Сповідь відьом
Шрифт:
Через мої зусилля тримати під контролем тривогу, не дивно, що Метью завжди запрошував мене кудись на обід чи вечерю. Бо голодним він ставав аж ніяк не від мого запаху жимолості, а від надміру мого адреналіну.
— Дякую, що пояснили, Метью. — Навіть після учорашнього вечора я залишалася відносно необізнаною стосовно вампірів. — Я спробую заспокоїтися.
— Нема потреби, — коротко кинув він. — Це не ви маєте себе заспокоювати. Це ми мусимо виявляти необхідну ввічливість і самоконтроль. — Він іще раз люто вирячився на Маркуса і витягнув одну з тек.
Міріам занепокоєно зиркнула на мене.
— Може,
— Ні, гадаю, що краще почати з кінця, — відказав Метью, розгортаючи теку.
— А вони знають про «Ешмол сімсот вісімдесят два»? — спитала я, побачивши, що Міріам та Маркус і не збираються йти. Метью кивнув. — І ви розповіли їм про те, що я побачила? — Він знову кивнув.
— А ви ще кому-небудь розповідали? — спитала Міріам, і в її погляді відбилася вікова недовіра вампірів до відьом.
— Якщо ви маєте на увазі Пітера Нокса, то ні. Знають лише моя тітка та її партнерка, Емілі.
— Три відьми та троє вампірів знають таємницю, — задумливо мовив Маркус, глянувши на Метью. — Цікаво.
— Сподіваймося, що нам краще вдасться зберегти цю таємницю, аніж у нас вийшло з ось цією. — І Метью підсунув мені теку.
Я розгорнула теку — і три пари вампірських очей пильно спостерігали за мною.
У ЛОНДОНІ ШАЛЕНІЄ ВАМПІР, криком кричав газетний заголовок. У животі у мене похолонуло, і я відклала газетну вирізку вбік. Під нею виявилося газетне повідомлення про ще одне загадкове вбивство, де фігурував знекровлений труп. А нижче лежала журнальна стаття зі знімком, який робив зрозумілим її зміст попри моє невміння читати по-російськи. Горлянка жертви була розірвана від нижньої щелепи до сонної артерії.
Далі були повідомлення всілякими мовами про десятки інших убивств. У декотрих випадках жертви були без голови. У декотрих із трупів було висмоктано всю кров, і при цьому жодної краплини на місці вбивства не виявили. Через жахливі рани, залишені на тулубі та шиї, у деяких репортажах ішлося про ймовірний напад якоїсь тварини.
— Ми вимираємо, — сказав Метью, коли я відклала останню вирізку.
— Не знаю, як ви, а що помирають люди — це точно, — різко кинула я.
— І не лише люди, — сказав він. — Виходячи з цих свідчень, вампіри виявляють ознаки свого занепаду як виду.
— І оце те, що ви хотіли мені показати? — спитала я, і мій голос затремтів. — Який стосунок це має до походження видів та манускрипту «Ешмол сімсот вісімдесят два»?!
Погроза-попередження, яке я почула від Джиліан, сколихнуло в моїй душі болісні спогади, а щойно побачені жахливі фото лише загострили їх і зробили більш чіткими.
— Вислухайте мене, — тихо мовив Метью — Будь ласка.
Може, все це й видавалося недоречним, але я бачила, що він не намагався мене навмисне залякати. Напевне, Метью мав вагомі підстави поділитися зі мною вмістом цієї теки. Обхопивши її руками, я мовчки сіла на стілець.
— Ці вбивства, — почав він, забираючи в мене теку, — стали результатом халтурних і невдалих спроб обернути людей на вампірів. Те, що було колись нашою другою натурою, тепер стало важко реалізовувати. Наша кров дедалі більше виявляє нездатність витворити нове життя зі смерті.
Нездатність до відтворення призводить до вимирання виду.
— Це легше робити старшим вампірам, таким як я, бо молодим я харчувався переважно кров’ю людей, — продовжив Метью. — Однак коли вампір старіє, його мотивація творити нових вампірів слабшає. З молодими ж вампірами все інакше. Їм хочеться заводити сім’ї, щоби якось розвіяти самотність новонабутого життя. Коли ж вони знаходять собі для пари просту людину, з якою хотіли б жити і народжувати дітей, дехто з них виявляє, що їхня кров є недостатньо потужною для необхідної трансформації.
— Ви сказали, що ми всі вимираємо, — зауважила я, не впоравшись до кінця зі своїм гнівом.
— Сучасні відьми не такі сильні, як їхні предки, — діловим тоном взялася пояснювати Міріам. — І ви вже не народжуєте стільки дітей, як у минулому.
— Це не схоже на доказ, на свідчення про тенденцію. Це просто суб’єктивна оцінка, — відказала я.
— Хочете побачити докази? Прошу. — Міріам витягнула ще дві теки і штовхнула їх лискучою поверхнею стола з такою силою, що вони аж влипли мені в руки. — Ось. Хоча я сумніваюся, що ви зрозумієте.
Одна з папок мала обведену пурпуровим кольором бирку з чітко надрукованим написом «Бенвенгуда». Друга мала бирку з червоними краями та іменем «Беатриса Гуд». У тих теках не містилося нічого, окрім графіків та схем. Верхні, яскраво-кольорові, мали вигляд обруча. А внизу було багато графіків із чорними та сірими стовпчиками, що марширували білим папером.
— Це не чесно, — заперечив Маркус. — Тут жоден історик не розбереться.
— Це послідовні низки ДНК, — сказала я, показуючи на чорно-білі зображення. — А до чого тут кольорові графіки?
Метью обперся ліктями на стіл поруч зі мною.
— Це результати генетичних тестів, — пояснив він, підсовуючи ближче аркуш із вигнутими графіками. — Тут йдеться про мітохондріальні ДНК жінки на ім’я Бенвенгуда, котрі вона успадкувала від своєї матері, та від матері своєї матері, а також кожної своєї попередниці. Ці ДНК розповідають нам її генеалогію по жіночий лінії.
— А як стосовно генетичної спадщини її батька?
Метью взяв аркуші з чорно-білими результатами ДНК-тестів.
— Батько Бенвенгуди, котрий був звичайною людиною, теж присутній у цих графіках. Ось він тут, у ядерній ДНК, тобто в її геномі — разом із її матір’ю-відьмою. — І Метью знову повернувся до кольорових обручів. — Але мітохондріальні ДНК поза межами ядра клітини відображають лише її спадковість по материнській лінії.
— Чому ж тоді ви досліджуєте і її геном, і її мітохондріальні ДНК?
Про геном я вже чула раніше, але мітохондріальні ДНК були для мене новою цариною.
— Ваша ядерна ДНК розповідає про вас як про унікального індивіда — яким чином генетична спадщина вашої матері та батька переінакшилася і витворила вас. Бо саме комбінація генів вашого батька та матері дала вам блакитні очі, русяве волосся та ластовиння. Мітохондріальні ж ДНК допомагають нам краще зрозуміти історію всього виду.
— Це означає, що походження та еволюція виду зафіксована в кожному з нас, — повільно проказала я. — Вони — в нашій крові та кожній клітині нашого тіла.