Спокута
Шрифт:
Ще стільки всього можна було сказати. Але вони виглядали втомленими — чи то її присутністю, чи темою. А може, вони просто хотіли лишитися на самоті. У кожному разі, було ясно — вони вважають, що їхня зустріч добігла кінця. Цікавість була втамована. Все інше могло почекати, поки вона напише свого листа. Робі приніс зі спальні свій кітель і картуз. Брайоні помітила капральські лички.
— Його не дістанеш, — переконувала Сесилія Робі. — Вона завжди покриватиме його.
Кілька хвилин були згаяні, поки вона шукала продуктові картки. Потім вирішила, що це безнадійно, і сказала Робі:
— Вони, певно, лишилися у Вілтширі в котеджі.
Коли вони вже збиралися виходити, і Робі притримав для сестер двері, він сказав:
— Гадаю, ми повинні вибачитися перед матросом Королівського флоту Гардменом.
Внизу, коли вони проходили, місіс Джарвіс не вийшла з вітальні. Вони чули, як по радіо грають кларнети. За дверима Брайоні здалося, що вона вийшла в зовсім інший день.
Вони стояли біля станції метро «Белем», якій через три місяці судилося дістати жахливий розголос під час бомбардувань Лондона. Невеличкий потік суботніх перехожих оминав їх із двох боків, мимоволі примушуючи триматися щільніше. Вони холодно попрощалися. Робі нагадав, щоб вона взяла трохи грошей, коли піде до нотаріуса. Сесилія сказала, щоб не забула відвезти в Суррей адреси. І то вже був кінець. Вони дивилися на неї, чекаючи, коли вона піде. Але була ще одна річ, якої вона не сказала.
Вона повільно заговорила:
— Мені дуже шкода. Я завдала вам такого страшного лиха. — Вони продовжували дивитися на неї, і вона ще раз повторила: — Мені дуже шкода.
Прозвучало це так глупо, так недоречно, ніби вона розбила улюблену кімнатну рослину або забула про чийсь день народження.
Робі м’яко сказав:
— Просто зроби все, що ми тобі казали.
Оте «просто» прозвучало майже примирливо — але не зовсім, ще ні.
— Звичайно, — сказала вона, а тоді повернулася й пішла, знаючи, що вони дивляться їй услід, як вона заходить у касовий зал, перетинає його. Вона купила квиток до станції «Ватерлоо». Коли підійшла до контролера, озирнулася, але їх вже не було.
Вона показала квиток і увійшла в тьмяно-жовте світло, до рипучого, розклекотаного ескалатора, який поніс її вниз, у витворений людським диханням вітерець, що піднімався з темних глибин, дихання мільйона лондонців, яке студило їй обличчя й шарпало капюшон. Вона спокійно стояла, дозволяючи, щоб її несло вниз, вдячна за те, що може рухатися без болю в п’яті. Її дивувало, якою вона почувалася заспокоєною — і лише трішечки зажуреною. Чи була вона розчарована? Навряд чи вона чекала, що буде прощена. Те, що вона відчувала, було більше схоже на тугу за домом, хоча для цього й не було підстав, бо не було дому. Але їй було тужно покидати сестру. Саме сестри їй не вистачало — точніше, сестри разом із Робі. Їхнього кохання. Ні Брайоні, ні війна не змогли вбити його. І це втішало її, поки вона занурювалася в глибини під містом. Як Сесилія притягла його до себе очима. А ця ніжність у її голосі, коли вона кликала його повернутися зі своїх спогадів, з Дюнкерка, з тих доріг, які привели його туди. Колись вона так говорила часом із нею, коли Сесилії було шістнадцять, а вона була шестирічною дитиною, і весь світ навкруг був лихим. Або вночі, коли Сесилія приходила рятувати її від кошмару й забирала до себе в ліжко. Прокидайся. Це лиш поганий сон. Брайоні, прокидайся. Як же легко забулася ця бездумна родинна любов. Вона зараз линула вниз, крізь тьмяне брунатне світло, майже на саме дно. Інших пасажирів не було видно, і повітря раптом застигло. Вона була зовсім спокійна, коли обдумувала, що їй треба буде зробити. Записка батькам і офіційна заява заберуть дуже мало часу. Потім вона буде вільна весь день. Вона знала, що від неї вимагається. Не просто лист, а новий варіант, спокута, і вона готова була почати.
