Сповідь відьом
Шрифт:
— Якщо ти питаєш, чи збираюся я ще полювати, то я відповім «ні».
— Ракаса невдовзі лусне. Вона вже довго наминає траву. І не зможе повезти нас обох, — сказала я, перевіривши руками, чи на місці стегна та сідниці Метью.
Йому перехопило дух, і з рота вирвався воркітливий звук, зовсім не схожий на той, який я чула, коли він сердився.
— Ти їдь сама, а я піду поруч, — запропонував Метью після ще одного тривалого поцілунку.
— Ходімо пішки разом. — Після кількох годин у сідлі мені не дуже-то хотілося знову вилазити
Сутеніло, коли Метью провів мене крізь браму шато. «Сім веж» яскраво світився всіма лампами, беззвучно вітаючи нас.
— Домівка, — сказала я, зрадивши побаченому.
Метью всміхнувся, дивлячись на мене, а не на будинок.
— Домівка.
Розділ 28
Благополучно повернувшись до маєтку, ми поїли в кімнаті економки перед палаючим каміном.
— А де Ізабо? — спитала я Марту, коли вона принесла мені чашку гарячого чаю.
— Пішла, — відказала Марта і подибала назад до кухні.
— Куди пішла?
— Марто, — гукнув Метью. — Спробуймо нічого від Діани не утаювати.
Марта обернулася і гнівно витріщилася. Я не змогла визначити, кому адресувався її гнів — Метью, його відсутній матері чи мені. — Вона пішла до села побачитися зі священиком та мером. — Марта замовкла, повагалася, а потім продовжила. — А потім вона буде чистити.
— Чистити що? — здивовано спитала я.
— Ліси. Пагорби. Печери. — Здавалося, Марта вирішила, що цього пояснення буде достатньо, та я глянула на Метью в очікуванні тлумачення.
— Інколи Марта плутає слова «чистити» й «очищати». — Світло каміна блиснуло на гранях його келиха з товстого скла. Метью пив молоде вино з місцевих виноградників, але цього разу пив менше, ніж зазвичай. — Здається, маман пішла перевірити, чи не шляється, бува, в околицях «Семи веж» якийсь вампір.
— А вона шукає когось конкретного?
— Звісно. Доменіко, а кого ж іще? Та ще одного вампіра з Конгрегації — Герберта. Він теж з Оверні, з Оріяка. Ізабо перевірить декотрі з його схованок, просто щоб пересвідчитися, що його немає поблизу.
— Герберт… З Оріяка? Чи це не той, бува, Герберт Оріякський, римський папа десятого сторіччя, який начебто мав мідну голову, яка промовляла пророцтва? — Той факт, що Герберт був вампіром і колись був папою цікавив мене набагато менше, аніж його репутація як науковця та дослідника магії.
— Я ніяк не звикну до того, що ти досить обізнана в історії. Тут ти можеш навіть вампіра осоромити. Так, це той самий Герберт. І мені хотілося б, — застеріг мене Метью, — щоби ти трималася від нього подалі. А якщо він таки трапиться тобі, не розпитуй його про арабську медицину чи астрономію. Він завжди був і є нестримно пожадливим, коли йдеться про відьом та магію. — Метью ревниво поглянув на мене.
— А Ізабо знає його?
— О, аякже. Колись вони були друзі-нерозлийвода. Якщо він десь тут, вона обов’язково його розшукає. Але не
— Не хвилюйся. Я не виходитиму за межі маєтку. — Герберт Оріякський був не з тих, кого мені б хотілося здибати.
— Вона ніби хоче якось виправдатися переді мною, — сказав Метью якось безбарвно, але в його голосі чулося роздратування.
— А тобі доведеться вибачити її, — зауважила я. — Вона не хотіла тобі нічого поганого.
— Я не дитина, Діано, і моїй матері не слід захищати мене від моєї ж дружини, — кинув він і став вертіти в руці келих із вином. Слово «дружина» ще довго відлунювало в кімнаті.
— Я нічого не пропустила? — нарешті озвалася я. — А коли ми з тобою побралися?
— Тоді, коли я повернувся додому і сказав, що кохаю тебе. Можливо, у суді ця заява багато не важитиме, але якщо керуватися правилами вампірів, то ми з тобою вже одружені.
— Не тоді, коли я сказала, що кохаю тебе, не тоді, коли ти зізнався мені в коханні по телефону — це сталося лише в той момент, коли ти повернувся додому і сказав мені це в обличчя? — Цей аспект неодмінно треба прояснити. І я вже зібралася започаткувати в своєму комп’ютері файл під назвою «Фрази, які для відьом означають одне, а для вампірів — зовсім інше».
— Вампіри паруються так, як леви або вовки, — пояснив Метью, промовляючи наче фахівець у науково-популярній передачі. — Самиця обирає собі пару, і якщо самець погоджується, то справу зроблено. Вони залишаються парою на все життя, а решта спільноти просто визнає їхній шлюбний зв’язок.
— Ага, — тихо мовила я. От ми й повернулися до теми норвезьких вовків.
— Втім, мені ніколи не подобалося слово «паруватися». Воно звучить якось виложено, безособово, наче йдеться про пару шкарпеток чи черевиків. — Метью відставив келих, схрестив руки і обперся ними об подряпану поверхню стола. — Втім, ти не вампір. Ти не проти, щоб я вважав тебе своєю дружиною?
У моїй голові немов пронісся невеличкий ураган — я намагалася усвідомити, який стосунок має моя любов до смертельно небезпечних представників тваринного царства та до соціальної інституції, відносно якої я ніколи не мала особливого ентузіазму. І в цьому урагані не було дороговказів та попереджальних знаків, щоб допомогти мені знайти правильний шлях.
— А коли паруються два вампіри, — обережно спитала я, прийшовши до тями, — то передбачається, що самиця буде коритися волі самця, як і решта зграї?
— Боюся, що так, — відповів Метью, дивлячись на свої руки.
— Гм-м-м, — протягнула я, примружено поглянувши на його нахилену темноволосу маківку. — І що я з цього матиму?
— Кохання, гідність, охорону та утримання, — відповів він, нарешті наважившись поглянути мені у вічі.
— Щось дуже схоже на середньовічний обряд вінчання.