І стіни пахнуть сонцем

Акимов Игорь Алексеевич

— Я і з заплющеними очима пройду стежками, що ведуть до нашої долини.

— Тут немає стежок, — почув я байдужу відповідь — Ми — не на Землі. Ми — в космосі.

Цього я не зрозумів. «Мабуть, він хоче сказати, що ми не на поверхні землі, а всередині, в горі — подумав я. — Ну й що з того? Тут неважко вибратись».

Але я не встиг заперечити, як він сказав:

— З твоїх думок я бачу, що ти не зрозумів мене. А я не приховую від тебе істини. Зореліт уже залишив межі сонячної системи. Навколо — самі зірки. Я не можу повернутись — у мене й так надто мало часу, щоб виконати те, що належить.

З

усього цього я зрозумів лише одне: дух гори не збирається випускати мене. Він не такий добрий, як я вважав. Отже, слід поміркувати, як перехитрити його. Тільки не тепер, звичайно, коли він бачить усе, що б я не подумав.

— Гаразд, — мовив я, — тоді хоча б забери маленького пута.

— І це неможливо. Зореліт набирає швидкості. Прискорення ще довго діятиме на тебе.

— Ти злий, дух! — вигукнув я спересердя. — Ти тільки прикидаєшся добрим, але нічого не хочеш зробити для мене і навмисно говориш незрозуміло.

Він не одразу відповів. «Мабуть, образився», — по думав я, і тут же почув:

— Ти метушливий і багатослівний, Нагго.

— Маєш рацію, Дінне, я поводжусь не так, як личить воїнові, — сказав я, присоромлений його словами. — Але чому ти ховаєш від мене маленького пута? Я хочу вбити його!

— Нагго, ти сміливий воїн, — сказав дух. — Дужий і витривалий. Коли зореліт стартував з Землі, в ньому було ще кілька атлантів, які пролізли сюди так само, як і ти. У перші ж хвилини польоту прискорення розчавило їх. Лише ти вижив. Це великий подвиг. Я був би радий хоч тепер полегшити твою долю — не можу.

— Віддай мені маленького пута! — закричав я.

— Ні.

— Віддай!..

Він не відповідав. Я кричав ще щось, потім заспокоївся й сказав, уже не сподіваючись, що він озветься.

— Дух, приведи Аолу. Нехай вона побуде коло мене.

— Мені б не хотілося цього, Нагго… Вона…

— Приведи її, дух, благаю тебе!

— Ти пожалкуєш, Нагго. Вона не така, як завжди.

— Що ти з нею зробив?! — закричав я.

— Вона… нездужає.

— Я хочу бачити її.

— Як знаєш…

Морок розвіявся. Я схопився з помосту — назустріч мені йшла Аола. Я підбіг до неї, взяв її за руки, заглянув їй у вічі.

— От ми й знову разом, — сказав я, приховуючи тривогу.

— …разом, — наче луна, озвалась Аола. Мені здалося, що вона стоячи, з розплющеними очима спить.

— Аоло, дух сказав, що ти нездужаєш. Що в тебе болить?

— …болить…

Я відступив на два кроки. Мені стало моторошно. Вже б краще мовчала, подумав я. А вона, ніби тільки тепер побачила мене, глянула на мене величезними очима, посміхнулась якось дивно і сказала:

— Ти — Нагга…

Серце моє впало. Я втратив голос і, відступивши крок… ще крок… повільно позадкував від Аоли, відмахуючись, відгороджуючись от неї розчепіреними пальцями.

4

Мені снилась ріка. Бліки — важкі злитки світла — сипались лунко до ніг. Сіті пахли баговинням. Зеленів пісок.

Тіло пружне, сильне. Налягти на жердину!

— О-ге-ге-ге-гей!.. Гей… ей… ей!.. — лине над водою.

