Сповідь відьом
Шрифт:
На обличчі Метью не було жодної ознаки обману чи хитрощів. Підбадьорена тим, що він вжив слово «ми», я вирішила, що він заслужив на додаткову інформацію.
— Ви не помилилися стосовно «Ешмола сімсот вісімдесят другого». Книга, яку ви шукаєте, і справді міститься саме в цьому манускрипті.
— Ну-ну, продовжуйте, — обережно підбадьорив Метью, намагаючись стримувати свою цікавість.
— На перший погляд це книга з алхімії. В ілюстраціях є похибки чи навмисні помилки — я й досі невпевнена, то перше чи друге.
Намагаючись зосередитися,
— Що ви хочете сказати — «на перший погляд це книга з алхімії»? — спитав вампір, підносячи склянку з вином ближче до свого носа.
— Це палімпсест. Але старе чорнило не змили. Магія криється в тексті. Я ледь змогла помітити таємничі слова — наскільки добре їх приховали. Та коли я перегорнула одну з сторінок, світло впало на неї під потрібним кутом — і я помітила під основним текстом рухомі рядки.
— Ви змогли їх прочитати?
— Ні, — похитала я головою. — Якщо «Ешмол» містить інформацію про те, хто ми є, звідки ми взялися, і як нас можна знищити, то ця інформація захована глибоко-глибоко.
— От і добре, що вона схована так глибоко, — похмуро мовив Метью. — Принаймні, досі. Але наближається той час, коли ця книга може нам знадобитися.
— Навіщо? І до чого такий поквап?
— Краще я вам продемонструю наочно, а не розповідатиму. Ви зможете прийти завтра до моєї лабораторії?
Я, страшенно зацікавлена, кивнула.
— Ми зможемо піти туди після обіду, — додав Клермон, підводячись і потягуючись. Ми й не помітили, як під час розмови про таємниці походження прикінчили пляшку вина, принесеного Метью. — Вже пізно. Я краще піду.
Він взявся за дверну ручку і крутнув її. Ручка заторохтіла і клямка легко відчинилася.
Вампір нахмурився.
— Ви мали раніше проблеми з вашим замком?
— Та ні, — відповіла я, посовавши механізм туди-сюди. — Якось не звертала уваги.
— Ви б попрохали начальство перевірити замки та клямки, — порадив Метью, і досі смикаючи дверні пристрої. — Інакше вони так і залишаться в такому поганому стані.
На порозі я підняла очі на Метью й помітила, що якась невловима емоція ковзнула його обличчям.
— Вибачте, що сьогоднішній вечір скінчився на такій серйозній ноті, — тихо й ніжно мовив він. — Та все одно мені у вас дуже сподобалося.
— Як вам мої страви — нормально? — спитала я. Ми розмовляли про таємниці всесвіту, але насправді мене більш цікавило, як його шлунок впорався з приготованими мною стравами.
— Більш, ніж нормально, — запевнив він.
Я розчулилася, вдивляючись у його античні риси обличчя. Хіба ж можна пройти повз нього на вулиці й не охнути від захвату? Не встигла я опам’ятатися, як вперлася голими пальцями ніг у килимок перед дверима, стала навшпиньки — і цьомкнула Метью в щоку. Його шкіра була гладенькою та холодною, як атласна тканина, і мої губи, торкнувшись його плоті, здалися мені незвично гарячими.
«Навіщо ти це зробила?» — спитала
Усе сталося за лічені секунди, але, як я встигла переконатися, коли вдалася до магії, щоб зняти з полиці примірник «Нотаток і загадок», іноді кількох секунд цілком достатньо, щоб круто змінити життя.
Метью уважно і здивовано подивився на мене. Коли ж я не виявила ознак істерії чи бажання притьмом кинутися геть, він нахилився до мене і повільно поцілував по-французьки — раз, другий… А потім провів своїм обличчям по моєму, глибоко вдихнув мій запах вербового соку та жимолості. Коли Метью випрямився, його очі були замріяні й затуманені.
— Доброї ночі, Діано, — з усмішкою проворкотів він.
Кілька секунд по тому я, прихилившись до зачинених дверей, помітила блимання цифри 1 на автовідповідачі. Слава Богу, звук був вимкнений.
То тітка Сара хотіла поставити мені те саме запитання, яке я нещодавно ставила собі.
Але мені не хотілося на нього відповідати.
Розділ 13
Метью прийшов забрати мене після обіду — я була єдиним створінням серед людей у Сельден-Енді. Ми йшли попід відкритими балками перекриття з орнаментальним розписом, і він методично засип'aв мене питаннями про роботу та про те, що я сьогодні прочитала.
В Оксфорді стало по-справжньому холодно й похмуро, і я, затремтівши на сирому повітрі, підкотила під горло комір. Метью, здавалося, було байдуже — він навіть піджака чи куртки не вдягнув. Похмура погода зробила його зовнішність не такою виразно-помітною, але й з оточуючими він не злився. Коли ми проходили центральним внутрішнім двором бібліотеки, люди оберталися і витріщалися, несхвально похитуючи головами.
— Тебе помітили, — сказала я йому.
— Я забув вдягнути куртку. До того ж вони дивляться на тебе, а не на мене, — сказав Метью і подарував мені свою сліпучу запаморочливу усмішку. Якась жіночка, помітивши Метью, аж рота роззявила і, штовхнувши ліктем свою подругу, кивнула головою на Метью і щось їй сказала.
— Ти дуже помиляєшся, — розсміялася я.
Ми подалися до Кебл-коледжу та Університетського парку, а потім звернули праворуч біля Родс-гаус і ввійшли до лабіринту сучасних споруд, призначених для лабораторій та комп’ютерних центрів. Збудовані на величному тлі Музею природничої історії, цієї гігантської будівлі з червоної цегли, справжнього храму науки, вони видавалися безликими, функціональними зразками сучасної архітектури.
Метью вказав на пункт нашого призначення — непоказну, приземкувату споруду — і намацав у кишені пластикову перепустку. Він провів нею по зчитувачу біля дверної ручки і натиснув на кнопки, набираючи коди в двох різних послідовностях. Коли ми опинилися всередині, він підвів мене до пункту пропуску, вписав моє ім’я в журнал відвідувань і подав перепустку, щоб я пришпилила її до свого светра.