Сповідь відьом
Шрифт:
— Ти не заперечуватимеш, якщо я тебе поцілую? — спитав Метью, на якусь мить ніяково відвернувшись.
— Звісно, що ні. — Я стала навшпиньки так, щоб мій рот став ближчим до його. Однак Метью чомусь завагався, тож я обхопила йому шию руками. — Не дурій. Поцілуй мене.
І він поцілував — коротко, але міцно. На його губах ще лишалася кров, але це не було ані моторошно, ані неприємно. Це просто був Метью.
— Ти знаєш, що у нас не буде дітей, — сказав він, притискаючи мене до себе так, що наші обличчя майже торкалися одне одного. — Вампіри не можуть заводити дітей традиційним способом. Ти нічого
— Заводити дітей можна різними способами, а не лише одним, традиційним. — Про дітей я раніше якось і не думала. — Ізабо зробила тебе, і ти належиш їй не менше, аніж Лукас належав тобі та Бланці. А у світі дуже багато дітей без батьків. — Мені раптом пригадалося, як колись Сара з Емілі казали мені, що момент завести своїх власних дітей я проґавила назавжди. — Якщо захочемо, то можемо взяти хоч цілий гурт.
— Я вже багато років не робив вампірів, — сказав Метью. — Я й досі на це здатен, але, сподіваюся, ти не збираєшся завести велику родину.
— Моя родина за останні три тижні збільшилася вдвічі, бо до неї додалися ти, Марта й Ізабо. Не знаю, чи захочеться мені родини більшої, ніж наша.
— Тобі доведеться додати до цієї кількості ще одного.
Я здивовано витріщилася.
— То вас насправді більше, ніж я гадала?
— Набагато більше, — сухо відповів Метью. — Зрештою, генеалогічне дерево вампірів більш розгалужене за генеалогію відьом. Ми маємо кревні зв’язки по трьох лініях, а не лише по двох. Але є один член нашої родини, з яким ти вже встигла познайомитися.
— Маркус? — спитала я, згадавши молодого американського вампіра у високих кросівках.
Метью кивнув.
— Йому доведеться самому розповідати тобі історію свого життя — я не такий ревний борець із традиціями, як моя мати, хоча й покохав відьму. Я зробив його понад двісті років тому. І пишаюся ним і тим, чого він досяг у житті.
— Але ж ти не хотів, щоб він брав у мене зразок крові в лабораторії, — зауважила я, нахмурившись. — Він же твій син. Чому ти не ввірив мене йому? Батьки мають довіряти своїм дітям.
— Він зроблений із моєї крові, люба моя, — терпляче і водночас ревниво пояснив Метью. — Якщо я вважаю тебе такою непереборно спокусливою, то чому б йому теж так не вважати? Пам’ятай: ніхто з нас, вампірів, не має імунітету до спокусливості крові. Може, я й довіряю йому більше, аніж незнайомцю, але я ніколи не буду абсолютно спокійним, коли до тебе наблизиться якийсь вампір.
— Навіть Марта? — ошелешено спитала я. Бо сама довіряла Марті повністю.
— Навіть Марта, — твердо мовив Метью. — Втім, насправді ти — не з тих, хто їй до вподоби. Вона воліє смоктати кров із набагато дебеліших створінь.
— Тобі теж не доведеться непокоїтися з приводу Марти та Ізабо, — так само твердо запевнила його я.
— Будь обережна з моєю матір’ю, — застеріг Метью. — Батько казав мені, щоб я ніколи не повертався до неї спиною, і мав рацію. Відьми завжди викликали в неї захоплення і заздрість. Тому за слушної нагоди та підходящого настрою… — Метью не завершив фразу і похитав головою.
— А ще не слід забувати, що сталося з Філіпом.
Метью заціпенів.
— Тепер у мене вже бувають видіння. Я бачила в одному з них Ізабо, вона розповідала тобі про відьом, які схопили твого батька. Вона не має підстав довіряти
Його обличчя потемніло.
— Мені доведеться мати довгу та неприємну розмову з моєю матір’ю про доречні й недоречні теми розмов.
— Ти не зможеш тримати мене поза межами свого світу — світу вампірів! Я уже в ньому. І я хочу знати, як цей світ функціонує і за якими правилами. — Я розлютилася, і лють зашкварчала по моїх руках, добралася до нігтів і спалахнула на них дугами блакитного вогню.
Метью спантеличено витріщився.
— Тепер тобі добре видно, що ти — не єдине лячне створіння в цій місцевості, еге ж? — І я замахала своїми палаючими руками так, що Метью позадкував, хитаючи головою. — Тому не корч таку собі героїчну фігуру і дай мені змогу жити й твоїм життям. Мені не потрібен сер Ланцелот. Будь собою — Метью Клермоном. Зі своїми гострими зубами, своєю лячною матінкою, пробірками зі зразками крові та твоїх ДНК, зі своїми дратівливими імператорськими замашками та гострим нюхом, який мене до сказу доводить!
Коли я все це випалила, блакитний вогонь на моїх пальцях почав згасати. Але він повністю не зник, а причаївся десь у моїх ліктях, щоби повернутися в разі потреби.
— Якщо я підійду ближче, — невимушено сказав Метью, наче питав час чи температуру повітря, — то ти знову посинієш, чи на сьогодні це все?
— Гадаю, поки що досить.
— Гадаєш, що досить? — запитально вигнув він брови.
— Я добре себе контролюю, — сказала я цього разу більш впевнено, з соромом пригадавши діру, яку пропалила в килимі оксфордського помешкання Метью.
Не встигла я й оком моргнути, як він вже обхопив мене руками.
— Ой! — скрикнула я, коли він втиснув мої лікті мені в ребра.
— А я від тебе передчасно посивію — хоча, між іншим, сивина довгий час вважалася неможливою серед вампірів! Я посивію від твоєї нахабної сміливості, твоїх електричних рук та тих жахливих і немислимих речей, які ти кажеш! — Щоб убезпечити себе від останньої вади з наведеного ним переліку, Метью затулив мені рота поцілунком. Коли ж він відірвався від мене, я вже не могла сказати нічого — ні несподіваного, ні обурливого. Я просто прихилилася головою до його грудей і терпляче чекала, коли стукне його серце. Потім я вдоволено вщипнула Метью, рада з того, що він був не єдиним, чиє серце повнилося почуттями.
— Твоя взяла, ma vaillante fille [11] , — мовив він, притиснувши мене до себе і потихеньку гойдаючи. — Я спробую, спробую не пестити тебе і не надто панькатися з тобою. А ти мусиш не забувати, якими небезпечними бувають вампіри.
Важко пов’язати слова «небезпека» та «вампір», коли стоїш, притиснувшись до його грудей. На нас поблажливо дивилася Ракаса зі стеблинками трави, що стирчали з куточків її рота.
— Ти закінчив? — Я вигнула голову, щоб поглянути йому у вічі.
11
Моя хоробра дівчинко (фр.).