Старо-світські батюшки та матушки

Нечуй-Левицький Іван Семенович

– А що, паніматко! Коли полічила всі мухи на стіні, то став могорич. Винось наливки, настойки, запіканки! Давай на стіл пироги, калачі, маторженики, які маєш. Давай разом полудень і вечерю,– кричав Прокопович.

Прокоповичка кинулась в хижку, в пекарню, гукнула на наймичок. В пекарні затопили в печі. Закиркали під ножем кури. Наймит впіймав порося. В світлицю неначе на крилах влетіли пляшки з наливками та настойками. Десь узялись пироги в сметані, бублики на яйцях, маковники, пундики. Чарка пішла за чаркою. Онися винесла тарілки з горіхами та фігами. Усім стало весело. Моссаковський розговорився, розчервонівся, повеселішав.

Прокоповичка

любенько дивилась на його делікатне з рум'янцями лице й тепер довідалась, що він схожий не на чехоню, а на хохітвянського пана.

– Тепер хоч і під вінець! – сама прохопилась Прокоповичка, випивши чарку запіканки,– нема нам чого длятись. Ми тепер зовсім обробились на полі. Робити нема чого, а гуляти маємо доволі часу.

– Про мене, хоч і зараз,– сказав Мосса-ковський,– справді, нема для чого одкладати діла!

– Шкода, що ви не приїхали з братом! А ми б оце поговорили з ним, як з сватом,– говорила Прокоповичка, любенько заглядаючи Моссаковському в очі.– Ми таки своєї дочки не зобидимо: є в нас, хвалити бога, й худоба, й коні, й воли, й плуги, й пасіка.

«Воно так, а все-таки краще б було привезти з собою повітового свата отця Мельхи-седека та повітову сваху Марту,– подумав собі Моссаковський,– бо старі на словах – як на цимбалах, а на ділі – як на талалайці».

– І спасибі вам, паніматко! Хто ж не знає про вашу добрість? Про це нема чого й казати,– сказав Моссаковський.

– Як станете священиком у Вільшаниці, то опорядіть церкву, як я свою опорядив. Там церква дуже стара й образи такі, що на їх навіть нічого вже не видно. От покличте мого маляра! Він вам так обмалює церкву, що ви тільки очі витріщите! – радив Прокопович.

– Покличу, отець Степан, і звелю йому намалювати таку саму «Неопалиму купину», як у вашій церкві.

– І страшний суд намалюйте,– в вільшаницькій церкві нема навіть страшного суда.

– Буде й страшний суд, ще й у пеклі звелю намалювати богуславського станового та канівського столоначальника.

– Невже! – крикнув Прокопович.– Отам їх, проклятущих, намалюйте. Там їм уготоване місце!

– Та не забудьте й Балабуху там намалювати з його губою,– крикнула Онися, поглядаючи скоса на матір.

– Звелю намалювати й Балабуху в пеклі, бо він того вартий,– сказав Моссаковський, осміхаючись.

– Та ще звеліть почепити йому через плечі на мотузку зо два гарбуза,– глузувала Онися.

– Говори-бо, дочко, та й міру знай! Де ж ти бачила на образах гарбузи? Ще що вигадай! – сердито обізвалась Прокоповичка.

Онися схаменулась, замовкла й трохи злякалась, чи не сказала вона часом чого дуже грішного.

Чарка ходила з рук в руки. Пляшки спорожнялись. І гость і господар з господинею все полуднували, поки не поспіла вечеря. Прокоповичка почала застеляти стіл і готувати вечерю.

– Оце ж я наварила й напекла, та не буде кому вечеряти, – сказала Прокоповичка.– Коли б господь приніс яких гостей абощо.

– Правду кажеш, паніматко! якби господь послав гостей, то все б таки більше з'їлось і випилось в кумпанії,– сказав Прокопович.– Чи не послати б поблизу в Сухоліси або в Черкас та попросити батюшок та матушок.

– Та вже. тату, затого й сонце зайде. Там, мабуть, і спати вже лагодяться,– обізвалась Онися.

