Спокута
Шрифт:
Ну, це просто друкарська помилка. Я ж збиралася надрукувати „тисячофунтову”. Я виписала ці зауваження і написала полковнику вдячного листа. Заплатила за фотокопії документів, які розклала охайними купками для свого власного архіву. Повернула на видачу книжки, якими користувалася, і викинула всі непотрібні вже записи. На робочому місці від мене не лишилося жодних слідів. Прощаючись із хранителем документів, я дізналася, що фонд Маршала збирається надати музею грант. Після того, як я потиснула руки іншим працівникам бібліотеки й пообіцяла подякувати в книжці працівникам відділу за допомогу, викликали розсильного, аби той провів мене вниз. Дівчина в гардеробі дуже люб’язно викликала таксі, а один із молодших швейцарів відніс мою торбу аж на тротуар.
Під час поїздки назад, на північ, я думала про лист полковника, а радше про своє власне задоволення від цих дрібних поправок. Якби мені справді так сильно залежало на фактах, я б написала зовсім іншу книжку. Але моя робота завершена. Не буде ніяких нових варіантів. Саме про це я й думала, коли ми в’їхали в старий трамвайний тунель під Олдвічем, якраз перед тим, як я заснула. Коли
Я порозкладала по папках принесені з бібліотеки папери, зробила собі сендвіч, потім спакувала валізку. Рухаючись по квартирі, з однієї знайомої кімнати до іншої, я була свідома того, що роки моєї незалежності скоро можуть завершитися. На письмовому столі, в рамочці, стояла фотографія мого чоловіка Тьєрі, зроблена в Марселі за два роки до його смерті. Колись я питатиму, хто це такий. Я заспокоїла себе, присвятивши певний час вибору сукні, яку одягну на родинний обід. Процес цей справді відмолодив мене. Я вже худіша, ніж була рік тому. Ведучи рукою вздовж вішачків, я на довгі хвилини забула про свій діагноз. Врешті-решт я вибрала відрізну кашемірову сукню сріблясто-сірого кольору. Потім вже все було просто: білий єдвабний шалик, заколотий камеєю Емілі, лаковані туфлі-лодочки — звичайно ж, на низькому каблучку, — і велика чорна шаль. Я закрила валізку й, несучи її у передпокій, здивувалася, якою ж вона здається легенькою.
Моя секретарка прийде завтра, ще до мого повернення. Я залишила їй записку, визначивши роботу, яку хотіла, щоб вона зробила, потім взяла книжку й чашку чаю і влаштувалася в кріслі біля вікна з видом на парк. Мені завжди добре вдавалося не думати про речі, які справді мене турбують. Але читати я не могла. Я була схвильована. Поїздка за місто, обід на мою честь, відновлення родинних зв’язків. І в мене ж відбулася одна з тих класичних розмов з лікарем. Я мала би бути пригнічена. А може, мені вже все, як сьогодні кажуть, по барабану? Проте від таких думок нічого не зміниться. Машина буде аж за півгодини, і я не знаходила собі місця. Встала з крісла, пройшлася кілька разів туди-сюди по кімнаті. Коли я надто довго сиджу, в мене починають боліти коліна. Мені не давали спокою думки про Лолу, про жорсткість того худого, старого, розмальованого обличчя, про її самовпевнену ходу на тих небезпечних шпильках, її життєву енергію, отой нирок у «ролс-ройс». Я що, змагаюся з нею, витоптуючи килим між каміном і честерфілдівською канапою? Я завжди думала, що світські забави, цигарки зведуть її в могилу. Думала так, навіть коли нам було трошки за п’ятдесят. І от у вісімдесят вона має такий хижий, супермодний вигляд. Вона завжди була зарозумілою старшою дівчинкою, завжди на крок попереду. Зате в цій останній важливій справі я її випереджу, а вона, мабуть, житиме довго. Мені не вдасться опублікувати роман за життя.
