Спокута
Шрифт:
Проте ці єретичні думки зникли, коли він прочитав останнього її листа. Він торкнувся нагрудної кишені. Для нього це було те саме, що глибоко вклонитися. Все ще там. Це було щось нове на його терезах. Те, що з нього можуть зняти звинувачення, було таким же безхитрісним, як любов. Навіть сама можливість цього нагадувала, як багато в ньому скулилося і вмерло. Смак до життя, не менше, усі колишні прагнення й задоволення. Попереду лежало нове народження, тріумфальне повернення. Він знову зможе стати тим, який ішов колись у сутінках суррейським парком у найкращому своєму костюмі, чванькувато радіючи обіцянкам життя, який увійшов у дім і з усією чистотою пристрасті кохався з Сесилією — ні, він навіть вдасться до слова з лексикону капралів, трахався з нею, поки всі інші попивали коктейлі на терасі. Все може початися знову, все, що він планував під час тої вечірньої прогулянки. Вони з Сесилією не будуть більше в ізоляції. Їхня любов матиме місце і оточення для свого розквіту. Він не ходитиме з капелюхом у руках,
Але все це не мало значення. Звідси все виглядало просто. Вони проходили повз нові трупи в кюветах і на бруківці, десятки солдатів і цивільних. Сморід стояв жахливий, просотуючи всі складки його одягу. Колона увійшла в розбомблене село чи, може, околиці якогось містечка — важко було сказати, бо все лежало в руїнах. Але кому яке діло? Хто зможе описати коли-небудь весь цей хаос і подати всі назви сіл і всі дати в підручниках з історії? Глянути на все це тверезим поглядом і знайти винуватців? Ніхто ніколи не знатиме, що означало бути тут. А без деталей не складеться загальна картина. Покинуте майно, оснащення, техніка перетворилися на велетенські звалища вздовж усього їхнього шляху. Через це й через трупи вони вимушені були крокувати серединою дорога. Але й це вже не мало значення, бо колона більше не рухалася. Солдати вилазили з вантажівок і йшли далі пішки, зашпортуючись у цеглі й черепиці. Поранених залишали у вантажівках чекати. У вужчих місцях починалася штовханина, наростало роздратування. Тернер ішов, опустивши голову, тримаючись людини попереду, відгородившись від усіх власними думками.
Він буде виправданий. Якщо оцінювати звідси, де ледь вистачало сил, аби підняти ногу, щоб переступити через руку мертвої жінки, то він не думав, що потребуватиме вибачень чи шани. Бути виправданим — це всього лиш стан. Він мріяв про нього, як інші солдати мріяли про домашній затишок, чи про виплату грошей, чи про свої старі цивільні професії. Якщо невинуватість здавалася такою важливою тут, чому б вона не мала бути такою ж в Англії. Нехай йому повернуть чесне ім’я, потім нехай усі інші звикнуть до цього. Він вклав у це час, тепер вони повинні зробити все інше. Його завдання просте. Знайти Сесилію і кохати її, одружитися з нею і жити, не знаючи ганьби.
Та була в усьому цьому одна річ, якої він не міг збагнути, один невиразний контур, якому ця бійня в дванадцяти милях від Дюнкерка аж ніяк не могла надати чітких обрисів Брайоні. Тут він підходив до самого краю того, що Сесилія назвала його великодушністю. І його раціональністю. Якщо Сесилія знову повернеться в сім’ю, якщо сестри знову стануть близькими, неможливо буде уникати її. Але чи зможе він прийняти її? Перебувати з нею в одній кімнаті? Ось вона зараз пропонує можливість виправдання. Але не йому. Він же не зробив нічого поганого. Собі, своєму власному злочину, якого її совість не може більше витримувати. А він повинен бути вдячним? Ах, так, звичайно, вона була ще дитиною в дев’ятсот тридцять п’ятому. Він казав це собі, вони з Сесилією казали це одне одному, знову і знову. Так, вона була всього лиш дитиною. Але не кожна дитина відправляє людину в тюрму своєю брехнею. Не кожна дитина є такою цілеспрямованою і злою, завжди такою переконливою, ніколи ні в чому не плутається, ніколи ні в чому не сумніваються. Дитина, але це не заважало йому мріяти в камері, як він принизить її, як він десятками способів помститься. Якось вже у Франції, у найгірший зимовий тиждень, у п’яній люті після коньяку він навіть насадив її подумки на багнет. Брайоні й Денні Гардмена. Безглуздо й несправедливо було ненавидіти Брайоні, але це приносило полегшення.
