Сповідь маски
Шрифт:
— То ти їдеш… А втім, якби й залишилася, однаково скоро поїду я…
— Куди?
— Знову на завод — наприкінці березня або в квітні.
— Там, мабуть, небезпечно під час нальотів?
— Атож, небезпечно, — відказав я.
І невдовзі пішов.
Наступного дня я відчував дивний спокій, бо позбувся необхідності кохати. Я веселився від душі — то співав уголос, то копав ногами знавіснілі томи зводу законів.
Того химерного оптимізму вистачило на день. Заснув я міцно, мов дитина. А серед ночі мій сон урвала сирена. Моє буркотливе сімейство забилося до протиповітряної щілини, але до відбою так нічого й не сталося. Я вже встиг закуняти,
Стійка випала зима двадцятого року Сьова. Хоч весна вже підкрадалася нечутним кроком дикої кішки, зима, наче сталеві грати, морочно й уперто перегороджувала їй дорогу. У світлі зірок ще відблискувала крига.
Кілька теплих ясних зірок, облямовані глицею вічнозелених дерев спросоння впали мені в око. Дихання мішалося з терпким нічним повітрям. І раптом мене приголомшила думка: я люблю Соноко, світ, де не буду з нею разом, не вартий для мене й мідного шеляга. «Спробуй забути, якщо зможеш», — озвався внутрішній голос. І одразу, мовби не міг дочекатися, наринув смуток і знову сколихнув глибини мого єства, як того ранку, коли на платформі я побачив Соноко.
Несила було терпіти. Я аж ногами затупотів.
І все ж витримав іще день.
А на третій день увечері знову пішов до Соноко. Перед дверима передпокою чолов’яга, з вигляду робітник, пакував речі. Обгорнувши матою довгастий пакунок, ув’язував його грубим мотузом. Я неабияк стривожився.
До передпокою вийшла бабуся. За її спиною я побачив уже спаковані до відправки речі, в холі було повно тирси. Вигляд у неї був такий заклопотаний, що мені захотілося мерщій піти, навіть не побачивши Соноко.
— Передайте, будь ласка, ці книжки панні Соноко. — Наче розсильний з книгарні, я простягнув кілька солодкавих романів.
— Дякую за турботу. — Стара вочевидь не збиралася кликати Соноко. — Завтра ввечері ми виїздимо до села. Бачите, підвернулася нагода поїхати трохи раніше. Будинок винаймає пан Т., тут буде гуртожиток його фірми. Шкода розлучатись! Онучки завжди були вам раді. Прошу, завітайте до нас у село. Ми вам напишемо, коли влаштуємося, приїздіть неодмінно!
Бабуся, фахівець із суспільних зв’язків у родині Кусано, висловлювалася бездоганно. От тільки слова в неї шикувались одне до одного не більш природно, ніж її аж надто рівні зуби.
— Хай вам щастить на новому місці! — тільки й спромігся я. Ім’я Соноко несила було вимовити. І тут, наче прикликана моїм збентеженням, на площадку перед сходами в глибині дому вигулькнула вона сама. В одній руці вона тримала велику картонку для капелюшка, другою притискала до себе кілька книжок. Її волосся лисніло від світла з вікна угорі. Помітивши мене, вона скрикнула, аж бабуся злякалась: — Почекай мене! — І вихором злетіла на другий поверх. А я втішався розгубленням її бабусі. Стара перепросилася за те, що все догори дном і ніде присісти, й заклопотано зникла в глибині дому. Невдовзі надбігла розпашіла Соноко. Я переминався з ноги на ногу в кутку передпокою. Вона взула черевички й рішуче мовила:
— Я тебе трохи проведу.