«Ролс», схоже, закрутив мені голову, бо коли приїхала машина — спізнившись на п'ятнадцять хвилин, — я була розчарована. А як правило, такі речі мало турбують мене. То була зовсім непоказна малолітражка, заднє сидіння якої було вкрите нейлоновим хутром, розмальованим під зебру. Зате водій Майкл, веселий хлопака з Вест-Індії, взяв у мене валізку, дбайливо відкинув переднє сидіння, щоб мені зручніше було сідати. Після того, як я категорично заявила, що не потерплю жодної трахкотливої музики з колонок на поличці у мене за головою, а він перестав на мене дутися, ми чудово порозумілися й завели розмову про сім’ї. Батька він ніколи не знав, а його мати була лікаркою в Мідлсекському госпіталі. Сам він закінчив юридичний факультет Лестерського університету й збирався тепер писати дисертацію в Лондонській школі економіки про законодавство й злидні в країнах третього світу. Коли ми виїхали з Лондона по гнітючому Західному шосе, він стисло виклав мені її суть: немає законів про власність, отже, немає капіталу, отже, немає добробуту.
— Типовий підхід юриста, — сказала я. — Організувати бізнес передовсім для себе самого.
Він ввічливо посміявся, хоча, мабуть, подумав, що я — заплішена дурепа. В наші дні абсолютно неможливо вгадати освітній рівень людей по тому, як вони розмовляють, чи одягаються, чи яку музику люблять. Найбезпечніше вважати кожного, з ким зустрічаєшся, витонченим інтелектуалом.
Через двадцять хвилин ми вже наговорилися, і коли машина виїхала на автостраду, а двигун перейшов на монотонне фуркотіння, я знову заснула; коли ж прокинулася, ми вже їхали по сільській дорозі, а голову мені немов стиснуло обручем. Я знайшла в сумочці аспірин, розжувала три таблетки і з огидою проковтнула. Яку частинку свого розуму, своєї пам’яті втратила я внаслідок мікроінсульту, поки спала? Про це я не дізнаюся ніколи. І саме тоді, на задньому сидінні отого маленького бляшаного автомобіля, я вперше відчула щось схоже на відчай. Паніка була б тут надто сильним словом. Частинкою цього відчаю була клаустрофобія, безпомічна ув’язненість в процесі власного занепаду, відчуття всихання. Я поплескала Майкла по плечу й попросила увімкнути музику. Він вирішив, що я просто попускаю йому, бо ми вже наближалися до місця призначення, і відмовився. Проте я наполягла, і от знову пролунало бамкання контрабаса, на яке накладався м’який баритон, що співав на карибському діалекті щось схоже на дитячі лічилки. Це мені допомогло. Трохи розрадило. Воно звучало так по-дитячому, хоча я підозрювала, що тут виражені якісь фатальні почуття. Перекладу я не стала просити.
Музика все ще грала, коли ми повернули на під’їзну дорогу до готелю Тілні. Минуло вже більше двадцяти п’яти років, коли я востаннє їхала цією дорогою на похорон Емілі. Спершу я помітила відсутність паркових дерев, величезних берестів, що загинули, як мені ввижалося, від якоїсь хвороби, а дуби, що ще залишалися, зрубали, аби розчистити поле для гольфу. Ми навіть пригальмували, щоб пропустити декількох гравців і хлопчиків,
Майкл відніс мою валізку в рецепцію, розташовану в старому холі. Як дивно, що вони потурбувалися покласти мотузяний килим на оту чорно-білу плитку. З акустикою, здається, тут завжди були негаразди, хоча мені це ніколи не заважало. Зі схованих динаміків неголосно звучали «Пори року» Вівальді. На цілком пристойному столі червоного дерева стояв комп’ютерний монітор і ваза з квітами, а по боках — два манекени рицарів у повному обладунку, наче на варті; на панелях висіли схрещені алебарди й щит із гербом; над ними — портрет, який раніше висів у їдальні і який мій дід придбав, щоб створити враження давніх родових традицій. Я віддала Майклові чайові й щиро побажала йому успіхів у справі бідності та прав власності. Намагалася якось зам’яти мою дурну репліку про юристів. Він привітав мене з днем народження, потиснув руку — яким же легеньким і нерішучим був його потиск — і пішов. Серйозна дівчина за столом реєстратора, в строгому діловому костюмі, видала мені ключ і сказала, що колишня бібліотека зарезервована виключно для нашого свята. Ті декілька людей, які вже приїхали, пішли на прогулянку. Згідно з планом, усі мають зібратися о шостій, на коктейлі. Розсильний віднесе нагору мою валізку. Мені зручніше буде піднятися ліфтом.
