Спокута
Шрифт:
Міст охороняли Колдстрімські гвардійці. Два кулеметні пости, дбайливо обкладені мішками з піском, прикривали підходи. Чисто виголені мовчазні бійці з кам’яними обличчями презирливо дивилися на брудний дезорганізований набрід, що котився мимо. По той бік каналу рівненька стежка, обкладена по боках пофарбованими білою фарбою камінцями, вела до хатини, де розташувалася військова канцелярія. Гвардійці на протилежному березі солідно окопалися на своїх позиціях уздовж каналу. Війська зайняли найближчі до каналу будинки, черепиця була знята, а вікна, де були влаштовані кулеметні гнізда, закладені мішками з піском. За порядком на мості наглядав суворий сержант. Він завернув назад лейтенанта на мотоциклі. Не пропускали ніякого майна, ніякої техніки. Людину з папугою в клітці не пропустили. Сержант витягав також з колони солдатів для організації кругової оборони й робив це значно рішучіше, ніж бідолашний майор. Бійці весь час поповнюваного загону сумно переминалися з ноги на ногу біля канцелярії. Тернер побачив, що відбувається, одночасно з капралами,
— Вони тебе загребуть на фіг, друже, — сказав Тернеру Мейс. — Якщо хочеш потрапити додому до своєї дівки, ставай між нами й кульгай.
Почуваючись зневаженим, але рішуче налаштований врятуватися, Тернер обхопив капралів за плечі, й усі троє поплелися вперед.
— Не забувай, начальник, це твоя ліва, — сказав Нетл. — Хочеш, я ще проштрикну її багнетом?
— Красно дякую. Гадаю, я дам собі раду.
Коли вони переходили міст, Тернер звісив голову на груди, тому не бачив розлюченого погляду чергового сержанта, хоча й відчував, як той пече його. Він почув, як сержант гаркнув: «Гей, ти!» Якогось нещасного, що йшов одразу за ним, витягли з колони й приєднали до тих, хто стримуватиме наступ, який, безумовно, розпочнеться через два-три дні, коли залишки Британського експедиційного корпусу вантажитимуться на кораблі. Єдине, що він бачив, опустивши голову, це велику чорну баржу, що пропливала під мостом у напрямку бельгійського Фюрна. Шкіпер сидів на румпелі, курив люльку й флегматично дивився вперед. Спереду, на носі, двоє хлопців нахилилися над перевернутим велосипедом, мабуть, латаючи діру. На мотузці сохла випрана білизна, в тому числі й жіноча. Від баржі піднімався запах кухні, цибулі й часнику. Тернер і капрали перейшли міст, пройшли повз побілені камені, які нагадували про навчальний табір з усією його муштрою. В канцелярії дзвонив телефон.
— Кульгай як слід, поки нас ще видно, — пробурмотів Мейс.
Проте земля була пласкою на багато миль уперед, і неможливо було вгадати, куди дивитиметься сержант, а вони не наважувались озирнутися й перевірити. Ще через півгодини вони присіли на іржаву сіялку й дивилися, як проходить розбите військо. Ідея полягала в тому, аби приєднатися до зовсім інших людей, щоб раптове зцілення Тернера не привернуло уваги якогось офіцера. Багато з тих, що проходили мимо, були розлючені, не виявивши одразу за каналом берега моря. Вони, схоже, думали, що це наслідок бездарного планування. Тернер знав з карти, що попереду ще сім миль, і коли вони рушили далі, ці милі виявилися найважчими, найпонурішими з усіх, які вони пройшли того дня. Неозора, абсолютно рівна земля витворювала враження, що вони взагалі не рухаються. І хоча надвечірнє сонце ледь-що проглядало з-за рухомих країв величезної хмари диму, було тепліше, ніж зазвичай. Вони бачили, як високо над портом кружляють літаки, скидаючи бомби. Що гірше, «юнкерси» раз по раз атакували берег, до якого вони прямували. Вони проходили повз піших поранених, які вже не могли йти далі. Сиділи, наче жебраки, край дороги, випрошуючи допомогу або ковток води. Інші просто лежали біля кювету, непритомні або охоплені безнадією. Безперечно, між лінією оборони й берегом регулярно курсуватимуть санітарні машини. Якщо знайшовся час побілити камені, то, мабуть же ж, був і час організувати все інше. Води не було. Вони допили вино, і тепер спрага була ще більшою. Ліків теж не було ніяких. Що вони могли зробити? Перетягти десяток людей на своїх плечах, якщо й самі ледь трималися на ногах?
