі, наближається зі сторони парку. Може, хтось дивився з вікна на верхньому поверсі. Брайоні не знала, як виникло рішення, щоб вони всі вийшли чекати надвір. І раптом усі вони — вся родина, Пол Маршал, Бетті зі своїми помічницями, поліцейські — вже стояли щільною групою біля головного входу. Тільки Лола в наркотичному забутті й розлючена Сесилія залишалися нагорі. Можливо, місіс Толліс не хотіла, щоб ця зараза переступала поріг її дому. Можливо, інспектор побоювався якогось насильства, з яким легше буде впоратися надворі, де було більше місця, щоби провести арешт. Усі чари світанку десь зникли, їм на зміну прийшов сірий ранок, позначений лише літнім туманом, який незабаром розвіється під променями сонця.
Спочатку вони нічого не бачили, хоча Брайоні здавалося, що вона чує відлуння кроків на дорозі. Потім усі їх почули й забурмотіли щось, переступаючи з ноги на ногу, помітивши метрів за сто невиразний силует, не більш ніж сіру пляму на білому тлі. Коли цей силует набрав якоїсь форми, усі, що чекали, знову замовкли. Ніхто не міг повірити в те, що виростало перед ними. Безумовно, це був якийсь фокус туману й світла, адже ніхто у вік телефонів і автомобілів не міг повірити, що в густо населеному Сурреї існують велетні заввишки мало не в два з половиною метри. Але ось вона перед ними, з’ява настільки ж нелюдська, наскільки й цілеспрямована. Ця істота була неймовірною, але незаперечною, і рухалася вона в їхньому напрямку. Бетті, яка була католичкою, перехрестилася, а всі інші посунулися ближче до входу в дім. Тільки старший інспектор пройшов кілька кроків уперед, і коли він зробив це, все раптом стало ясно. Розгадкою був другий, маленький силует, який плентався поруч із першим. І тоді стало зрозуміло — це Робі, у якого на плечах сидів один із хлопчиків, а другий, тримаючись за руку, тягнувся трошки ззаду. Десь метрах у десяти Робі зупинився й почав був щось говорити, але замовк і чекав, поки наблизиться інспектор разом з іншими поліцейськими. Хлопчик, який сидів на плечах, схоже, спав. Другий тулився головою до Робі й притискав до грудей його руку чи то для захисту, чи щоб зігрітися.
Спершу Брайоні відчула полегшення, що з хлопчиками нічого не сталося. Але від вигляду того, як спокійно чекає Робі, її охопив раптовий гнів. Невже він думає, що зможе приховати свій злочин за цією удаваною добротою, за цим прикиданням добрим пастирем? Яка цинічна спроба заробити прощення за те, чого ніколи не можна буде пробачити. Вона ще раз перекопалася в тому, що зло складне й оманливе. Раптом мамині руки сильно стиснули її за плечі й розвернули лицем до будинку, віддаючи під опіку Бетті. Емілі хотіла, щоб її донька була чимдалі від Робі Тернера. Врешті-решт, зараз же слід спати. Бетті міцно взяла її за руку й повела в дім, а її мама й брат рушили вперед, щоб забрати близнюків. Останнє, що побачила Брайоні, озирнувшись через плече, поки її тягли геть, це як Робі підняв руки, наче здаючись у полон. Він зняв хлопчика з плечей і лагідно поставив його на землю.
Через годину вона вже лежала в ліжку під балдахіном у чистій білій бавовняній нічній сорочці, яку знайшла для неї Бетті. Штори були затягнуті, але яскраве вже світло дня проникало у щілини по краях, і незважаючи на всю свою втому, яка хвилями накочувала на неї, вона не могла заснути. Різні голоси й образи юрмилися навкруг її ліжка, збуджені, дражливі, штовхалися, зливалися один з одним, опираючись її спробам якось упорядкувати їх. Невже вони справді всі вмістилися в один день, в отой довгий безсонний проміжок часу від невинних репетицій її п’єси до появи велетня з туману? Все, що лежало між цими подіями, було надто сумбурним, надто пливким, аби збагнути його, хоч вона й відчувала, що домоглася успіху, навіть перемогла. Вона скинула з ніг простирадло й перевернула подушку, шукаючи щокою прохолоднішого місця. У цьому запамороченому стані вона не могла б точно сказати, в чому полягав її успіх; якщо в тому, що вона досягла нової зрілості, то вона навряд чи відчувала її зараз — вимучена безсонням, вона була настільки безпомічною, настільки дитиною, що навіть могла б зараз розплакатися. Якщо вона виявила мужність, викривши наскрізь погану людину, тоді він не повинен був з’явитися отак разом із близнюками, і вона почувала себе обдуреною. Хто їй тепер повірить, якщо Робі виявився справжнім рятівником пропалих дітей? Усі її труди, вся мужність і холоднокровність, усе, що вона зробила, аби привести Лолу додому, — все нанівець. Вони тепер відвернуться від неї і підуть разом із Робі Тернером, щоб укласти якусь дорослу змову. Їй хотілося, щоб
Півгодини вона лежала в напівтемряві, плекаючи цей приємний смуток, а тоді почула, як під її вікном завівся двигун поліцейського автомобіля. Машина проїхала по гравію, потім зупинилася. Почулися голоси й чиїсь важкі кроки. Вона встала й розхилила штори. Туман усе ще стояв, але був світліший, наче освітлений зсередини, і вона навіть примружилася, поки очі звикали до світла. Усі дверцята поліцейського «гамбера» були широко відчинені, поряд чекали три констеблі. Голоси долинали від групи людей одразу під нею, біля вхідних дверей, вона їх не бачила. Потім знову почулися кроки, і ось вони з’явилися, два інспектори, а між ними Робі. В кайданках! Вона бачила його витягнуті вперед руки й зі свого місця бачила сріблястий полиск сталі трошки нижче манжетів його сорочки. Така ганьба жахнула її. Це був ще один доказ його вини й початок його покарання. Виглядало це, як вічне прокляття.
