Спокута

Макьюэн Иэн Расселл

Річку ми переїхали мостом Ватерлоо. Я навіть посунулася на сам краєчок сидіння, щоб охопити поглядом свою улюблену панораму міста, і коли повертала голову від собору святого Павла ліворуч до Біґ Бена праворуч, а між ними вся пишнота туристичного Лондона, то почувала себе фізично справною і розумово здоровою, незважаючи на головні болі й певну втомленість. Навіть добряче підтоптана, я відчувала себе такою самою, якою була завжди. Це важко пояснити молодим. Ми можемо виглядати справжніми динозаврами, але все одно не становимо якогось окремого племені. Хоча за рік чи два я вже втрачу право на подібний традиційний протест. Важко хворі, психічно неврівноважені — це інша, нижча раса. І ніхто не переконає мене в протилежному.

Мій водій вилаявся. За рікою дорожні роботи вимусили нас їхати в об’їзд у напрямку

старого Каунті-Холу. Коли ми звернули там на манівці в напрямку Ламбета, я мигцем побачила госпіталь святого Томаса. Він був зруйнований під час бомбардувань Лондона — мене, Богу дякувати, тоді там не було, — а споруджені нові будівлі разом із вежею — це національна ганьба. Мені випало працювати в трьох госпіталях — в Олдер Гей і в Королівському східно-суссекському, а також у госпіталі святого Томаса, — і я об’єднала їх у своїй розповіді, щоб зосередити все, що зі мною відбувалося, в одному місці. Дуже зручна умовність і одночасно найменша моя погрішність проти істини.

Дощ уже трохи вщух, коли водій розвернувся просто посеред вулиці в протилежному напрямку, щоб під’їхати до головних воріт музею. Зайнята пошуками своєї сумочки, діставанням двадцятифунтової банкноти, розкриванням парасольки, я тільки після від’їзду таксі помітила машину, що стояла перед нами. Це був чорний «ролс-ройс». Якусь мить мені здавалося, що вона порожня. Насправді ж водій був такий маленький, що його майже не було видно за кермом. Я не впевнена, що те, про що я збираюся розповісти, справді можна назвати вражаючим збігом обставин. Час від часу я думаю про Маршалів, коли бачу запаркований «ролс» без водія. За стільки років це вже стало звичкою. Вони часто з’являються в моїх думках, найчастіше не викликаючи ніяких конкретних почуттів. Я вже звикла до думки про них. Вони все ще час від часу з’являються в газетах у зв’язку з їхнім фондом і всім тим добрим, що він робить для медичних досліджень, чи з колекцією, яку вони подарували галереї Тейт, чи з їхнім щедрим спонсоруванням сільськогосподарських проектів у Центральній Африці. Чи у зв’язку з її прийомами або з їхніми шаленими судовими переслідуваннями вітчизняних газет за дифамацію^[26]. Тому не було нічого дивного, що я подумала про лорда й леді Маршал, підходячи до тих масивних гармат перед музеєм, але пережила справжній шок, побачивши, як вони спускаються сходами мені назустріч.

Їх проводжала група офіційних осіб — я впізнала директора музею — і один фотограф. Двоє молодих людей тримали парасолі над головами Маршалів, коли ті спускалися сходами біля колон. Я трошки затрималася, уповільнивши кроки, але не стала зупинятися, щоб не привертати до себе уваги. Надійшов час для рукостискань, якесь зауваження лорда Маршала зустріли добродушним сміхом. Він спирався на ціпок, лаковану паличку, яка, як мені здається, стала в нього чимось на кшталт фірмового знаку. Він із дружиною і директор постояли перед камерою, потім Маршали пішли, супроводжувані молодими людьми в ділових костюмах і з парасольками. Музейне начальство залишилося на сходах. Мене турбувало те, яким шляхом підуть Маршали, щоб уникнути безпосередньої зустрічі з ними. Вони вирішили обійти гармати зліва, я зробила те саме.

Частково схована за гарматними стволами і їх бетонними постаментами, частково — за своєю нахиленою парасолькою, я залишалася невидимою для них, але сама добре все бачила. Вони йшли мовчки. Його я впізнала по фотографіях. Незважаючи на пігментні печінкові плями й фіолетові набряки під очима, він виглядав нарешті як справжній бездушний плутократ, хоча й дещо всохлий. Вік зіщулив його обличчя і надав вигляду, якого йому завжди трошки не вистачало. Меншою стала щелепа, і те, що він схуд, пішло йому на користь. Він не зовсім твердо стояв на ногах і страждав через плоскостопість, але йшов достатньо впевнено для людини вісімдесяти восьми років. З часом навчаєшся свідомо судити про такі речі. Проте він міцно тримався за її руку, а ціпок був не тільки напоказ. Досить часто згадували про те, скільки всього доброго зробив він для світу. Можливо, він прожив життя, загладжуючи свою вину. А може, він просто бездумно пер напролом, живучи життям, яке завжди відповідало його суті.