У раптовому нападі злості капрал Нетл всівся посеред дороги, стягнув черевики й зашпурнув їх кудись у поле. Він сказав, що ненавидить їх — ненавидить їх, курва мама, більше, ніж усіх отих сраних німців, узятих разом, що пухирі на ногах так печуть, що краще послати все це до сраки й ще далі.
— До Англії в шкарпетках задалеко, — сказав Тернер. У нього якось дивно наморочилася голова, коли він вирушив у поле на пошуки. Перший черевик знайшовся одразу, а от на пошуки другого пішло більше часу. Нарешті він побачив його в траві біля якоїсь чорної волохатої купи, яка немовби ворушилася чи пульсувала, коли він підійшов. І раптом у повітря з напіврозкладеного трупа піднявся цілий рій мух, які сердито гули, аж завивали. Він затримав подих, схопив черевик і кинувся геть, а мухи опустилися, і знову настала тиша.
Після певних умовлянь Нетл погодився взяти назад черевики, зв’язав їх і повісив собі на шию. Але зробив це, як сам сказав, лише щоб справити приємність Тернеру.
***
У моменти просвітління його охоплював неспокій. І справа була не в рані, хоча та боліла при кожному кроці, і не в пікіруючих бомбардувальниках, які кружляли над берегом у декількох милях північніше. Справа була в його голові. Час від часу щось забувалося. Якийсь повсякденний принцип тривкості, найбанальніший елемент, який підказував йому, де саме він перебуває у власному житті, весь час вислизав, полишаючи його у сні наяву, в якому були думки, але не було відчуття, чиї це думки. Жодних обов’язків, жодних спогадів про години, які щойно минули, жодного уявлення, що він збирається робити, куди йде, які в нього наміри. І жодного зацікавлення всім цим. У такі моменти він опинявся в полоні якоїсь позбавленої логіки впевненості.
Він перебував саме в такому стані, коли вони через три години вийшли на східні околиці курортного
Капрал приклякнув, виконуючи наказ, а лейтенант — сутулий, худий, з виглядом типового канцелярського щура й щіточкою рудуватих вусиків — сказав:
— Такий солдат — це справжня ганьба для армії.
Тернеру, який у стані запаморочення відчував дивну свободу, захотілося вистрілити лейтенанту просто в груди. Так буде краще для всіх. І не варто навіть попередньо це обговорювати. Він потягнувся за револьвером, але той кудись зник — він не міг пригадати куди, — а лейтенант уже віддалявся від них.
Якийсь час під ногами хрускало скло, а потім раптом настала тиша, коли дорога вперлася в дрібненький пісок. Піднімаючись стежкою між дюнами, вони, ще нічого не бачачи, почули шум моря й відчули в роті солоний присмак. Смак канікул. Вони зійшли зі стежки й вибралися на верхівку вкритої травою дюни, де довго стояли мовчки. Свіжий вогкий вітерець, який віяв від Каналу, привів його до тями. Можливо, в нього просто стрибала температура.