Як зрозуміти, що діялося в голові у цієї дитини? Лиш одне припущення трималося купи. Це сталося в червні 1932 року, день здавався ще чудовішим через те, що прийшов раптово, після довгого періоду дощів і вітрів. То був один із тих рідкісних ранків, коли хвалькувата щедрість тепла, світла й свіжої зелені знаменує справжній початок, розкішний вхід у літо, і він ішов цим входом разом із Брайоні повз фонтан із Тритоном, повз живопліт і рододендрони, через залізну хвіртку і далі звивистою стежкою, що бігла через ліс. Вона була збуджена й балакуча. Їй було тоді близько десяти, вона щойно починала писати свої коротенькі оповідання. Як і всі інші, він теж дістав свою зшиту й проілюстровану історію про кохання, подолані злигодні, щасливу зустріч і весілля. Вони йшли до річки, де він, як обіцяв, навчатиме її плавати. Коли будинок лишився позаду, вона, мабуть, переказувала йому щойно закінчене оповідання чи книжку, яку саме читала. Можливо, тримала його за руку. Вона була тихою, вразливою маленькою дівчинкою, по-своєму
Вона продовжувала теревенити, а він умиротворено слухав одним вухом. Стежка вибігла з лісу на широкий, вкритий травою берег. Вони ще з півмилі йшли проти течії і знову увійшли в ліс. Тут, на річному закруті, під навислими деревами була заводь, штучно витворена ще в часи діда Брайоні. Кам’яна загата вповільнювала течію і була улюбленим місцем, звідки пірнали чи стрибали у воду. Щоправда, не найкраще місце для початківців. Із загати чи з берега стрибалося одразу в триметрову глибінь. Він пірнув і бовтався у воді, чекаючи на неї. Вони починали ці заняття минулого року, на схилку літа, коли рівень води в річці знизився, а течія була слабенькою. Зараз навіть у заводі вода закручувалась і тягла за собою. Вона лиш на мить затрималася, а тоді скочила з берега просто йому в руки з радісним виском. Вона пробувала триматися у воді навстоячки, поки течія не знесла її до загати, тоді він перетягнув її через заводь, щоб почати все спочатку. Цілу зиму вона не вправлялася, і коли спробувала тепер пливти брасом, він вимушений був підтримувати її спіднизу, що було зовсім не легко, бо течія зносила і його. Коли він забирав з-під неї руку, їй вдавалися лиш три-чотири змахи, а потім вона йшла на дно. Її здивувало, що, пливучи проти течії, вона ледь-що тримається на одному місці. Проте вона й на місці не втримувалася. Вода щоразу зносила її до загати, де вона хапалася за іржаве залізне кільце й чекала на нього, а її живе біле личко різко контрастувало з темними, порослими водоростями стінами й зеленкуватим цементом. Вона називала це «плисти під гору». Їй хотілося повторити все ще раз, але вода була холодною, і через п’ятнадцять хвилин він відчув, що з нього досить. Перетягнув її до берега й, незважаючи на протести, допоміг їй вибратися з води.
З кошика він дістав свій одяг і відійшов трошки в ліс, щоб переодягтися. Коли він повернувся, вона стояла на тому ж місці, де він її залишив, на самому березі, й дивилася у воду, накривши плечі рушником.
— А якби я впала у воду, ти врятував би мене? — запитала вона
— Звичайно.
Говорячи це, він нахилився над кошиком і раптом почув — не побачив, — як вона шубовснула у воду. Рушник залишився на березі. У воді від неї не було й сліду, лиш концентричні кола розходилися по заводі. Потім вона вигулькнула на поверхню, вхопила повітря й знову пішла на дно. Охоплений відчаєм, він подумав, що треба бігти до загати, щоб виловити її звідти, але вода була мутною, брудно-зеленою. Під водою він не побачить її, хіба що намацає. Виходу не було — він скочив у воду, як стояв, у черевиках, у куртці. Майже одразу знайшов її руку, вхопив за плече й витягнув на поверхню. На його подив, вона сиділа під водою, затримавши подих. А потім вона радісно засміялася й повисла в нього на шиї. Він підсадив її на берег і ледь вибрався за нею сам у важкому промоклому одязі.
— Дякую, — повторювала вона. — Дякую, дякую.
— Гіршої дурниці ти придумати не могла.
— Я хотіла, щоб ти врятував мене.
— Ти що, не знаєш, як легко могла втопитися?
— Ти врятував мене.
Переляк і полегшення, які він відчув, пробудили в ньому гнів. Він майже кричав.
— Дурне дівчисько. Ми ж обоє могли через тебе загинути.
Вона замовкла. Він сів на траву, щоб повиливати воду з черевиків.
— Ти була під водою, я не бачив тебе. Одяг тягнув мене на дно. Ми могли потонути, обоє. Це в тебе такі жарти? Ну, кажи.
Казати було нічого. Вона одяглася, і вони пішли стежкою додому. Брайоні попереду, він, хлюпаючи, в кількох метрах за нею. Йому хотілося швидше дійти до сонячного парку. Потім його ще чекала довга дорога до котеджу, де він зможе переодягтися. Гнів з нього ще не випарував. Вона вже не така маленька, гадав він, щоб не подумати про вибачення. Вона йшла мовчки, похнюпившись може, дулася, йому не було видно. Коли вони вийшли з лісу й пройшли у хвіртку, вона зупинилася й обернулася. Голос у неї був рішучий, навіть зухвалий. Вона не дулася, вона нападала на нього.
— Знаєш, чому я хотіла, щоб ти врятував мене?
— Ні.
— Хіба це не ясно?
— Не ясно.
— Бо я люблю тебе.
Вона відважно вимовила ці слова, високо задерши підборіддя й швидко кліпаючи при цьому, наче засліплена таким надважливим визнанням.
Він ледь стримався, щоб не розсміятися. Отже, він — об’єкт захоплень маленької школярки.
— Що, на Бога, ти маєш на увазі?
— Те, що й усі інші, коли говорять це. Я люблю тебе.
Цього разу слова були вимовлені з якоюсь жалісною інтонацією. Він зрозумів, що мусить подолати спокусу посміятися з неї. Хоча це було непросто.