Що стосується Лоли — моєї великосвітської кузини, запеклого курця, — то ось вона переді

мною, така ж худа й спритна, як хорт, і така ж вірна. Хто б міг таке подумати? Тут вона зуміла, як кажуть, ухопити Бога за бороду. Може, це прозвучить неприємно, але саме так я й подумала, глянувши на неї. На ній було чорне пальто і яскраво-червоний капелюх із широкими крисами. Радше зухвало, ніж вульгарно. Майже вісімдесят років — і все ще в туфлях на шпильках. Вони цокали по тротуару, наче йде молода жінка. Ніяких слідів куріння. Фактично, її вигляд наводив на думку про оздоровчі центри й штучний загар. Вона зараз була вищою від чоловіка, а її енергійність не викликала жодних сумнівів. Проте було в ній і щось комічне — чи я вже хапаюся за соломинку? Макіяж був надто відвертий — криклива помада, густий шар крему й пудри, Я завжди була пуританкою в цьому відношенні, тому вважаю себе ненадійним свідком. Мені здалося, що в ній є щось від театрального лиходія — сухорлява постать, чорне пальто, криваво-червоні вуста. Ще б довгий мундштук, кімнатну собачку під пахву, і вона виглядала б зовсім як Круелла де Віль^[27].

Кілька секунд — і ми вже розминулися. Я піднялася сходами, тоді зупинилася під фронтоном, ховаючись від дощу, і простежила, як уся та групка йде до машини. Йому першому допомогли сісти, і я побачила, який він кволий. Він не згинався в поясі, не міг втримати рівновагу на одній нозі. Їм довелося підняти його й посадити на сидіння. Протилежні дверцята тримали відчиненими для леді Маршал, яка дуже жваво нахилилася й пірнула всередину. Я простежила, як «ролс» влився в потік машин, а тоді увійшла до музею. Від цієї зустрічі в мене залишився якийсь тягар на серці, і я намагалася зараз не думати про це, викинути всі переживання. У мене й так сьогодні достатньо клопотів. А проте Лолине здоров’я не йшло в мене з думки, поки я віддавала в гардеробі свою торбу й весело віталася з розсильними. Тут так заведено, що хтось має супроводжувати тебе в ліфті нагору в читальний зал, а ліфт такий тісний, що, як на мене, просто змушує до якоїсь пустої розмови. Ведучи її — жахлива погода, але під кінець тижня обіцяють покращення, — я продовжувала думати про ту зустріч на вулиці з точки зору здоров’я: я можу пережити Пола Маршала, але Лола, безумовно, переживе мене. Наслідки цього цілком зрозумілі. Результат був відомий протягом усіх цих років. Як сказав колись мій видавець, публікація означає судовий процес. Проте наразі я навряд чи можу забивати собі цим голову. Вже й так набралося багато всього, про що я не хочу думати. Я прийшла сюди у справах.

Якийсь час я присвятила розмові з хранителем документів. Вручила йому пачку листів, у яких містер Нетл писав мені про Дюнкерк. Вони були прийняті з великою вдячністю. Зберігатимуться вони разом з усіма іншими, переданими мною. Хранитель відшукав мені якогось люб’язного старого полковника з Королівського східнокентського полку, такого собі історика-аматора, який прочитав відповідні сторінки мого машинопису й надіслав факсом свої рекомендації. Ці нотатки й були мені передані — колючі, зате корисні. Вони, Богу дякувати, повністю поглинули мене.

«Жоден (підкреслено двічі) солдат, який служив у британській армії, ніколи не скаже „Бігом уперед”. Тільки американець може дати таку команду. Правильний вираз — „Бігом марш”».

Я люблю такі дрібнички, такий пуантилістський підхід до достовірності, ці виправлення деталей, які в масі своїй дають таке задоволення.

«Ніхто ніколи не скаже „двадцятип’ятифунтові гармати”. Тут мало бути „двадцятьп’ятки” або „гармати двадцять п’ятого калібру”. Ваш же вираз звучатиме явно химерно навіть для людини, яка не служила в артилерії».

Як поліцейські з пошукової бригади, ми повзаємо рачки, відшукуючи шлях до істини.

«Ваш хлопчина з ВПС носить берет. Мені це здається сумнівним. За винятком танкових військ, їх у 1940 році не було навіть у сухопутних військах. Гадаю, Вам краще одягти на нього пілотку».

Врешті-решт полковник, який почав свого листа зі звернення «міс Толліс», дав вихід своїй роздратованості моєю статтю. Що ці дамочки собі дозволяють, лізучи в подібні справи?

«Мадам (підкреслено тричі), „юнкерс” не несе „одну-єдину тисячотонну бомбу”. Ви хоч маєте поняття, що навіть морський фрегат не важить стільки? Раджу Вам як слід ознайомитися з цим питанням».