БТ
Лондон, 1999
Який це був дивний час. Сьогодні, у свій сімдесят сьомий день народження, я вирішила востаннє навідати бібліотеку Імперського воєнного музею в Ламбеті. Це цілком відповідало моєму особливому настрою. Читальний зал, розміщений просто під куполом будинку, був раніше каплицею Королівського Віфлеємського госпіталю — старого Бедламу. Там, куди раніше приходили помолитися божевільні, тепер збиралися вчені, досліджуючи масове божевілля війни. Машина, яку мали прислати родичі, приїде лише після ланчу, тому
Було дуже холодно і мокро, а я почувала себе надто схвильованою, аби їхати громадським транспортом. Я сіла в таксі біля Риджентс-Парку і, поки ми довго повзли центральною частиною Лондона, думала про тих нещасних мешканців Бедламу, які були колись публічною розвагою, і міркувала, жаліючи сама себе, як я незабаром поповню їхні ряди. Прийшли результати мого обстеження, і вчора вранці я ходила на прийом до лікаря, щоб довідатись про них. Новини були невтішними. Так він і сказав, як тільки я зайшла й сіла. Мої головні болі, відчуття, що стискає скроні, мають цілком конкретну причину, яка не віщує нічого доброго. Він показав кілька зернистих плямок на одному з секторів томограми. Я помітила, як тремтить олівець у нього в руці, і подумала, чи не страждає він теж від якогось неврозу. Під впливом настрою «убий-гінця-з-дурною-звісткою» я щиро сподівалася, що так воно і є. У мене відбуваються, сказав він, послідовні, майже непомітні мікроінсульти. Процес ітиме повільно, але мій мозок, мій розум перестає працювати. Незначні прогалини в пам’яті, які чатують на всіх нас після певного віку, ставатимуть все відчутнішими, все більш виснажливими, аж настане час, що я вже не помічатиму їх, бо втрачу здатність будь-що усвідомлювати. Зміна днів тижня, події, що відбувалися вранці, а й навіть десять хвилин тому, стануть недоступними для мене. Мій номер телефону, моя адреса, моє ім’я і все те, що я зробила зі своїм життям — все це зникне. Через два, три чи чотири роки я вже не впізнаватиму своїх найдавніших друзів, які ще житимуть, а коли прокидатимусь вранці, то не усвідомлюватиму, що я у своїй власній кімнаті. Та й покину я невдовзі свою кімнату, бо мені потрібен буде постійний догляд.
Лікар сказав, що в мене васкулярна деменція, але й намагався певною мірою втішити. Він із десяток разів повторив, що процес буде дуже повільним. І це краще, ніж старечий склероз мозку з його різкими змінами настрою та агресивністю. Якщо мені пощастить, то перебіг хвороби матиме полегшену форму. Може, я й не почуватимуся нещасною — просто безтямна стара квочка в кріслі, яка нічого не знає, нічого не чекає. Я сама попросила його бути відвертим, тож не могла нарікати. А потім він спішно почав мене випроваджувати. В приймальні у нього сиділо дванадцятеро людей, чекаючи своєї черги. На завершення, допомагаючи мені одягти пальто, він окреслив мої перспективи: втрата пам’яті, коротко- й довготривалої, зникання окремих слів — прості іменники почнуть зникати першими, — потім мови взагалі, разом зі втратою рівноваги, а незабаром і повного контролю над рухами і, нарешті, всієї автономної нервової системи. Щасливої дороги!
Я не була дуже засмучена, принаймні не одразу. Навпаки, я була збуджена й відчувала нагальну потребу розповісти все найближчим друзям. Годину я провисіла на телефоні, ділячись новинами. Можливо, я вже почала втрачати контроль над собою. Але це здавалося таким важливим. Весь день я провела в кабінеті, займаючись домашніми справами, а коли закінчила, на полицях стояло шість нових папок. Увечері прийшли Стелла з Джоном, і ми замовили додому якісь страви з китайського ресторану. Вони випили дві пляшки «морґону»[25]. Я пила зелений чай. Мої милі друзі були шоковані описом мого майбутнього. Їм обом уже за шістдесят, вони достатньо старі, аби дурити себе, що сімдесят сім — це ще молодість. Сьогодні, в таксі, їдучи Лондоном зі швидкістю пішохода під крижаним дощем, я не могла думати ні про що інше. Я божеволію, повторювала я собі. Не дайте мені збожеволіти. Проте насправді я не могла в це повірити. Можливо, я всього лиш жертва сучасної діагностики; в іншому сторіччі про мене б сказали, що я стара і тому виживаю з розуму. А чого я ще можу чекати? Я в такому разі всього лиш помираю, западаю в безпам’ятство.
Таксі звернуло навпростець через бічні вулички Блумсбері, повз будинок, де жив мій батько після другого свого одруження, і повз напівпідвальну квартиру, в якій я жила й працювала протягом п’ятдесятих років. Після певного віку поїздка містом навіює невтішні роздуми. Громадяться адреси померлих людей. Ми проїхали площею, де Леон героїчно опікувався дружиною, а потім вирощував своїх гамірливих дітей із такою відданістю, яка всіх нас дивувала. Колись я теж стану лиш побіжною згадкою для пасажира в таксі, що проїздить повз мене. Це дуже популярний коротший шлях — внутрішнє кільце Риджентс-Парку.