Сповідь відьом
Шрифт:
Метью прокинеться і побачить, що мене нема. Він ніколи не пробачить собі, що заснув, а мені — що я вийшла надвір.
— Ідіотка, — сказала я собі.
— Так, ти й справді ідіотка, Діано Бішоп, — мовила відьма з якимось дивним акцентом.
Я рвучко зачинила уявні двері, якими завжди оберігала себе від випадкових спроб відьом та демонів проникнути в мою свідомість.
Відьма розсміялася, і її сріблястий сміх простромив мене до кісток. Перелякана, я летіла на висоті кількох сотень футів над провінцією Овернь, але спромоглася таки швидко вивільнити свою свідомість, сподіваючись,
Коли я стрімко летіла назустріч землі, мої думки скупчилися довкола єдиного слова — Метью.
Відьма вхопила мене біля самісінької поверхні.
— Щось ти аж надто легка для створіння, яке не вміє літати. Чому ж ти досі не літаєш, га?
Щоб не дати їй проникнути до своєї свідомості, я почала перебирати в пам’яті імена королів та королев Англії.
Відьма скрушно зітхнула:
— Я тобі не ворог, Діано. Ми ж з тобою відьми.
Коли моя поневолювачка повернула на південь від маєтку «Сім веж», напрям вітру змінився. Я втратила орієнтацію в просторі. Яскраві вогні вдалині — то, мабуть, був Ліон, але ми прямували не туди, а заглиблювалися в гори; гори не схожі на ті, що показував мені Метью, коли ми під’їжджали до маєтку.
Ми знизилися в бік чогось схожого на кратер, відгороджений від довколишньої сільської місцевості зяючими ярками та високими лісами. Кратер виявився руїнами середньовічного замку з високими стінами та зануреним глибоко в землю широким фундаментом. З усіх боків до замку тулилися давно покинуті будівлі, а довкола них досі росли дерева. Сам замок на вигляд не мав жодної приємної лінії чи деталі. Його звели з єдиною метою — не пускати всередину кожного, хто мав бажання увійти, а з рештою світу замок сполучали вузенькі грунтові дороги. У мене занило серце.
Відьма різко випростувала ноги, а коли я не зробила того самого, вона змахнула пальцями, змусивши мене до цього. Під дією невидимої сили у мене аж кістки заболіли. Ковзнувши над рештками черепичних дахів, ми попрямували до невеличкого внутрішнього двору. Мої ступні з силою гепнулися об бруківку так, що удар передався на все тіло.
— З часом ти навчишся приземлятися більш м’яко, — діловито зауважила відьма.
Мені важко було усвідомити зміни, які щойно відбулися. Кілька хвилин тому я, сонна й задоволена, лежала у ліжку з Метью. А тепер стою в якомусь сирому замку з незнайомою відьмою.
Коли з темряви показалися дві постаті, моє сум’яття змінилося на жах. То був Доменіко Мікеле. Другого я не знала, але крижаний дотик його очей засвідчив, що він теж вампір. Запах ладану та сірки підтвердив, що переді мною — Герберт Оріякський, папа-вампір.
Суто фізично Герберт не справляв моторошного враження, але було у ньому щось лихе, що змусило мене інстинктивно зіщулитися. Ознаки зла крилися в глибоко посаджених карих очах, у вилицях, які так високо видалися вперед, що, здавалося, на них ось-ось репне напнута шкіра. Він мав трохи гачкуватий ніс, що нависав над тонкими губами, викривленими в жорстоку посмішку. Коли він втупився в мене своїми темними очима, небезпека, що йшла від Пітера Нокса, зблякла перед тією, що нависла наді мною тепер.
— Дякую,
— Нема за що, Сату. Можна мені ближче придивитися до твоєї відьми? — тихо спитав папа-вампір, заходячи до мене то зліва, то справа, немов шукав краще місце для оглядин здобичі. — Вона була з де Клермоном, і тепер мені важко визначити, де скінчається його запах, і починається її.
Від згадки про Метью відьму аж перекривило.
— Тепер Діана Бішоп під моєю опікою. Потреби у вашій присутності більше немає.
Та Герберт не зводив із мене очей і поволі наближався обережними кроками. І ця некваплива обережність змусила мене ще гостріше відчути загрозу, яку він випромінював.
— Химерна книга, еге ж, Діано? Тисячу років тому я забрав її у видатного чаклуна з Толедо. Коли я привіз її до Франції, її захищало кілька шарів заклять.
— Попри твою обізнаність у магії, ти не зміг розгадати її таємниці, — кинула відьма з погано прихованим презирством. — Цей манускрипт і тепер не менш зачаклований, аніж тоді. Тож залиш його нам.
Герберт поволі наближався.
— Ім’я моєї відьми схоже з твоїм — Меридіана. Звісно, вона не захотіла допомогти мені розкрити секрети манускрипту. Але моя кров робить її моєю рабинею.
Він був так близько, що я відчула холод, який від нього йшов.
— Щоразу, коли я пив її кров, до мене переходили часточки її магії та її знань. Втім, вони, на превеликий жаль, як приходили, так і уходили. І мені доводилося пити все більше й більше. Зрештою, вона стала слабкою і легко контрольованою. — Палець Герберта торкнувся мого обличчя. — Очі Меридіани були дуже схожі на твої. Що ти там побачила, Діано? Може, й мені розкажеш, га?
— Досить, Герберте, — застережливо скрипнув голос Сату. Доменіко загарчав.
— Думаю, ти не востаннє бачиш мене, Діано. Спочатку відьми упокорять тебе. А Конгрегація вирішить, що з тобою робити далі. — Герберт всвердлився в мене поглядом і легенько, немов пестячи, провів пальцем по моїй щоці. — І потім ти станеш моєю. А поки що, — кивнув він убік Сату, — вона — твоя.
Вампіри пішли геть. Доменіко кілька разів озирнувся — він не хотів іти. Сату з байдужим виразом чекала, поки брязкіт метала об камінь та дерево засвідчить, що вампіри покинули межі замку. Її блакитні очі враз спалахнули увагою, і вона втупила у мене погляд. Мало помітним жестом Сату зняла з мене заклинання, яке не давало мені змоги говорити.
— Хто ти? — хрипко каркнула я, коли до мене повернувся дар мови.
— Мене звуть Сату Ярвінен, — відповіла відьма, повільно обходячи мене по колу і тримаючи одну руку за спиною. Колись так само Сара походжала у дворі нашого будинку в Медісоні, коли намагалася прив’язати втеклого собаку.
Але здібності Сари і близько не можна було порівняти з талантами Сату. З того як вона літала, було видно, що вона — могутня відьма. Окрім того, вона була сильною і в заклинаннях. Навіть тепер, не кажучи ні слова, вона утримувала мене в тенетах магії, що накрили подвір’я замку. Я втратила всяку надію втекти.