І стіни пахнуть сонцем
Шрифт:
Це здивувало мене. Адже я добре пам’ятав, що зовні було плато ойкоків. Аби тільки вибратися з лабіринту, а там я знайду дорогу.
— Візьми з собою більше м’яса та коржів, — звелів я Аолі.
— Аола залишиться тут, — сказав Дінн.
Він воліє мати заложницю. Він знає, що я не втечу без Аоли. Я розсердився:
— Ти недовірливий, Дінне. Я обіцяю, що не робитиму ніяких спроб утекти. І нехай Аола йде з нами.
— Я не хочу, — сказала вона.
— Не будь дурною, — шепнув я їй. — Може, втечемо.
— Ні. Адже Дінн сказав, що там —
— Ну, то подивимось, що це таке. — Мій голос зривався, я насилу стримував лють, так мене дратувала її впертість.
— Мені здається, я колись бачила його. Нічого особливого.
«Вона марить, — вирішив я, — їй знову погіршало».
— Гаразд, залишайся, — мовив я з жалем.
Довелося йти удвох з Дінном.
Дорога виявилась недовгою. Перед виходом назовні Дінн звелів мені влізти у прозору кулю, закрив її щільно, без помітних зусиль підняв своїми тонкими ручками й через отвір виніс у космос.
Переді мною було чорне небо — чуже, незнайоме, сіяне скам’янілими зірками. Воно було скрізь, і тільки за моєю спиною тьмяно сріблилася стіна — гора Дінна. Я впізнав гору, впізнав отвір у ній, та не було ні долини, ні далеких гір, ані самої Землі. Я бачив, де кінчається гора, а далі були знову зорі. Землі не було. Я стояв, принишклий, мовчазний. Дінн був поруч.
Ми попливли спочатку трохи вбік від гори, потім обігнули гору навколо. Всюди були тільки морок і зорі.
— Земля — там, — вказав Дінн туди, де рідшали зорі: голос його виразно було чути з непрозорого кружальця в мене під ногами.
— Далеко?
— Та вже як для кого, — ухильно відповів він.
— Якби я йшов весь час, коли не сплю.
— Тоді — дуже далеко. Тобі не вистачило б життя, життя всіх твоїх одноплемінників на додачу.
Космос приголомшив мене. Він був на боці Дінна. Я зрозумів, що, коли навіть уб’ю Дінна, переможцем все одно залишиться він.
Мені захотілося повернутись на корабель. Тут я був порошинкою, непомітною й безпорадною. А я не хотів бути порошинкою. Я хотів вірити, що є сенс у моєму житті, моїй боротьбі, в моєму чистому коханні до Аоли, в моїй відданості їй. Тут же масштаби змінювалися; щастя виявлялося вигадкою, а спогади про нього породжували думки про трагізм і приреченість.
— Як там наша Аола? Мабуть, скучила за нами, — сказав я.
Дінн зрозумів і мовчки спрямував кулю до входу. Ми йшли вже темними коридорами, коли я спитав:
— Ти міг би відшукати шлях до Землі?
— Звичайно. Потрібні були б складні, копіткі розрахунки. Але це річ здійсненна.
— Так повернімося, Дінне… — Уперше я сказав йому це легко, не благаючи й не погрожуючи. Просто запропонував: «повернімося», як удома звертався було до друзів. Мені здалося, космос зблизив нас, зробив наші відносини простими, щирими. От я й звернувся до нього, мов до свого приятеля. Та, певно, він того не відчув, бо його відповідь була, як завжди, суха й лаконічна.
— Ні.
Сила засліплює, думав я, а той, хто просить, має бути мудрим.
Коли ми увійшли до залу,
— Чого ти плачеш, Нагго?
Я стояв посеред цього маленького штучного світу, зіставляв його з космосом і з Атлантидою. Дінн підійшов до мене.
— Я повернув би тебе на Землю, але це неможливо, бо сам поспішаю на свою планету. Я теж безнадійно хворий і теж умираю, а мені ще треба донести естафету.
Признання Дінна, висловлене із звичайною для нього холодною байдужістю, прозвучало дуже трагічно.
— Я ще дуже молодий, — вів він далі. — Ще не прожив і половини свого строку. Мені б іще жити й жити. але катастрофа кинула наш корабель на Землю. І от магнітне поле Землі, без якого ти не можеш існувати, виявилось для мене згубним. Його невидимі хвилі збудили в мені нові шкідливі електричні струми; порушили, зім’яли численні найтонші зв’язки й створили нові, неправильні, які існують короткий час і лишають після себе шкідливі продукти розпаду. Мізерні порівняно з розмірами мого тіла, ці руйнування виявились тими маленькими камінчиками, які, зірвавшись з вершини, тягнуть за собою інші, нові, поки процес не переходить у лавину, що мчить униз, наростаючи й наростаючи…
Його признання було несподіваним і приголомшливим. Я відчув незбагненну прихильність до цього чудиська. Відчув жаль до нього, бо, здається, він шукав у мене підтримки…
— Лавини ще нема, — мовив Дінн, — але камінці сиплються дедалі густіше. І мені несила поставити перед ними загату… Ось чому я поспішаю і не можу повернути назад, щоб врятувати тебе. Мені конче треба долетіти до своєї планети…
Він замовк і уважно подивився на мене.
— Мені дуже шкода, що все складається так, — невесело сказав я йому. — Певно, якби ти був людиною, з тебе вийшов би непоганий хлопчина. Ми б оце випили разом, і все стало б значно простішим.
Я попрямував у свій куток і простягся на трав’яному ложі.
Того дня Дінн розповів мені про себе.
9
Розповідь Дінна
Я не пам’ятаю батьківщини. Я бачив її лише кілька хвилин — саме стільки, скільки забрала дорога від Центру до полігона: чорні потрощені скелі, чорні гостроверхі гори пустої породи біля шахт, чорні далекі куполи Центру, а вище — чорне небо і зорі. Далі нас перекинули на зореліт — він чекав на стартовій орбіті; потім був старт.
Здавалося б, яке ще почуття, крім байдужості, може в мене бути до цієї загубленої у Всесвіті маси скель? Але в кожного з нас було запрограмовано незгладиму, невщухаючу тугу за ними — сліпий інстинкт; і ось, коли настає строк, він жене моїх собратів, розкиданих по міжзоряних шляхах, туди, до чорних куполів Центру, до приймуть зібрану ними інформацію, з каталогів узнають вік, увімкнуть жорстке поле — і світ, яскраво спалахнувши, стане враз меншати, меншати, обернеться на чорну цятку — і все скінчиться.