В її майже беззастережному тоні було щось зворушливе. Незграбно крутячи в руках формений кашкет, я не зводив з неї очей, відчуваючи, як у душі щось раптом завмерло. Ми вийшли, мало не зіштовхнувшись у дверях. Мовчки рушили всипаною жорствою доріжкою до брами. Соноко раптом зупинилася перев’язати шнурок. Чомусь вона ніяк не могла дати йому ради, тож я дійшов до воріт і зупинився, розглядаючися по вулиці. Хіба ж я знав
Зненацька її груди наштовхнулися ззаду на мою праву руку. Той поштовх був випадковий — наче ото зіткнення автомобілів.
— Ось… візьми. — В мою долоню вп’явся твердий ріжок заморського конверта. Я затис його в руці, наче пташину, якій мав скрутити шию.
Лист чомусь був не до віри важкий. Наче на щось заборонене, я глянув мигцем на конверт у руці з тих, що полюбляють школярки.
— Потім прочитай… Удома, — прошепотіла вона тихо, відітхнувши, ніби від лоскоту.
— Куди тобі написати? — запитав я.
— Там… усе є. Адреса села… Туди й напиши.
Як не дивно, розлука чомусь почала мене тішити. Так тішить хвиля у грі в хованки, коли всі розбігаються хто куди, поки один лічить уголос. Я мав дивну здатність знаходити в усьому добре. Через цю кепську звичку власне боягузтво часто-густо навіть мені видавалося мало не геройством. А може, така вдача — винагорода за неможливість вибору в житті.
Ми розпрощалися біля станційних кас. І навіть руки не потиснули одне одному.
Я був на сьомому небі від першого в житті любовного листа. До дому я не міг дочекатись, отож, попри людські очі, надірвав конверт просто в електричці. Звідти мало не висипалися поштові картки з силуетами й кольорові заморські листівки — радість дівчаток з місіонерських шкіл.
У конверті лежав ще один складений листок блакитного поштового паперу, на якому під діснеївськими Червоною Шапочкою та вовком акуратно, мов у прописах, було виведено:
«Щиро вдячна за цікаві книжки. Усім серцем молюся за Вашу безпеку під час нальотів. Обіцяю написати, щойно влаштуємося на новому місці. Наша адреса: префектура…, повіт…, селище…, будинок… Прошу не відмовити й прийняти на знак вдячності дрібниці, які додаю до цього».
Оце так любовний лист! Я сполотнів, а тоді розреготався, бо злетів зі свого сьомого неба й розквасив носа. Хто ж відповідатиме на таке! Достеменно на листівку з друкарським текстом відповідати! Проте за півгодини, поки я добирався додому, початкове бажання відповісти стало на захист мого «піднесення». Я зметикував, що домашня освіта не передбачає курсу писання любовних листів. Не інакше, в неї надто розбігалися думки, щоб до пуття написати перший у житті лист до хлопця. От він і вийшов порожній, зате скільки змісту мав кожен її порух тієї хвилі!
Зненацька роздратування налетіло зовсім з іншого боку. Аби зірвати злість, я пожбурив у стіну нічим не винний звід законів. «Ото дурень! — картав я сам себе. — Чекаєш, поки вісімнадцятирічна дівчина перша вчарується тобою! Не міг сам трохи поворушитися? Звідки така нерішучість, зрозуміло: з отієї химерної, непояснимої тривоги! От тільки навіщо ти знову попхався до неї? А ну ж бо, згадай: у чотирнадцять і ти був, як усі в такі роки. Та й у шістнадцять якось устигав за іншими. А зараз, у двадцять, як? Пам’ятаєш, приятель тобі напророчив, що не доживеш до двадцяти? Дожив! І на війні гинути вже не бажаєш! У твої роки вперше закохався і не знаєш, що діяти з дівчиною, яка на цьому не розуміється! Подумати: двадцять років, а жодній дівчині листа не написав! Ти, певно, помилився, коли підраховував власний вік. Чи й справді дожив до двадцяти нецілований? Ех ти, нездаро!» Тут інший, похмурий і настирливий голос почав знущатися з мене. В ньому чулася майже палка переконливість, присмак недосяжної мені людяності. Голос вів своєї, не вгаваючи й на хвилю: