Сповідь відьом

Гаркнесс Дебора

— Ти мала рацію, — тихо мовила я.

Три відьми нарешті з’ясували стосунки й помирилися, але коли до кухні увійшов Метью з оберемком дров, Сара накинулася на нього.

— Більше ніколи не проси мене ігнорувати крики Діани про допомогу і більше ніколи їй не погрожуй — хай там що було! Якщо ти мене не послухаєш, я тебе зачаклую так, що ти пожалкуєш, що на світ відродився! Затямив, вампіре?

— Ну аякже, Саро, — лагідно пробурмотів Метью, імітуючи голос

Ізабо.

Вечеряли ми за столом у сімейній кімнаті. Метью та Сара перебували в хиткому стані перемир’я, але коли моя тітка не помітила на столі ані шматочка м’яса, у повітрі запахло війною.

— Ти чадиш, як паровоз, — терпляче мовила Емілі, коли Сара щось забурчала про відсутність «справжньої їжі». — А щодо відсутності м’яса, так твої ж артерії мені «спасибі» скажуть.

— Ти робиш це не заради мене, — відказала Сара, кинувши осудливий погляд на Метью. — А заради того, щоб у нього не виникло спокуси вкусити Діану.

Метью приязно всміхнувся і відкоркував пляшку, яку приніс із «рейндж-ровера».

— Налити вина, Саро?

Та підозріло окинула оком пляшку.

— Імпортне?

— Французьке, — відповів Метью, наливаючи темно-червону рідину їй у склянку для води. — Не вір усьому, що пишуть у газетах. Ми набагато приємніші, аніж нас зображають, — зауважив вампір, і Сара мимоволі всміхнулася. — Довіртеся нам — і ви нас полюбите.

Наче підтверджуючи цю тезу, Табіта заскочила з підлоги йому на плече і сиділа там, як папуга, аж до кінця вечері.

Метью попивав вино і теревенив про будинок, розпитуючи Сару та Ем про стан маєтку та його історію. А мені нічого не лишалося робити, як сидіти і спостерігати за трьома створіннями, які я так любила — і з ентузіазмом наминати вегетаріанські харчі у чималеньких кількостях.

Коли ж, нарешті, ми пішли спати, я прослизнула гола під ковдру, нетерпляче очікуючи дотику прохолодного тіла вампіра. Він ліг поруч і притиснув мене до своєї оголеної плоті.

— Яка ти тепла, — промимрив він, примощуючись біля мене.

— М-м-м-м, а як ти гарно пахнеш! — стиха мовила я, увіткнувшись носом йому в груди. У замку повернувся ключ. Він був там раніше, іще коли я прокинулася вдень. — А хіба ключ був не в комоді?

— Ключем розпоряджався будинок, — стиха розсміявся Метью. — Він вилетів навскоси звідкілясь із мостин, врізався в стіну біля вимикача і сповз по стінці додолу. Я не поспішав піднімати його, тоді він пролетів через кімнату і впав мені на коліна.

Я розсміялася, і його рука ніжно обняла мене за талію. Метью ретельно уникав торкатися позначок, які залишила на моїй спині Сату.

— Ти маєш бойові шрами, — сказала я, сподіваючись заспокоїти його. — Тепер я маю теж.

Губами Метью безпомилково знайшов мій рот у темряві. Одну руку він поклав мені на поперек, затуливши серпик місяця. Друга його рука помандрувала до моїх

лопаток і затулила зірку. Не потрібно було ніякої магії, щоб відчути його біль та співчуття. Вони виявлялися в усьому: у його ніжному дотику, у словах, які він шепотів у темряві, у його могутньому тілі. Мало-помалу його лють і страх вгамувалися. Ми торкалися одне одного губами й пальцями, стримуючи свій початковий порив і продовжуючи радість возз’єднання.

Коли моє задоволення сягнуло піку, довкола наче вибухнули зорі, й декотрі з них так і зависли під стелею, вибризкуючи вогнем та іскрами залишки свого короткого життя. А ми лежали, обнімаючи одне одного, і чекали, поки нас не знайде ранок.

Розділ 34

Метью залишив на моєму плечі ніжний поцілунок іще до сходу сонця й потихеньку пробрався униз. Мої м’язи затерпли через незвичну комбінацію закляклості та в’ялості. Нарешті я витягнула себе з ліжка і вирушила на пошуки Метью.

Але натомість знайшла Сару та Ем. Вони стояли біля тильного вікна, стискаючи в руках по чашці з кавою. Зиркнувши їм через плечі у вікно, я пішла поставити чайник. Метью міг і почекати. Чай — не міг.

— Що ви там видивляєтеся? — спитала я, гадаючи, що тітки побачили у вікно якусь рідкісну пташку.

— Не що, а кого. Метью.

Я підійшла до них.

— Він там уже кілька годин. Мабуть, і пальцем не поворухнув. Нещодавно повз нього пролетіла ворона. Мабуть, хоче звити на ньому гніздо, — зауважила Сара, ковтнувши кави.

Метью у чорних штанях для занять йогою та у сірій футболці стояв, немов устромлений у землю, розставивши руки на рівні плечей і злегка стискаючи вказівний та великий пальці. Він скидався на опудало — велике і незвично гарно вбране.

— Може, ми маємо вже занепокоїтися? Він стоїть там босака, — промимрила Ем, дивлячись на Метью понад вінця своєї чашки з кавою. — Йому, напевне, дуже холодно.

— Вампіри не замерзають, Ем. Вони — горять. Він увійде, коли скінчить.

Заваривши чай, я підійшла до вікна і теж разом із тітками мовчки спостерігала за Метью. Я допила вже другу чашку, коли він нарешті опустив руки і перегнувся в попереці. Сара й Ем похапцем відійшли від вікна.

— Він знає, що ми за ним спостерігаємо. Він вампір, пам’ятаєте? — Я розсміялася, і, вдягнувши Сарині чоботи на свої вовняні шкарпетки та потерті легінси, потупала надвір.

— Дякую за терплячість, — промурмотів Метью, згрібаючи мене в оберемок і міцно цілуючи замість «доброго ранку».

Я й досі стискала в руці чашку з чаєм, ризикуючи залити йому спину.

— Медитація — твій єдиний спосіб відпочинку. Як я можу тобі заважати! До речі, ти тут довго простояв?

— Відколи сонце зійшло. Мені потрібен був певний час на роздуми.