Сповідь відьом

Гаркнесс Дебора

— Якщо бути точним, то це не політ, а зависання, — поправив мене Метью.

— Літання, зависання — називай, як хочеш, але з незнайомцями краще цього не робити.

— Згоден, — сказав Метью.

Марта пересіла з софи на крісло побіля Ізабо. Ми ж з Метью сіли одне біля одного і досі трималися за руки.

— Це був її перший танець у житті? — спитала Ізабо з щирим подивом у голосі.

— Діана не вдається до магії, маман, — пояснив їй Метью. — Хіба що в деяких дрібницях.

— Вона сповнена сили й енергії, Метью. У її жилах співає відьмина кров. Їй

слід навчитися користуватися магією і для важливих справ.

Метью нахмурився.

— Це її особиста справа — користуватися чи не користуватися.

— Не будь дитиною, Діано, — мовила Ізабо, повертаючись до мене. — Час дорослішати і брати на себе відповідальність за те, ким ти є.

Метью невдоволено загарчав.

— Не гарчіть на мене, Метью де Клермон! Я кажу те, що має бути сказаним.

— Не вказуй їй, що вона має робити. Це не твоє діло!

— І не твоє також, сину мій! — відказала Ізабо.

— Перепрошую! — Мій різкий тон враз привабив їхню увагу, і де Клермони — мати й син — здивовано витріщилися на мене. — Мені самій вирішувати, користуватися магією чи ні. А якщо користуватися, то як. Але, — вела я далі, поглянувши на Ізабо, — її не можна більше ігнорувати. Вона вирує в мені, кипить і булькає, і деколи вже виривається назовні. Мені, як мінімум, потрібно навчитися керувати цією енергією.

Ізабо й Метью мовчали, заціпеніло втупившись на мене. Нарешті Ізабо кивнула головою. І Метью теж кивнув.

Ми і далі сиділи біля каміна, аж поки не згоріли всі дрова. Метью потанцював із Мартою, і кожен із них час від часу затягував пісню, коли мелодія, що звучала зі стереосистеми, нагадувала їм про іншу ніч, проведену біля іншого каміна. Але я більше не танцювала, а Метью й не наполягав.

Нарешті він підвівся.

— Ту єдину з нас, кому вже пора спати, я відведу до ліжка.

Я теж підвелася, розрівнявши на стегнах брюки.

— Добраніч, Ізабо, добраніч, Марто. Дякую вам обом за прекрасну вечерю і дивовижний вечір.

Марта мило всміхнулася мені у відповідь. Ізабо теж хотіла, але спромоглася лише на напружену гримасу.

Метью пропустив мене вперед і ніжно поклав руку мені на талію, коли ми йшли нагору.

— Хочу трохи почитати, — сказала я, обертаючись до Метью, коли ми дійшли до його кабінету.

Вампір стояв так близько до мене, що можна було чути його слабке нерівне дихання. Він обхопив долонями моє обличчя.

— Яке ж заклинання ти на мене напустила? — спитав він, вдивляючись у моє обличчя. — Це не тільки твої очі, хоча їхнього погляду вже достатньо, щоб сплутати мені думки. І не тому, що ти пахнеш медом.

Метью припав обличчям мені до шиї, праву руку занурив у моє волосся, а ліву посунув униз по спині й притиснув мене стегнами до себе.

Моє тіло податливо злилося з його тілом — як там і було.

— Ти приворожила мене своєю безстрашністю, — пробурмотів він, не відриваючи губ від моєї шиї. — Своєю звичкою рухатися, не задумуючись, своїм мерехтінням, яке ти випромінюєш, коли зосереджуєшся — або коли літаєш.

Я вигнула шию, відкриваючи більше плоті для його дотику. Метью

повільно повернув до себе моє обличчя, великим пальцем шукаючи тепла моїх губ.

— А чи знаєш, що уві сні ти надуваєш губки? Можна подумати, що ти чимось невдоволена у своєму сні, але мені хотілося б думати, що то ти хочеш, щоб тебе поцілували. — З кожним сказаним словом він ставав все більше схожим на істинного француза.

Усвідомлюючи, що на нижньому поверсі сидить Ізабо, якій наша розмова аж ніяк не сподобається, я спробувала було відсторонитися від Метью, але вийшло це не надто переконливо, і він ще міцніше стиснув мене в обіймах.

— Метью, твоя мати…

Він не дав мені можливості закінчити фразу. Легко й солодко зітхнувши, Метью закрив мені губи ніжним поцілунком. І цілував — неквапливо й старанно — доти, поки я відчула поколювання не лише у пальцях, а й у всьому тілі. Я відповіла на його поцілунок і відчула, що лечу й падаю одночасно. Я летіла й падала і вже не могла чітко розрізнити, де закінчується моє тіло й починається його. Рот Метью ковзнув до моїх щік та повік. Коли він торкнувся мого вуха, я тихо зойкнула від задоволення. Губи Метью вигнулися в усмішку, і він знову припав до мого рота.

— Твої губи червоні, як маки, а волосся — немов живе, — сказав він після пристрасного поцілунку, від якого в мене аж дух перехопило.

— І що незвичайного знайшов ти у моєму волоссі? Не розумію, як ти, зі своєю розкішною шевелюрою, можеш захоплюватися ось цим, — я затиснула в кулаку жмут свого волосся і смикнула. — Волосся Ізабо — як оксамит, і у Марти теж. А моє — суцільне непорозуміння: неслухняне, стирчить куди попало, і має всі кольори веселки.

— Саме тому воно мені й подобається, — сказав Метью, ніжно вивільняючи пасмо з мого кулака. — Воно недосконале, як і саме життя. Це не волосся вампіра, таке блискуче й бездоганне. Мені дуже подобається те, що ти — не вампір, Діано.

— А мені подобається, що ти вампір, Метью.

Тінь набігла на його очі — і вмить щезла.

— Мені подобається твоя сила, — сказала я, цілуючи його не менш пристрасно, ніж він мене кілька хвилин тому. — Мені подобається твій розум. Інколи мені навіть подобаються твої начальницькі манери. Але найбільше, — я потерлася кінчиком носа об його ніс, — мені подобається те, як ти пахнеш.

— Невже?

— Точно. — І мій ніс попрямував до впадини між його ключицями, де, як я швидко здогадалася, було найсолодше і найпривабливіше місце його тіла.

— Вже пізно. Тобі пора відпочивати. — Метью неохоче відпустив мене.

— Ходімо зі мною до ліжка.

Від такого запрошення в нього широко розкрилися очі, а в мене кров хлинула до обличчя.

Вампір підніс мою руку до свого серця. Воно вдарило один раз, потужно.

— Я піднімуся до тебе, — погодився він, — але ненадовго. Ми ще маємо вдосталь часу, Діано. Ти ж знаєш мене лише кілька тижнів. Не треба поспішати.

Слова типового вампіра, для якого час не має значення.

Він побачив моє незадоволення і, притиснувши до себе, ще раз надовго припав до мене губами.