Ноги вперлися, вросли в колоди, колоди зариваються у воду, вода дзюркоче, а навколо стільки світла: голубого, білого, зеленого, стільки сонця, і засохлі дерева, жорсткі,

незграбні, повертаються там, під ногами, в яскравій бездонній блакиті, і скелі повертаються, і хмари, і весь світ повертається і котиться колесом в оглушливому сонячному сяйві. І щось величезне розпирає груди. Хочеться кричати на весь світ переможно, радісно.

— О-ге-ге-ге-гей! Гей… ей… ей… — лине у безмежній блакиті.

Буяють соки в деревах, і в мені буяють соки, і весь світ хитається, п’яний від весни й буяння соків. Старе ірні чвалає з дитинчам через протоку, наче знає, що нема в мене списа, наче знає, що коли б і був зі мною спис, я б не підняв його у цей вируючий життям день.

— О-го-го-го! О!., о… о…

Атлантидо! Яка ти прекрасна навесні, Атлантидо!..

…Хтось доторкнувся до мого плеча. Я прокидаюсь. Знаю, що це Аола. Лежу не розплющуючи очей, усім тілом ще там, у голубому й зеленому, на бистрині, але мозок уже не спить.

— Ти кричав, Нагго, — каже Аола.

Я не відповідаю і не розплющую очей. Відчуваю, як сіно лоскоче шию і різко пахне м’ятою. Прямо у вічі б’є вранішнє сонце. Хочеться повернутись у сон.

— Ти кричав, Нагго…

Вона повторює це холодно, без інтонацій. Я уявляю, як розплющу очі й побачу її блукаючу посмішку, і весь день чутиму: — Ти ходиш, Нагго… Це трава… Чому ти мене гладиш?

Я трохи розплющую повіки. Сонце білими стрілами пробиває вії, тихо. Я знаю: якщо розплющити очі, навколо побачу ліс. Черстві стовбури, заткані лишайниками, оповиті ліанами; низьке густе гілля; плями квітів, яскраві, жадано трепетні; сірий пісок, засипаний ламкою глицею і чорним торішнім листям; а в глибині — пальми й банани, і за серпанком не видно, що ж далі там, за стовбурами, і так хочеться забігти за них і побачити, що далі теж дерева, дерева, дерева… Чи, може, круча, внизу річка й селище, а на маленькому майдані, в центрі, жовтий, викладений з пісковику, храм. І ліс за селищем синіє, з горою зливається, а далі біле небо…

Тільки я не побіжу за дерева, бо за ними немає ні лісу, ні кручі, ні далеких гір. Металева стіна. І нагорі, за низькою кроною — вона. І під сухим піском. І сіно, таке справжнє, з волошками й королицею, з медункою і болиголовом, з м’ятою і полином, із дзвіночками і деревієм — таке свіже, наче в дитинстві, тільки аромат у нього трохи не той, якийсь очищений, помитий, без пряної духоти без пилу трав’яного, який так тонко-тонко пахне. І сонце вранішнє, гаряче, вже котрий день ніяк не пересунеться, все світить з однієї точки…

Аола більше не кличе мене. Я лежу ще трохи, потім розплющую очі, сідаю. Вона повертається до мене й питає, усміхаючись:

— Нагго, чому в тебе з очей текла рідина?

— Це сльози, — кажу я.

— А що таке сльози?

До цього звикнути неможливо. Та що робити? Адже я бранець, а доля бранця — ждати й сподіватись. Я стримую стогін і розповідаю Аолі про щастя, про горе, про тугу за батьківщиною.

— Як ти дивно говориш, Нагго, — сміється Аола. — Важко щось розібрати…

Від цих слів я зіщулююсь, наче від удару. Ех, коли б можна було весь час спати і спати, і щоб снилася Атлантида!.. Іноді я думаю, що сон — це дійсність, а дійсність — сон, така вона неправдоподібна й жахлива. Алі новий день завдає нових ран, і ніч їх не загоює.