Сповідь маски
Шрифт:
— Кажеш, любов? Нехай так. А як щодо потягу до жінки? Що ти сам собі брешеш, ніби вона одна не викликає в тебе «гріховної хоті»? Чи забув, що й жодна інша жінка не викликає? Та яке ти взагалі маєш право говорити про гріх? Ти хоч раз хотів побачити жінку голою? Бодай раз роздягав подумки Соноко? Здатний ти втямити: у твої роки не може хлопець дивитися на дівчину й не уявляти її голою! Це ж аксіома! Уяви хоча б за аналогією, ти ж тут мастак! Чому за аналогією, питаєш? Себе попитай, різниця ж бо невелика. Здається, вчора перед сном ти згадав давню звичку? Кажеш, це ніби вечірня молитва? Не суперечу. Така собі єретицька церемонійка, хто б утримався! Врештірешт, ерзац — не така вже й кепська штука, аби звичка! Та ще й такий, швидкодіюче снодійне! От тільки чомусь здається, не Соноко ти собі тоді уявляв. Так-так, то були ті химерні видива, якими ти щоразу
Твоя насолода цієї миті стає справді людською. Адже саме зараз здійснюється твоє настійне прагнення — бути нормальним. Твоє збудження, байдуже, чим викликане, походить із самої глибини плоті, і ні на йоту не відрізняється від збудження інших чоловіків. Твоє серце стрясає первісне болісне відчуття повноти. У душі відроджується незглибима первісна насолода. Твої очі палахкотять, кров скипає в жилах, тебе виповнюють усі прояви життя, знайомі лише дикунові. А після ejaculatio твоє тіло не залишає тепло дикунської звитяжної пісні; смуток, який охоплює чоловіка й жінку після близькості, незнайомий тобі. Ти аж сяєш у безпутній самотині. І ще довго линеш величною прадавньою рікою пам’яті. Хіба ж пам’ять про незрівнянний смак варварської життєвої сили якимось дивом не виповнила без останку твою плоть і відчуття насолоди? Що, заметушився, хочеш щось збрехати? Справді, подеколи тобі вдається скуштувати найвищої насолоди людського буття, от тільки не кажи, ніби для цього потрібна любов чи там душа. То як? А що, як зачитати Соноко твою химерне наукове дослідження? Під пишномовним заголовком «Функціональний зв’язок кривизни ліній торса ефеба з інтенсивністю кровотечі». Про те, що тобі до вподоби тіло гладеньке, гнучке, доладне, юне, щоб кров стікала по ньому вишуканими розводами. Тіло має бути таке, щоб цівки крові на ньому нагадували найчарівніші візерунки природи — струмка в чистому полі або кілець на свіжому зрізі. Може щось не так?
— Усе так.
От тільки моя схильність до самоаналізу крила в собі непередбачність перекрученої й склеєної у кільце паперової стрічки. Лицьова сторона раптом виявлялася зворотною. А зворотна — лицьовою. І мені в свої двадцять років лишалося тільки кружляти з шорами на очах орбітою власних почуттів, а загальне розгублення й відчуття краху під кінець війни робили ті оберти карколомними. Годі було урвати хвилю, аби розібратися, де причина, де наслідок, де протиріччя, де відповідність. Тож протиріччя так і лишалися протиріччями, черкаючи об мене в невловимому для ока леті.
Цілу годину я тільки й думав, як би вигадати доречну відповідь на лист Соноко.
… Надійшла пора цвісти сакурі. Тільки ні в кого не було часу милуватися нею. Гадаю, у всьому Токіо помітили, що вона зацвітає, хіба що студенти нашого факультету. По дорозі додому я сам або з двійкомтрійком приятелів прогулювався біля ставка С.
Квіти здавалися привабливими, як ніколи. Сакура розбуяла поміж зелені шпилькових дерев, і її квіти були наче голі, бо без звичного вбрання — біло-червоних завісок, гомінких зграйок любителів вишневого цвіту, продавців повітряних куль і млинків. Ніколи до нинішньої весни не були
У мені прокинулася прикра підозра, що природа прагне знову підкорити землю. Недаремно так розгулялася весна. Буяння барв — жовтизна квітів городини, зелень свіжої мурави, чорнота дужих стовбурів сакури з похмурими шапками квітів на верхівках — видавалося мало не зловісним. То була, сказати б, пожежа барв. Ми простували травником між берегом ставка і вишневою алеєю, сперечаючись про знавіснілі проблеми юриспруденції. Мене втішав іронічний ефект, якій справляв курс міжнародного права професора Й. Попри нальоти, професор поважно читав нескінченні лекції про Лігу Націй.
