Сповідь відьом

Гаркнесс Дебора

— На цих аркушах — довгий список здібностей і талантів. А деякі вже встигли проявитися — чотири чи п’ять, — перелякано мовила я.

— Підозрюю, ми бачили більше, аніж чотири чи п’ять — ти і з заплющеними очима ходиш та на коні їздиш, і з Ракасою вмієш без слів розмовляти, і пальці у тебе іскряться. Ми просто ще не знаємо, як ці здібності назвати.

— Будь ласка, скажи мені, що це вже все.

Метью трохи повагався.

— Ні, ще не все. — Він перегорнув наступну сторінку. — Ми й досі не можемо розібратися з ось цими маркерами. У більшості випадків

ми співвідносимо ознаки відьмацької діяльності — декотрі з них налічують не одне сторіччя — з відповідними доказами, що містяться в ДНК. Інколи ув’язати їх непросто.

— А ці аналізи не пояснюють, чому мої здібності проявляються саме тепер?

— Для цього аналіз не потрібен. Твоя магія поводиться так, наче прокидається після довгого сну. Уся попередня — вимушена — бездіяльність зробила її непосидючою та невгамовною, і тому зараз їй хочеться сказати своє вагоме слово. Спадковість завжди візьме своє, — з удаваною невимушеністю мовив Метью. Граціозно гойднувшись, він підвівся і поставив мене на ноги. — Якщо сидітимеш на землі, застудишся, а якщо ти захворієш, мені доведеться довго й нудно виправдовуватися перед Мартою. — Він свиснув, підзиваючи коней. Дар і Ракаса неквапливо рушили до нас, жуючи свіжу травичку, на яку вони так несподівано натрапили.

Ми їхали ще годину, роздивляючись ліси та поля довкола маєтку «Сім веж». Метью показав, де найкраще полювати на кроликів, і місце, де батько навчив його стріляти з арбалета, не примружуючи ока. Коли ми повернули до конюшні, мою тривогу через результати аналізів змінила приємна втома.

— Завтра у мене болітимуть м’язи, — простогнала я. — Я вже багато років не їздила верхи.

— А і не скажеш, зважаючи на те, як добре це вдавалося тобі сьогодні, — зауважив Метью.

Ми виїхали з лісу біля кам’яної брами маєтку.

— Ти гарна вершниця, Діано, але тобі не можна їздити самій. Бо ти легко заблукаєшь.

Метью не турбувався, що я заблукаю. Він турбувався, що мене хтось знайде.

— Ні, не заблукаю.

Він розслабив на віжках свої довгі пальці, які безперервно стискав останні п’ять хвилин. Цей вампір звик віддавати накази, і ці накази виконувалися негайно. Він не мав звички умовляти, шукати компроміси. Але тепер від його вибухової вдачі не лишилося і сліду.

Я підвела Ракасу ближче до Дара, простягнула руку і піднесла до рота долоню Метью. Мої губи торкнулися її твердої холодної плоті.

Він поглянув на мене широко розкритими від подиву очима.

Я відпустила руку, легенько стиснула Ракасу острогами і спрямувала її до конюшні.

Розділ 20

Дякувати Богу, Ізабо на обід не з’явилася. Я хотіла відразу ж піти до кабінету і засісти за вивчення «Аврори», але Метью переконав мене спочатку помитися у ванні — це дещо розслабить м’язи і полегшить неминучий біль. На півдорозі до спальні мені довелося зупинитися, щоб розім’яти м’яз, раптово скручений судомою. Що ж, ось вона плата за ранковий ентузіазм.

Купання у ванні було божественним — тривалим, гарячим, воно так приємно

розслабляло. Потім я вдягла просторі чорні брюки та светр і поволі пішла вниз, до кабінету, де в каміні палахкотів вогонь. Я простягнула руки до вогню — і моя шкіра поступово стала рожевою, а потім — червоною. І що це воно таке — керувати вогнем? У відповідь на запитання мої пальці легенько засвербіли, та я обачливо засунула їх у кишені.

Метью відірвав погляд від письмового стола.

— Манускрипт біля твого комп’ютера.

Чорна палітурка вабила мене, немов магніт. Я сіла за стіл, взяла манускрипт у руки й обережно його розгорнула. Кольори у ньому виявилися ще яскравішими, аніж мені пам’яталося. Кілька секунд порозглядавши королеву на першій сторінці, я перегорнула її.

«Incipit tractatus Aurora Сonsurgens intitulatus» Мені були знайомі ці слова. Вони означали: «Цим починається трактат під назвою „Початок світанку“», але я відчула приємний дрож, наче вперше бачила манускрипт.

«Все хороше приходить до мене разом із нею. Її знають під іменем Мудрість Півдня, яка промовляє на вулицях і звертається до натовпів», — прочитала я латиною. Це була прекрасна праця, що повнилася парафразами зі Святого Письма та інших епохальних текстів.

— У тебе тут є Біблія? Вона може стати в пригоді під час роботи з цією книгою.

— Так, але я точно не знаю, де вона. Хочеш — пошукаю? — Метью підвівся у кріслі, не відводячи очей від екрана монітора.

— Не треба, я сама її знайду. — Підвівшись, я пробіглася пальцями по краю найближчої до мене книжкової полиці. Книги в кабінеті Метью були розставлені не за розміром, а за датами їх появи. Ті, що стояли на першій полиці були настільки древніми, що я навіть думати не наважувалася про їхній зміст. Можливо, то втрачені праці Аристотеля? Все може бути.

Приблизно половина книжок Метью стояли на полицях спинками всередину, щоб не пошкодити їхні крихкі краї. Багато з них мали розпізнавальні позначки на торцях сторінок, інколи — назви книжок чи імена авторів були написані товстими чорними літерами. Далі ж, приблизно на половині довжини кімнати, стояли книги спинками назовні — з іменами авторів та назвами, тисненими золотом чи сріблом.

Я ковзнула повз манускрипти з товстими нерівними сторінками та маленькими грецькими літерами на торцях. Не зупиняючись, я йшла далі, видивляючись велику товсту друковану книгу, а не манускрипт. Нарешті мій вказівний палець закляк перед фоліантом у коричневій оправі з золотистим орнаментом.

— Метью, скажи мені, будь ласка, що це не та «Біблія Сакра» тисяча чотириста п’ятдесятого року, що я гадаю.

— Гаразд, скажу. Це не та Біблія, що ти гадаєш, — механічно проказав він, із нелюдською швидкістю гасаючи пальцями по клавіатурі. Він звертав мало уваги на те, що я робила, і зовсім ніякої — на те, що я казала.

Залишивши Біблію Гутенберга там, де вона стояла, я пішла далі вздовж полиць, сподіваючись, що це Святе Письмо — не єдине у моєму розпорядженні. Невдовзі мій палець знову зупинився на книзі з позначкою «П’єси Вільяма».