Старо-світські батюшки та матушки
Шрифт:
В той час, як молоді гуляли по садку, отець Мельхиседек з жінкою, не довго думаючи, неначе до стіни притиснули Терлецького й Тер-лецьку й почали говорити за придане.
– А що, отче Петре! Сказати правду, ми оце приїхали сватати вашу дочку Олесю,– сказав отець Мельхиседек.– Чи оддасте, чи нехай підросте?
– Ми з жінкою ладні оддати. Балабуха чоловік вчений, пригожий, має вже парафію. Не знаю, що дочка скаже,– промовив Тер-лецький.
– Коли вже, дякувати вам, така ваша воля, то треба й дарити дітей. Шо ж ви думаєте дати за дочкою? – сказала просто Мель-хиседекова
Терлецький глянув на жінку й сказав:
– Дамо сто карбованців.
– Сто карбованців гроші, то правда,– заторохтів отець Мельхиседек,– але, сказати правду, не великі.
– Авжеж, не великі,– заторохтіла Мель-хиседекова жінка.– Гроші грішми, але треба чогось і до грошей. На господарстві треба й корів, треба й волів, треба й возів, треба коней, треба й до коней. Треба миски й ложки, треба чогось і до ложки. І вже, господи, що то й казати! Ви самі, здоровенькі, знаєте, чого треба на господарстві, та ще й новому та молодому, часом необміркованому...
Терлецька сердито глянула на цю просту, в намітці, сваху, котра жебрала, неначе стара циганка.
– Та вже, свахо, Олеся наша дочка. Ми не випхнемо її босу з хати з порожніми руками та скринями,– сказала Терлецька.
– Борони боже! Я й сама мати й маю дочок: хвалити бога, я вже надбала повні скрині всякого добра для своїх дочок: в мене готова їм і одежа, й плахти, й запаски, й намітки, і скатерті. Я вже назначила їм і корови, й телиці, й кабани, й льохи, й гуси, й індики... Де вже! Що то й казати! Певно, й ви надбали для Олесі всякого добра. Чи багато корівок та воликів думаєте дати? – спитала сваха.
– Дві пари волів та корову,– сказав Терлецький.
– Мало,– сказав Мсльхиседек.
– Їй-богу, серце моє, мало! Двома парами не потягнеш плуга на полі. Третя пара не зашкодить. Та з однієї корови не назбираєш ні сира, ні масла. Треба, свахо, дві корови, доконечне дві, бо ви самі, здоровенькі, знаєте, що з однієї корови не наїстись масла та сира. Воно б добре було й масла та сира наїстись, ще й на ярмарок вислати на продаж. Що то й казати! А скатертів багато думаєте дати? – спитала сміливо сваха.
«І приніс нечистий оцю циганку! Вона забере в мене всі корови, гуси й індики»,– подумала Терлецька.
– Та що там, жінко, скатерті. За гроші можна всього цього накупити. Я все, бачте, про гроші. Отче Петре! Їй-богу мало сотні карбованців. Що тепер сто карбованців? То колись можна було за сотню трохи не ціле село купити. Треба дві або й три сотні та ще й з хвостиком,– сказав Мельхиседек.
– Подумаємо-погадаємо. В нас не одна дочка, самі знаєте,– сказав Терлецький.
– Та й панщанних людей таки дайте дітям,– сказала сваха.– В вас таки багатенько людей. Дайте хоч одну сім'ю!
– Де ті люди в мене? Чисто всі порозбігались, неначе їх який нечистий києм порозганяв! Тільки й зосталась сама каліч: одна баба та горбата Килина, та там...
– З тієї горбатої – роботи, як з цапа молока,– сказала сваха,– вона тільки хліб дурно збавлятиме. Дайте таки здоровеньких та міцненьких, бо міцний чоловік, як міцний горщик, не розкипить на жару.
– Але
– І за Килину спасибі! Але прикиньте ще хоч бабу. Баба не багато заважить, а все-таки буде поміч в господарстві: хоч гуси та гусенята пастиме. Добра баба в хаті, як добра квочка: вона й дітей доглядить, і курчата добре висидить, і курчата добре вилупить,– тарабанила сваха, заплутуючись в думках.
Мельхиседек сердито глянув на свою жінку; вона догадалась, що вже наговорила сім мішків гречаної вовни, й прикусила язика.
– Як же оце воно буде? – сказав отець Мельхиседек.– Чи на словах умовимось, чи напишемо на папері?
– На папері, серденько, на папері краще буде,– заторохтіла сваха,– бо сказано: як написано пером, то не вивезеш волом. На папері, на папері! Так і бог велів!
Свати говорили, поки не виговорили зайву сотню карбованців, ще одну корову, третю пару волів, ще й Килину, хоч Килини не спитали, чи схоче вона кидати батька й матір та їхати в чуже село. Сваха все поглядала скоса в вікна, чи багато на дворі курей, гусей та індиків. Вона дуже любила гусятину, любила м'які пухові подушки й усе встоювала, щоб Терлецька дала Олесі багато гусей.
– Гуска, моя свашко, в господарстві – то свята худоба, все одно, що вівця або свиня, вибачайте в цім слові: з неї м'ясце, з неї смалець, з неї пір'я, з неї й пух, з неї яйця, з неї сир, з неї молоко, з неї вовна, з неї ковбаса...
Сваха замовкла, бо догадалась, що вже геть-то вбрехалась. Вона стулила рота, як тільки дійшла до ковбаси, бо догадалась, що ковбаси зовсім не стосуються до гуски. Терлецька осміхнулась, але здержала губи. Отець Мельхиседек знов суворо зирнув на жінку. Поки старі договорювались, в світлицю ввійшли молоді. Балабуха був червоний, неначе пікся на жару. Олеся була спокійна, неначе вона тільки походила, погуляла по садку та надивилась на квітки.
– Чи скінчили ви своє діло? – спитала сваха в молодих.
Олеся засміялась, крутнулась сюди-туди по хаті і впала-сіла на стілець. Балабуха промовив:
– Скінчили, слава богу.
– Поздоровляємо вас! Даруй же вам, боже, щастя та здоров'я,– крикнула сваха.
– Роди вам, боже, жито й пшеницю, а в запічку дітей копицю,– сказав нецеремонно отець Мельхиседек, цілуючись з Балабухою.
Всі почали поздоровляти та цілувати молодих.
– Коли скінчили, то й ми скінчили,– зацокотіла сваха,– тепер, свате, можна й на папері нашу розмову написати,– сказала цікава сваха Марта.
Терлецький покрутився, повертівся, мусив дістати паперу. Кинулись до пер – пер не було; кинулись до каламаря, а в каламарі чорнило висохло, тільки зосталась якась чорна кваша.
Принесли води, розвели чорнило. Килина побігла на двір, впіймала гуску, висмикнула з неї з крила двоє пер і принесла в хату. Батюшки довго чинили пера й написали на папері Мартину розмову. Перший підписався Терлецький, а за ним ієрей Мельхиседек, раб божий, за себе й за свою неписьменну жінку, рабу божу Марту, руку приложив.