Мені подеколи здавалося, що я на заняттях з шахів чи маджонга. Невгамовне «Мир! Мир!» нав’язло у вухах, наче далекий дзвін. — Проблема полягає в тому, чи є безвинятковим право на репарацію, — затявся смаглявий сільський хлопчина, в якому, попри чималий зріст, відразу вгадувався хворий на сухоти, непридатний до військової служби.
— Та годі тобі! — урвав його другий, блідість якого й собі виказувала слабогрудого.
— Вороги на небі, закони на землі, — насмішкувато пирхнув я. — Замість «слава в небі, мир на землі».
Справжнім туберкульозником не був я один. Я казав, що в мене хворе серце. Час вимагав мати або медалі, або недуги. Раптом, почувши чиїсь кроки по траві під деревами, ми затримались. Схоже було, й ті, хто наближався, збентежилися, помітивши нас. Першим ішов парубок у брудній спецівці й сандалях-ґета. Власне, про його вік свідчила лише забарва коротко остриженого волосся під кашкетом, а землиста шкіра давно не голеного зарослого обличчя, заяложені мастилом руки й ноги, брудна шия виказували лише не пов’язану з віком смертельну втому. Трохи збоку й позаду, похмуро втупившись у землю, крокувала дівчина. Вона мала на собі блузу напіввійськового крою, її волосся було зібране на потилиці у вузол. От тільки шаровари-момпе були напрочуд чисті, новенькі, з тканини в рідкий горошок. Поза сумнівом, ці двоє були з труднабору; вони просто прогуляли день, аби помилуватись цвітом сакури. А злякались, угледівши нас, бо прийняли за жандармів. Сердито зиркаючи спідлоба, парочка розминулася з нами. А нам чомусь розхотілося розмовляти.
Сакура ще не розцвіла як слід, а заняття на юридичному факультеті знову припинились. Нас відрядили до флотського арсеналу в кільканадцяти кілометрах від затоки С. Приблизно тоді ж мати з братом та сестрою переїхали за місто, до дядькової невеличкої садиби. У Токіо з батьком лишився лише його переросток-учень; він і взяв на себе всі домашні клопоти. Коли не було рису, він товк у ступі розварені боби й готував з них батькові й собі рідку, мов блювотиння, кашу. А невеличкий запас овочів у домі під’їдав, поки батько був на роботі.
Життя на арсеналі було безтурботне. Мій час розподілявся між працею в бібліотеці й земляними роботами. Протиповітряні щілини для працівників майстерень копали китайчата з Тайваню, до яких приставили й мене. З тими кільканадцятирічними чортенятами я неабияк здружився. Вони вчили мене китайської, а я переповідав їм казки. Хлопчаки вірили, що тайванські боги вбережуть їх від нальотів і свого часу повернуть неушкодженими на батьківщину. Їхній апетит виходив за всякі пристойні межі. Рис та овочі, що їх один, найспритніший, поцупив просто з-під носа в кухарів, вони зварили в машинному мастилі і запевняли, що це — найсправжнісінький «ча-хань». Я, однак, волів уникнути почастунку з присмаком шестерень.
Першого ж місяця листування з Соноко набуло досить своєрідного вигляду. Я удавав щирість і мужність. Певного дня, повернувшися до арсеналу після відбою тривоги, я розгорнув лист від Соноко, залишений на столі, і раптом мої руки затремтіли. Я аж ніби захмелів. І подумки без кінця повторював рядок з листа:
«Сумую за тобою!»
Це гризота запалювала мене. Відстань надавала мені «нормальності». Я, так би мовити, завів собі тимчасовий сурогат «нормальності». Віддаленість у часі й просторі надає людській істоті абстрактності. Може, завдяки їй, зосереджене навертання душі до Соноко і аж ніяк не пов’язаний з ним збочений потяг плоті поєднувались у мені як рівноцінні і з плином часу цементували моє єство й згладжували його суперечливість. Я був зданий на власну волю. Повсякденне життя було напрочуд приємним. Ходили чутки, ніби ворог уже висадився в затоці С. і ось-ось захопить нашу місцевість; наді мною знову, ще більше, ніж доти, гуснуло прагнення смерті. І за таких-от обставин я відчував виразне «прагнення до життя»!