Шрифт:
Краса — це страшна й жахлива річ! Страшна, бо невизначна, а визначити не можна, бо самі загадки загадав бог. Тут береги сходяться, тут усі суперечності разом живуть. Я дуже неосвічений, брате, але я багато про це думав. Яка безліч таємниць! Надто багато загадок пригнічують на землі людину. Розгадуй як знаєш і вилазь сухим з води. Краса! Стерпіти я при цьому не можу, що інша, навіть вища серцем людина і з розумом високим, починає з ідеалу мадонни, а кінчає ідеалом содомським. Ще страшніше, коли хто вже з ідеалом содомським у душі не відкидає ідеалу мадонни, і горить від нього серце його і воістину, воістину горить, як і в юні безпорочні роки. Ні, людина широка, занадто широка, я б звузив. Чортзна-що таке навіть, от що! Що розуму здається ганьбою, то серцеві суцільною красою. А чи в содомі краса?..
Втім, кому що болить, той про те й гомонить.
Ф.Достоєвський.
Книга третя. III. Сповідь гарячого серця. У віршах *
Переклад з російської Ф.Гавриша
Розділ 1
Досить довго я твердив, ніби пам’ятаю власне народження. На це дорослі сміялись, але невдовзі, запідозривши, що з них глузують, дещо докірливо втуплювались у бліде обличчя не по роках серйозного малюка. Подеколи я вихоплювався з цим навіть перед малознайомим гостем, і бабуся, турбуючись, що онука сприймуть за недоумка, шорстко уривала мене й відсилала гратися деінде. Найпершим порухом дорослих було переконати мене науковими доводами. Партія завжди починалася показним запалом, з яким мені втовкмачували, приязно й дохідливо для дитини, що новонароджене немовля не бачить, а коли й бачить, то навряд щоб чіткі образи, здатні закарбуватися у пам’яті. І тільки вже поторсуючи мене за плече — «Що, мовляв, уторопав?» — аби остаточно розвіяти сумніви малого, вони похоплювалися, що, здається, трапили на мій гачок. «Еге, та з цим хлопчиськом слід пильнуватися, він мене підловлює, щоб випитати про «це саме»! А тоді, того й дивися, зробить безневинні оченята й давай далі: «Звідки я взявся?», або, ще гірше, «Звідки я народився?» І тут мовчання, непевна посмішка, що виказувала глибоку образу чимось не до кінця усвідомленим, і те, як уникали мого погляду, свідчили: необачність помічено. А втім, пересторога була цілком зайвою. Мені й на думку не спадало допитуватися про «це саме». А якби й спало, то хіба ж я став би хитрувати й розставляти сильця, якщо понад усе боявся образити почуття дорослих! Та скільки мені не пояснювали, ба навіть не кепкували з мене, я дедалі більше впевнювався: я таки бачив, що було відразу по моєму народженні. Не знаю, чи та картина склалася з розповідей присутніх, чи була порожньою грою моєї власної уяви. Та принаймні одне я міг вважати, що бачив на власні очі. Ночви, першу купіль по народженні. Я бачив ізсередини, як грають сонячні зайчики на краю дерев’яних ночов наді мною. Дерево висявало там, мов золото. Вода злегка колихалася, і, здавалось, її язички хочуть лизнути сонячний зайчик, але не дотягуються. А під ним вона приязно поблискувала — проміння чи то сягало туди, чи то просто відбивалося, і дрібненькі світні хвильки без упину набігали одна на одну. Найвагоміше спростування мого нібито спогаду полягало в тому, що я народився не вдень. Це сталось о дев’ятій вечора. То звідки ж увечері сонячне світло? Але навіть узятий на кпини — чи, мовляв, не електричне світло бачив, — я без особливих зусиль сягав логічно суперечної певності, що міг бачити бодай один сонячний зайчик навіть глибокої ночі. Отож певність, що гру світла на краю ночов я запам’ятав саме в першу свою купіль, стала досить тривкою.
Я народився через рік після Великого кантоського землетрусу. За десять років до цього мій дід, урядовець міністерства колоній, узяв на себе провину підлеглого в справі про корупцію і мусив піти у відставку (я нічого не прагну прикрасити. Проживши півжиття, я ще не бачив такої довірливої людини). Після цього наша родина жваво, мало не підспівуючи, покотилася по похилій. Величезні борги, секвестр, розпродаж майна, втрата родинного маєтку — за сутужними обставинами крилася рушійна сила хворобливого марнославства, що з часом посилювалось. Отож, місцем мого народження став старий найманий будинок у зовсім не найкращому районі міста. Наша домівка мала дещо бундючну залізну браму, подвір’я, кімнату в європейському стилі чи не з приміську каплицю завбільшки, два поверхи з боку пагорба і три — знизу, здавалася темною, вибляклою, але чомусь полишала незбагненне враження пихи. Кімнат, хоч і темних, було багато, служниць аж шість. Дід, бабуся, батько, мати — разом з прислугою десять чоловік — мешкали повсякдень у тому домі, рипучому, мов стара шафа. Потяг діда до великих справ і недуги та марнотратність бабусі — то була біда всієї родини. Втілюючи задуми, які вимагали спілкування з непевними людцями, гнаний мріями про заможність, дід об’їздив усю Японію. У бабусі, вихованої у добропорядному домі, його оборудки викликали лише гнів і зневагу. Душа в неї була непохитна й незламна, сповнена поетичного безуму. Хронічна хвороба мозку помалу, але неухильно підточувала її нервову систему. Проте й надавала розуму дедалі більшої, хоч і марної, ясності. Хто міг знати, що напади, які тривали до самої бабусиної смерті, були згадкою про дідові неподобства у зрілому віці!
