Сповідь відьом
Шрифт:
Ізабо зробила граціозний реверанс, а Метью схилився в поклоні саме в ту мить, коли музика стихла.
— Що це було? — приголомшено спитала я.
— Спочатку це була тарантела, — пояснив Метью, проводячи матір до її крісла. — Але маман ніколи не дотримується якогось одного танцю. Тому посередині були елементи вольти, а скінчили ми менуетом, еге ж? — Ізабо кивнула і, простягнувши руку, поплескала Метью по щоці.
— Ти завжди був гарним танцюристом, — гордо мовила вона.
— Так, але не таким гарним,
Очі Ізабо потемніли, і на якусь мить на її обличчі з’явився вираз болісної туги. Метью взяв її руку і провів кінчиками губ по її пальцях. У відповідь Ізабо вимучила з себе слабку усмішку.
— А тепер твоя черга, — сказав Метью, підходячи до мене.
— Я не люблю танцювати, Метью, — запротестувала я, відгороджуючись від нього виставленими руками.
— Мені важко в це повірити, — відповів він, беручи мене за праву руку і притягуючи до себе. — Ти звиваєш своє тіло в неймовірні фігури, летиш над водою у човнику з тріску завширшки і несешся верхи, переганяючи вітер. Танці мають бути твоєї другою натурою.
За звучанням наступна мелодія була схожою на ті, що були популярні в паризьких танцзалах у двадцятих роках минулого століття. Звуки труб та барабана заповнили кімнату.
— Метью, будь із нею обережний, — попередила Ізабо, коли Метью виводив мене на танець.
— Не хвилюйтеся, маман, вона не зламається, — відказав він і пустився в танок. Мої відчайдушні спроби встигати за ним закінчувалися тим, що я лише плуталася у нього під ногами. Та Метью міцно тримав мене за талію, терпляче виправляв мої рухи і скеровував мене у потрібному напрямку.
Я відчайдушно намагалася допомагати йому і ставити ноги туди, куди слід, але від цього ставало ще гірше.
Моя спина заклякла від напруги, і Метью обхопив мене міцніше.
— Розслабся, — прошепотів він мені на вухо. — Ти намагаєшся вести. Натомість тобі треба йти слідом і повторювати рухи за мною.
— Я не можу, — прошепотіла я, відчайдушно вхопившись за його плече так, немов то був рятувальний круг.
Метью ще раз крутнув мене.
— А я кажу, що можеш. Заплющ очі, кинь думати про танець, а решту я зроблю сам.
У його обіймах було легко робити те, що він наказував. Коли я заплющила очі, на мене враз припинили набігати з усіх боків силуети та кольори кімнати, що несамовито вертілися туди-сюди, я швидко розслабилася, й у мене зник страх, що ми ось-ось з усього розмаху торохнемося об підлогу. Поволі я вже насолоджувалася рухами наших тіл у темряві. Невдовзі я вже змогла зосереджуватися не на тому, що робила я сама, а на тому, що підказували мені робити його руки й ноги. Мені здалося, що я пливу.
— Метью, — сказала Ізабо з попереджувальною ноткою в голосі. — «Le chatoiement».
— Знаю, — стиха відповів він. М’язи на моїх плечах тривожно
Не піднімаючи міцно стулених повік, я щасливо зітхнула. І ми далі кружляли в танці. Метью плавно відпустив мене, обернув, тримаючи самісінькими кінчиками пальців, потім крутнув назад вздовж руки, поки я зупинилася, міцно притиснувшись спиною до його грудей. Музика урвалася.
— Розплющ очі, — стиха мовив він.
Мої повіки повільно піднялися. Але відчуття, наче я пливу, залишилося. Танцювати виявилося приємніше, аніж я очікувала — принаймні з партнером, який танцював понад тисячоліття і не наступав мені на пальці.
Я закинула голову, щоб подякувати Метью, але його обличчя виявилося набагато ближче до мого, аніж я розраховувала.
— Поглянь униз, — сказав він.
Зробивши так, як сказав Метью, я виявила, що мої ноги теліпаються за кілька дюймів від підлоги. Метью відпустив мене. Це не він тримав мене над підлогою.
Це я сама себе тримала.
Це тримало мене повітря.
Щойно я усвідомила цей дивовижний факт, як до нижньої частини мого тіла повернулася вага. І Метью вчасно підхопив мене під лікті, щоб я не вдарилася об підлогу.
Марта, сидячи біля каміна, замугикала собі під ніс якусь пісеньку. Ізабо примружила очі й різко мотнула головою. Метью заспокійливо всміхнувся мені, а я зосередилася на лячному відчутті землі під ногами. Вона здавалася такою живою! Невже так було завжди, просто я раніше цього не помічала? Здавалося, що під моїми підошвами причаїлися тисячі маленьких рученят, готових щомиті схопити чи штовхнути мене.
Коли стихли останні ноти пісні, що її мугикала Марта, Метью спитав мене, радісно блиснувши очима.
— Ну, як — сподобалося?
— Сподобалося, — розсміялася я у відповідь, на мить замислившись над його запитанням.
— Я сподівався, що так воно й буде. Ти ж багато років займалася фізичними вправами. І, може, наступного разу ти поїдеш верхи з розплющеними очима — просто так, для різноманітності.
І він спіймав мене в обійми, сповнені щастя й відчуття перспективи на майбутнє.
Ізабо заспівала ту саму пісню, яку щойно мугикала Марта:
Всякий, хто побачить її танець,
Рухи її тіла граціозні,
Той воістину сказати зможе,
Що немає їй у світі рівних,
Нашій розвеселій королеві.
Геть ідіть, заздрісники убогі!
Нумо, нумо разом танцювати,
Весело й щасливо танцювати!
«Геть ідіть, заздрісники убогі, — повторив Метью, коли стихло відлуння голосу його матері. — Нумо, нумо разом танцювати!»
Я знову розсміялася.
— Я танцюватиму, але тільки з тобою. А допоки я не розберуся, звідки береться така штука, як політ, інших партнерів у мене не буде.