Вони дійшли до автомобіля й зупинилися. Робі напівобернувся, але вона не бачила виразу його обличчя. Він стояв випроставшись, на декілька дюймів вищий від інспектора, високо піднявши голову. Може, він пишався тим, що зробив. Один із констеблів зайняв місце водія. Молодший інспектор обійшов навкруг машини до задніх дверцят з протилежного боку, а його шеф уже збирався посадити Робі на заднє сидіння. Потім під вікном Брайоні зчинився якийсь рух, почувся різкий голос Емілі Толліс, і раптом до машини кинулася якась постать, настільки швидко, наскільки дозволяла їй обтисла сукня. Чим ближче Сесилія підходила, тим повільніше йшла. Робі обернувся й зробив півкроку їй назустріч, і як не дивно, але інспектор відступив назад. Наручники були у всіх на виду, але Робі, схоже, зовсім не соромився їх і навіть не помічав, коли, дивлячись на Сесилію, уважно слухав, що вона йому говорила. Апатичний поліцейський дивився на них. Якщо вона кидала йому в лице гіркі звинувачення, яких він, безперечно, заслуговував, то по ньому цього не було видно. Хоча Сесилія стояла до Брайоні спиною, тій здалося, що говорила вона зовсім не збуджено. Її звинувачення мали бути ще дошкульнішими від того, що були висловлені тихим голосом. Вони ще більше наблизилися одне до одного, і тепер Робі щось коротко сказав, підняв свої скуті руки й знову дав їм упасти. Вона торкнулася їх своєю рукою, провела пальцем по його піджаку, потім схопилася за нього й легенько струснула. Це виглядало, як дружній жест, і Брайоні була, зворушена здатністю сестри до милосердя, якщо це було саме те.
Милосердя. Досі це слово нічого не означало, хоча Брайоні тисячу разів чула, як його урочисто вимовляли в школі і в церкві. А її сестра весь цей час розуміла його. Багато було, звичайно, такого, чого вона ще не знала про Сесилію. Але вони ще матимуть час, бо ця трагедія, безперечно, зблизить їх.
Добрий інспектор із гранітним обличчям, мабуть, вирішив, що вже виявив достатню поблажливість, бо підійшов, відвів руку Сесилії й став між ними. Робі щось швидко сказав їй через плече офіцера й повернувся до машини. Інспектор поклав руку на голову Робі й дбайливо пригнув її, щоб той не вдарився, коли нахилявся, сідаючи на заднє сидіння. Обидва інспектори сіли по боках арештованого. Грюкнули дверцята, а констебль, який залишився, відсалютував, приклавши руку до шолома, і машина рушила. Сесилія стояла, дивлячись на дорогу, спокійно спостерігаючи, як віддаляється машина, але тремтіння її плечей виказувало, що вона плаче, і Брайоні знала, що ніколи не любила сестру більше, ніж зараз.
І тут би він і мав скінчитися, цей безкінечний день, який втягнув у себе й літню ніч, мав би завершитися тим, як «гамбер» віддаляється дорогою і зникає з очей. Але залишалася ще одна, остання кульмінація. Машина не проїхала й тридцяти метрів, як почала пригальмовувати. Якась постать, якої Брайоні раніше не помічала, ішла самою серединою дороги й не збиралася відступатися набік. То була жінка, не дуже висока, що йшла перевальцем, у квітчастій сукні, стискаючи в руці щось, що спершу здавалося кийком, але виявилося чоловічим парасолем з ручкою, схожою на гусячу голову. Машина зупинилася, й водій став сигналити, коли жінка підійшла впритул до радіатора. Це була мати Робі, Ґрейс Тернер. Вона підняла парасоль і щось вигукнула. Поліцейський, що сидів попереду, вийшов з машини і став щось їй говорити, а потім узяв за лікоть. Інший констебль, той, який салютував, уже спішив до них. Місіс Тернер вишарпнула руку, знову підняла парасоль, цього разу вже двома руками, й з розмаху, з тріском, що нагадував пістолетний постріл, уперіщила гусячою головою по блискучому капоту автомобіля. Коли констеблі, підштовхуючи, відтягли її на узбіччя, вона почала викрикувати одне-єдине слово так голосно, що Брайоні чула його у своїй кімнаті.
— Брехуни! Брехуни! Брехуни! — вигукувала місіс Тернер.
З широко відкритими передніми дверима машина повільно проїхала повз неї й зупинилася, щоб забрати поліцейського. Залишившись один, його колега ледь стримував її. Вона ще раз зуміла розмахнутися своїм парасолем, але удар лиш ковзнув по даху машини. Констебль викрутив парасоль з її рук і шпурнув кудись за спину на траву.
— Брехуни! Брехуни! — знову вигукнула місіс Тернер і ступила кілька безнадійних кроків услід машині, потім зупинилася й, узявшись у боки, дивилася, як машина проїхала першим мостом, далі по острову, потім другим мостом і врешті-решт зникла в тумані.