Ніхто, отже, не збирався мене вітати, але це й до кращого. Я воліла познайомитися з усім на самоті — стільки ж бо цікавих змін, — перш ніж виступити в ролі почесного гостя. Піднялася ліфтом на третій поверх, пройшла через скляні протипожежні двері й пішла коридором, напастована підлога якого рипіла так само, як і раніше. Дивно було дивитися на пронумеровані й замкнені спальні. Звичайно, номер моєї кімнати — сьомий — нічого мені не казав, але я, здається, вже здогадалася, де сьогодні спатиму. Принаймні, зупинившись перед дверима, я не була здивована. Не моя колишня, а кімната тітоньки Венери, бо завжди вважалося, що з неї найкращий вид — на озеро, на дорогу, на ліс і на далекі гори. Чарлз, онук П’єро й організатор усього цього, мабуть, спеціально замовив її для мене.
Приємною несподіванкою було опинитися всередині. До кімнати були долучені сусідні по обидва боки, і утворилися розкішні апартаменти. На низенькому скляному столику стояв величезний букет оранжерейних квітів. Величезного високого ліжка, яке так довго без будь-яких скарг займала тітонька Венера, вже не було, так само як і різьбленого комода для приданого й оббитого зеленим шовком дивана. Тепер вони належали старшому синові Леона від другого шлюбу і стояли в замку десь у шотландських горах. Але нові меблі були гарні, і кімната мені сподобалася. Принесли мою валізку, я замовила чай і повісила сукню в шафу. Оглянула вітальню, в якій був письмовий стіл і хороша лампа, і була вражена розмірами ванної з її ароматичними сумішами й купою рушників на гарячій сушарці. Втішно було не бачити в усьому позбавленого смаку занепаду — а це ж легко стає у старих людей звичкою. Я постояла біля вікна, милуючись сонячним світлом, яке падало збоку на поле для гольфу й під яким виблискували голі дерева на далеких узгір’ях. Я все ще не могла погодитися з відсутністю озера, але його, можливо, колись відновлять, зате сам будинок як готель, безперечно, вміщав значно більше людського щастя, ніж коли я тут жила.
Чарлз подзвонив через годину, якраз коли я почала думати, що вже час одягатися. Він сказав, що прийде за мною о чверть на сьому, коли всі інші вже зберуться, і відведе вниз, так щоб зробити мій вхід урочистим. Так воно й сталося, коли я увійшла в ту величезну кімнату L-подібної форми, під руку з ним, у своєму пишному кашеміровому наряді, — і пролунали оплески, а потім піднялися келихи п'ятдесяти родичів. Найперше враження, яке в мене виникло, коли я увійшла, що я нікого не впізнаю. Жодного знайомого обличчя! Я подумала, чи не передвістя це того несвідомого стану, який мені обіцяли. Потім, потихеньку, люди почали вирізнятися. Слід лише брати до уваги роки й враховувати швидкість, із якою немовлята стають галасливими десятирічними підлітками. Неможливо було не впізнати мого брата, скуленого і перехиленого на один бік у своєму кріслі на коліщатках, із пов’язаною на шиї серветкою, щоб ловити пролите шампанське, яке хтось підніс до його губ. Коли я нахилилася й поцілувала Леона, він спромігся посміхнутися тією половиною обличчя, якою ще володів. Я також досить швидко розпізнала П’єро, дуже всохлого і з блискучою лисиною, на яку мені захотілося покласти руку, але такого ж, як завжди, сяючого і величезною мірою главу родини. Так вже повелося, що ми ніколи не згадуємо його сестру.