Сповідь відьом
Шрифт:
Йому знадобилося лише кілька секунд, щоб оцінити Метью як загрозу, хоча мені для цього знадобилося б менше часу. Моє волосся стало дибки, і я відчула різкий приплив жалю до оленя — як і тоді, під час полювання з Ізабо. Самець різко підстрибнув і понісся вниз схилом пагорба. Але Метью біг швидше, і перейняв його ще до того, як олень наблизився до місця, де ховалася я. Метью погнав оленя угору і далі через гребінь. Із кожним кроком він наздоганяв його, а знесилений самець полохливо озирався.
«Я знаю, що тобі страшно, — беззвучно сказала я, сподіваючись,
Ракаса різко повернула голову і знервовано поглянула на мене. Я простягнула руку і заспокійливо погладила їй шию.
«Зупинись, — наказала я оленю. — Кинь тікати. Навіть ти бігаєш недостатньо швидко, щоб втекти від цієї істоти».
Перечепившись через ямку, олень трохи уповільнив біг. Тепер він нісся прямо на мене, немов почув мій голос і тепер скакав туди, звідки він долинав.
Викинувши вперед руки, Метью вхопив оленя за роги і крутнув йому голову. Олень упав на спину, важко дихаючи від натуги і роздуваючи боки. Метью опустився на коліна і притиснув голову здобичі до землі приблизно за двадцять футів від гущавини, де я ховалася, а олень брикався, намагався скочити на ноги.
«Облиш, — із сумом сказала я. — Час настав. Це та істота, яка забере у тебе життя».
Олень востаннє відчайдушно брикнувся і затих. Метью зазирнув у вічі своїй здобичі, немовби питаючи у неї дозволу завершити свою роботу, а потім вгризся в шию самця так швидко, що я побачила тільки розмиту чорно-білу пляму.
Поки він харчувався, життя поволі покидало оленя, зате Метью відчув приплив енергії. У повітрі з’явився характерний залізний присмак, хоча жодної краплини крові не пролилося. Коли життєва сила покинула оленя, Метью завмер, схиливши голову над непорушною тушею.
Я злегка вдарила Ракасу п’ятками і вона поволі рушила. Спина Метью помітно напружилася, коли він відчув моє наближення. Він підняв голову і поглянув на мене своїми блідо-зеленими очима, яскравими і блискучими від задоволення. Витягнувши батіг із халяви, я щосили відкинула його подалі. Той описав у повітрі дугу і безпорадно завис у чагарниках. Метью з цікавістю спостерігав за мною, але я відчула, що небезпека того, що він переплутає мене з оленицею, минула.
Навмисне знявши шолома, я злізла з конячки, повернувшись до нього спиною. Навіть у цю мить я довіряла йому, хоча й не довіряла собі. Легко торкнувшись рукою його плеча, я стала навколішки і поклала шолом поруч із головою оленя, очі якого непорушно дивилися в простір.
— Мені більше подобається, як полюєш ти, а не Ізабо. Гадаю, що й оленям теж.
— А чим спосіб, у який мати убиває свою здобич, відрізняється від мого? — Французький акцент Метью став виразнішим, а голос — більш солодким та гіпнотичним, аніж зазвичай. І запах у нього теж змінився.
— Вона полює через біологічну потребу, — просто відповіла я. — А ти полюєш тому, що відчуваєш при цьому всю повноту життя. І ви удвох досягли якогось компромісу, — додала я, кивнувши на мертвого самця. — Гадаю,
Метью уважно поглянув на мене, і сніг у його погляді обернувся на крижинки.
— Ти розмовляла з оленем так само, як розмовляєш із Балтазаром та Ракасою?
— Я не втручалася, якщо тебе непокоїть саме це, — поспішно заперечила я. — Ти сам вполював цю здобич, без моєї допомоги.
Може, подібні речі важили для вампірів дуже багато.
Метью здригнувся.
— Я не веду рахунку.
Відірвавши погляд від оленя, він підвівся швидким елегантним рухом, що безпомилково характеризував його як вампіра, і простягнув до мене свою довгу тендітну руку.
— Ходімо. Стоячи навколішки на землі, ти можеш застудитися.
Я взялась за його руку і підвелася, подумавши, хто ж буде прибирати тушу оленя. Напевне, для цього знадобляться спільні зусилля Марти й Жоржа. Ракаса із задоволенням щипала траву, зовсім не переймаючись тим, що поруч із нею лежала мертва тварина. Не знаю чому, але раптом мені страшенно захотілося їсти.
«Ракаса», — мовчки позвала я. Вона підняла голову і підійшла до мене.
— Не проти, якщо я поїм? — невпевнено спитала я, не знаючи, якою буде реакція Метью.
Він скривив губи.
— Не проти, звичайно. Зважаючи на те, свідком чого ти щойно стала, єдине, що я можу — це дивитися, як ти їси бутерброд.
— Яка різниця, Метью. — Розстебнувши клямку на сідловій сумці, я мовчки подякувала Марті, бо вона, благослови її Господи, здогадалася загорнути мені бутерброди з сиром. Дещо вгамувавши свій вовчий апетит, я струсила з пальців крихти.
Метью спостерігав за мною, як той яструб.
— А тобі не однаково? — тихо спитав він.
— Не однаково що? Я ж уже сказала тобі, що до оленя мені байдуже.
— Я про Бланку й Лукаса. Про те, що я, хоч і дуже-дуже давно, був одружений і мав дитину.
Я ревнувала до Бланки, але Метью не зрозумів би — чому і як. Я зібрала докупи свої думки та почуття і спробувала вибудувати з них щось правдиве і водночас зрозуміле йому.
— Мене не турбує те, що в якийсь момент у минулому ти кохав якусь істоту — живу чи мертву, — емоційно мовила я, — якщо саме тепер ти кохаєш мене.
— Саме тепер? — здивовано вигнув він брови.
— Бо значення має лише цей конкретний момент. Отак просто. У кожного, хто жив так довго, як ти, Метью, є минуле. Ти ж не був монахом-відлюдником, і я добре розумію, що ти не можеш не сумувати за тими, кого втратив на своєму життєвому шляху. Як же тебе могли не любити колись, якщо я так люблю тебе тепер?
Метью пригорнув мене до серця. Я радо прихилилася до нього, втішена тим, що сьогоднішнє полювання не закінчилося катастрофою і що тепер його гнів поволі вщухав. Він іще клекотів — і це було видно з дещо напруженого виразу обличчя та заціпенілих плечей, але він вже не загрожував поглинути нас обох. Обхопивши мої щоки довгими пальцями, він прихилив моє обличчя до свого.