Сповідь відьом
Шрифт:
— Ніхто б не зміг мене захистити, окрім мене самої. Сату мала рацію. Я — жалюгідна подоба відьми. — Я знову опустила голову на коліна. — Зовсім не те, що моя мати.
Метью підвівся і простягнув мені руку.
— Вставай, — різко кинув він.
Я взяла його за руку, сподіваючись, що він обніме мене і втішить. Натомість він всунув мої руки в рукави куртки і відступив.
— Ти — відьма. Настав час тобі вчитися, як захищати себе.
— Не зараз, Метью.
— Хотілося б дати тобі змогу самій вирішувати, але ми не можемо, — різко кинув
— Їм також потрібний ти і лицарі Лазаря. — Мені страшенно хотілося, щоб проблема не обмежувалася лише мною та моїм магічним потенціалом, про який я так мало знала.
— Вони могли б зруйнувати братство давним-давно. Для цього Конгрегація мала багато можливостей, — сказав Метью, вочевидь, оцінюючи мої можливості й порівнюючи мої нечисленні достоїнства з моїми численними слабостями. Я відчула себе дуже вразливою та незахищеною. — Але насправді це їх мало турбує. Вони не хочуть, щоб ні ти, ні манускрипт не стали моїми.
— Але мене оточують захисники. Зі мною ти, а також Сара й Емілі.
— Ми ж не можемо бути з тобою кожної миті, Діано. Окрім того, ти ж не хочеш, щоби вони ризикували своїми життями заради твого? — спитав він із саркастично-докірливою гримасою. Він поставив питання руба і відступив від мене, а його очі перетворилися на вузенькі щілини.
— Ти навмисне лякаєш мене, — проговорила я, коли він сів навпочіпки неподалік. Рештки морфіну пропливли в потоці моєї крові, гнані геть хвилею адреналіну.
— Ні, не лякаю. — Метью повільно похитав головою. Його довге волосся гойднулося в такт, і в цю мить він кожним дюймом єства був схожий на вовка. — Я б нюхом відчув, якби ти і справді була перелякана. Ти просто втратила душевну рівновагу.
З горлянки Метью вирвалося вурчання — воно віддалено нагадувало звуки, які я чула від нього, коли робила йому приємно у ліжку. Я обережно позадкувала.
— Отак вже краще, — сказав він. — Принаймні зараз ти вже відчуваєш, що таке страх.
— Навіщо ти це робиш? — прошепотіла я.
Раптом він зник, ані слова не сказавши.
Я отетеріло закліпала очима.
— Метью, ти де?
Два холодні буравчики всвердлилися мені в маківку.
Метью повис, мов кажан, між гілками дерева, розкинувши руки, наче крила. Ногами, наче гачками, він тримався за гілку і пильно стежив за мною; тільки крижані плями вказували мені, де він зосереджував свій погляд.
— Я не колега, з яким ти аргументовано сперечаєшся. Це не наукова дискусія. Це життя або смерть.
— Злізай звідти, — різко кинула я. — Вважай, що ти доніс до мене свою точку зору.
Я не встигла побачити, як він приземлився біля мене, але відчула його холодні пальці на своїй шиї та щоці. Метью закинув назад мою голову й оголив шию.
— Якби я був Гербертом, ти вже була б мертвою, — просичав він.
— Припини, Метью! — Я спробувала вирватися, але це мені не вдалося.
— Ні, —
— А я й захищаюся, — відповіла я і вперлася руками йому в груди, щоб довести серйозність своїх намірів.
— Ні, не як людина, — презирливо кинув Метью. — Відбивайся як відьма.
Сказав — і знову зник. Цього разу на дереві його не було, і його крижаного погляду я не відчувала на собі.
— Я втомилася. Я повертаюся додому. — Та не встигла я й трьох кроків ступити, як щось зі свистом пронеслося повз мене. Іще мить — і Метью, перекинувши мене через плече, швидко помчав у протилежному напрямку.
— Нікуди ти не повертаєшся.
— Нас шукатимуть Сара і Ем, якщо ти й далі отак дурітимеш. Хтось із них невдовзі запідозрить неладне. А якщо не запідозрить, то Табіта неодмінно здійме бучу.
— Нічого вони не запідозрять і нікого вони не шукатимуть, — заперечив Метью, ставлячи мене на ноги вглибині лісу. — Бо пообіцяли не виходити з будинку — навіть якщо ти заверещиш, і хоч яку б небезпеку вони не відчули.
Я обережно позадкувала, бажаючи уникнути його величезних темних очей. М’язи його ніг стиснулися в пружину. Не встигла я обернутися і пробігти кілька кроків, як Метью вже стояв попереду мене. Я була крутнулася в протилежному напрямку — а він знову тут. Навколо моїх литок завертівся легенький вітерець.
— О, вже щось маємо! — задоволено прокоментував Метью. І, стиха загарчавши, зайняв ту саму позу, що й тоді, коли висліджував оленя поблизу маєтку «Сім веж».
Вітерець біля моїх ніг повіяв поривами, але не посилювався. Свербіж перемістився з ліктів до пучок.
— Скористайся своєю силою, — хрипко наказав вампір. — Інакше не зможеш здолати мене.
Я змахнула руками в його бік. Цей жест не видався аж надто загрозливим, але тільки те я і змогла придумати. Та Метью враз довів марність моїх зусиль: він підскочив до мене, вхопив, крутнув, як дзигу, — і хутко зник поміж дерев.
— І знову тебе вбито, — почувся його голос звідкись із правого боку.
— Що б ти не робив, воно не спрацьовує! — гукнула я в напрямку його голосу.
— А я позаду тебе! — хрюкнув він мені у вухо.
Мій несамовитий вереск розпанахав лісову тишу. Вітри здійнялися навколо мене і, вмить досягши сили урагану, огорнули мене, наче коконом.
— Не підходь! — заревіла я.
З рішучим виразом на обличчі Метью простягнув до мене руки, намагаючись проникнути крізь мій вітровий бар’єр. Спонукана інстинктом самозбереження, я змахнула руками в бік Метью — і порив вітру відкинув його від мене з такою силою, що він ледь на ногах втримався. На його обличчі відбилося здивування, а в кутиках очей блиснув хижий вогонь. Він знову кинувся до мене, намагаючись зламати захисний вітровий бар’єр. Я зосередилася на тому, щоб відкинути нападника, але повітря не зреагувало так, як мені хотілося.