Він гадав, що всі надії покинули його, — поки не побачив берег. Раніше йому здавалося, що клятий армійський дух, який примушував білити камені перед загрозою тотального знищення, викорінити неможливо. Зараз він намагався вловити якийсь порядок у тому хаотичному русі, який бачив перед собою, і це йому майже вдалося: пункти розподілу прибулих, ворент-офіцери за саморобними письмовими столами, ґумові штампи й реєстрові книги, відгороджені мотузками проходи до кораблів; грізні сержанти, тоскні черги до пересувних пунктів харчування. А в цілому — кінець будь-якій особистій ініціативі. Це був берег, до якого він, сам того не знаючи, ішов стільки днів. Проте справжній берег, той, на який він зараз дивився разом із капралами, був лиш одним із варіантів усього того, що діялося раніше: був шлях, і ось його кінець. Тепер, коли вони це побачили, все стало ясно — ось що діється, коли завершується хаотичний відступ і шляху далі немає. І потрібна була всього лиш мить, щоб із цим погодитись. Він бачив тисячі людей, десять, двадцять тисяч, можливо, й більше, які заповнили весь берег. Здаля вони нагадували чорні піщинки. І не було ніяких кораблів, лише якийсь перевернутий вельбот гойдався далеко на хвилях. Був відплив, і до води залишалася ще майже миля. Біля довгого пірса не було жодного корабля. Він поморгав і подивився знову. Пірс складався з людей, довжелезної колони по шість, по вісім у ряд, які стояли по коліна, по пояс, по плечі в мілкій воді, розтягнувшись уздовж берега на півкілометра. Вони чекали, але нічого не було видно, якщо не враховувати отих плям на обрії — кораблів, які горіли після повітряного нальоту. І не було нічого, що б у найближчі години могло пристати до берега. Але солдати стояли, в касках, піднявши над водою гвинтівки, не відводячи очей від обрію. Здалеку вони виглядали мирно, наче стадо корів.
І ці люди були всього лиш маленькою частинкою цілого. Більшість тинялася берегом без будь-якої мети. Навкруг поранених під час останнього нальоту «юнкерсів» збиралися невеличкі групки. Так само бездумно, як і люди, вздовж берега бігали табунцем із півдесятка артилерійських коней. Кілька солдатів намагалися поставити на воду перевернутий вельбот. Деякі пороздягалися й плавали. Далі на схід грали у футбол, звідти ж долинали звуки церковного гімну, який співали хором, потім ці звуки стихли. Ще далі можна було бачити єдину ознаку якоїсь організованої діяльності. На березі впритул одна до одної встановлювали вантажівки, зв’язуючи їх ланцюгами, щоб утворити тимчасовий причал. Над’їздило щораз більше машин. Трошки ближче, подалі від води окремі солдати викопували собі касками окопи в піску. В дюнах, ближче до того місця, де стояли Тернер і капрали, вояки вже вирили собі окопи й тепер самовдоволено сиділи в них із виглядом власників. Наче байбаки, подумав Тернер. Однак більша частина війська бездумно тинялася піщаним берегом, наче жителі італійського містечка під час passeggio[20]. Не бачачи нагальної потреби приєднуватися до велетенської черги, вони водночас не хотіли віддалятися від берега на випадок якщо раптом з’явиться корабель.
По ліву руку лежало курортне містечко Співаючі Дюни — веселенька набережна, повна кав’ярень і маленьких крамничок, які за нормальних умов видавали б зараз напрокат шезлонги й морські велосипеди. В круглому сквері з дбайливо підстриженим газоном була естрада й карусель, помальована в червоний, білий і синій кольори. Тут влаштувалася ще одна безтурботна компанія. Солдати самі собі повідчиняли кафе і тепер напивалися за столиками на вулиці, горлаючи й весело регочучи. Вояки радісно гасали на велосипедах по тротуару, заляпаному блювотинням. Чимало п’яних порозлягалися на траві біля естради, щоб проспатися. Якийсь одинокий любитель сонячних ванн лежав у самих трусах, поклавши голову на рушник; його плечі й ноги були нерівномірно вкриті сонячними опіками — рожево-білі, паче полуничне морозиво з ваніллю.