Ще не подали на стіл вечері, як двері рипнули і в світлицю увійшов священик, старший Харитонів брат.

– Десь господь послухай моєї молитви й приніс вас неначе на крилах! – крикнув Про-копович і кинувся обнімати та цілувати гостя.

Прокоповичка

кинулась до гостя й ніби почепилась на його шиї. Онися цілувала його руки, а Харитін за гуртом кинувся й собі цілуватись з братом, неначе не бачився з ним півсотні років. Усі стали ще веселіші. Всі говорили, галасували на всю хату, не знали, де сісти, де стати.

– Тепер моя вечеря не пропаде! – сказала Прокоповичка й побігла в пекарню.

Незабаром на столі з'явилась ціла купа нарізаної паляниці та пирогів, пляшки та чарки. Серед стола в мисці простяглося печене порося з хріном в зубах, як на Великдень. Прокоповичка обстелила край стола рушниками, щоб утирати губи й руки. Всі сіли за стіл, випили по чарці настойки й так тернули порося, що од його швидко зостались тільки кісточки. Після поросяти наймичка принесла салятирку смажених курчат, й курчата десь ділись, неначе полетіли на сідало. За курми прилетіли на стіл печені качки, начинені яблуками,– й качки неначе пірнули під воду. За качками вискочили з кімнати шулики з маком та з медом, – і шулики щезли. Наливка з пляшок неначе ввіходила в стіл, і ввіходила дуже швидко.

– Ну. господине, поки ще наші язики повертаються в роті, поговоримо по-божому за весілля. Коли нам справляти весілля? – спитав Прокопович.

– Воля ваша, отець Степан,– одказав Моссаковський,– а на мою думку весілля нема чого одкладати.

– Авжеж, нема чого одкладати,– сказала й Прокоповичка,– час сухий, теплий, погожий, надворі година. В нас усього, хвалити бога, доволі. Та ще коли б часом знов парафія не втекла.

– О, вже не втече! – обізвався Харитонів брат.– Ми вже прип'яли її добрим налигачем. Другий Балабуха не швидко найдеться.

– Хто його знає... коли б часом громада не передумала,– прикинула Прокоповичка, скоса поглядаючи на Харитонового брата, котрий і сам був би радий, щоб парафія зірнула з Ха-ритонової гнуздечки та втекла до його.

– А давайте справимо весілля через тиждень в неділю! – сказав Прокопович.

– Про мене й в неділю. В суботу спечемо коровай та шишки, а в неділю й до вінця,– сказала Прокоповичка, поправляючи на голові очіпок та намітку.

Вечеря скінчилась. Усі встали з-за стола, обернулись до образів і заспівали. Старший Моссаковський провозгласив «многая літа» господареві, потім господині й молодим. Усі заспівали «многая літа». В світлиці стало душно. Прокопович поодчиняв усі вікна. В хату полилась тонка прохолода сухої теплої осені. Зорі пишно блищали над садком на темному, аж чорному небі. Всі посідали й тільки сопли та обтирали піт з лиця. Розмова не клеїлась. Всі жмурили очі. Прокопович позіхнув на всю хату, за ним позіхнув старший Моссаковський, а потім позіхнула тоненько в рукав і Проко-повичка. Тільки молоді не позіхали в куточку. Онися все щебетала Харитонові, як Балабуха приїздив сватати її, як вона наклала йому в віз гарбузів. Харитін тихо сміявся й не зводив очей з її маленьких повних уст, котрі миготіли й ворушились – і з-під котрих блищали дрібні білі зубки.

– Тепер хоч і додому,– сказав старший Моссаковський.

– Та зостаньтесь ночувати,– просив Прокопович, соваючись на стільці,– ніч темна, а вам треба переїздити через Рось. Борони боже, якої напасті!..

Прокоповичка мовчала. Їй здавалось, що за ніч парафія втече од Харитона, як він не поїде ночувати в Вільшаницю.

Моссаковський встав і почав прощаться. За ним встав і Харитін. Гості розпрощались.

– Вип'ємо ж на дорогу, щоб колеса підмазати,– просив Прокопович, наливаючи по чарці.