От
Моє волосся досить довго лишалося золотавим. Але врешті-решт піддалося постійному змащуванню оливковою олією і почорнішало. Батьки мешкали на другому поверсі. На сорок дев’ятий день бабуся — мовляв, небезпечно тримати дитину на другому поверсі, — відібрала мене у матері. Я ріс у кімнаті, завжди щільно зачиненій, просякнутій запахами хвороб і старості, і моя дитяча постіль лежала поруч з бабусиним недужним ложем.
Маючи рік від роду, я скотився з третьої сходинки й розбив лоба. Бабуся саме пішла до театру, а мати вирішила трохи розважитися з батьковою ріднею. Їй знадобилося щось на другому поверсі, а я подався за нею, перечепився об її довгий поділ і впав. Звістку про це негайно передали просто до театру «Кабукі». Щойно повернувшись, бабуся зупинилась у передпокої, сперлася на ціпок і напрочуд спокійно, карбуючи кожне слово, запитала батька, що вийшов їй назустріч:
— Він уже помер?
— Ні.
Твердою, мов у сінтоїстської жриці, ходою бабуся покрокувала у дім… Напередодні четвертого дня народження я почав блювати чимось брунатним, наче кава. Викликали родинного лікаря, але він тільки й сказав, що не ручиться за моє життя. Мене наштрикали, наче подушечку для голок, камфорою і глюкозою. Пульс не промацувався ні в зап’ястку, ні на лікті. Так минуло дві години. Домашні дивилися на моє тіло.
Зібралася вся родина, принесли саван і мої улюблені іграшки. Минула ще година, аж раптом відійшла сеча. Доктор, старший матусин брат, мовив: «Житиме». Це свідчило — серце ще працює. Невдовзі сеча відійшла ще раз. Поступово на моїх щоках знову зажевріли ознаки життя. Ця хвороба — аутоінтоксикація — стала у мене хронічною. Вона навідувала мене щомісяця, то в тяжчій, то в легшій формі. Кілька разів я зазнавав криз. Моя свідомість навчилася розрізняти з кроків, чи близька до смерті хвороба, що надходить, чи ні.
Отоді й з’явився той перший, виразний до болю, спогад. Не знаю, хто саме тримає мене за руку — мати, доглядальниця, служниця чи, може, тітка. Не певен, яка це пора року. Пополуденне сонце похмуро позирає на будинки, що оточили пагорб. Тримаючись за чиюсь жіночу руку, я йду вгору, до будинків. Хтось прямує назустріч, і жінка, міцно тримаючи мене за руку, відступає убік і зупиняється. Спливаючи у пам’яті, ця картина щоразу посилюється, чіткішає і набуває нового значення. Справа в тому, що серед непевної довколишності лише образ «того, хто спускається з пагорба» вимальовується неприродно чітко. А ще в тому, що саме цей перший закарбований у пам’яті образ мучитиме і лякатиме мене півжиття.
З пагорба спускається парубок. Спереду і за спиною в нього висять барила з нечистотами. Круг лоба пов’язка-хатімакі з брудного рушника. У нього гарне рум’яне обличчя й блискучі очі. Він йде згори вниз, балансуючи під тягарем. Це асенізатор, золотар. На його ногах заношені шкарпетки-табі, підшиті гумою, й темно-сині штани в обтяжку. Я, чотирирічний малюк, не міг одірвати від нього очей. Мене вперше покликало одкровення якоїсь сили, ще не збагнутої, покликав дивовижний таємний голос. Те, що проявилося в постаті золотаря, мало прихований зміст. Бо нечистоти — то символ землі. Бо кликало мене не що інше, як лиха любов, породжена матір’ю-землею.
Я передчував, що у світі існує спопеляюча жага. А тепер, дивлячись знизу вгору на постать занечищеного юнака, я відчув палке бажання стати таким, як він, бути таким, як він. Пригадую зараз, що у тодішньому бажанні важили дві речі. Перша — його сині штани. Друга — його робота. Штани чітко позначали нижню половину його тіла, яка зграбно рухалася, прямуючи до мене. Я відчув жагучу пристрасть до його штанів. Але ще не тямив, чому.
Його робота… Щойно я почав трохи мислити, мене опосіла мрія стати золотарем — як-от інших дітей мрія стати, скажімо, генералом. Атож, темно-сині штани були істотною причиною, та аж ніяк не єдиною. Головне було в тому, що покріплювалось і розвивалося у мені в своєрідний спосіб.
Його заняття вабило мене, як вабить гіркий сум, смуток, що полонить душу. Від нього линуло до мене глибоке відчуття «трагізму». Відчуття цілковитої відданості, відчуття зневаги, відчуття близької небезпеки, відчуття дивного єднання небуття і дії повінню ринули на мене, чотирирічного, й затопили. Хтозна, чи не хибно розумів я сенс роботи золотаря. Може, я чув від дорослих про якесь заняття, а одяг юнака ввів мене в оману, і я, сприйнявши його за іншого, мимоволі потягся до його праці? В усякому разі, це найприйнятніше пояснення.