Старо-світські батюшки та матушки
Шрифт:
– А що, отче Петре! тепер можна приступити й до заручин,– сказав отець Мельхиседек.
– Треба сповнити закон,– сказав Терлецький.
Терлецька вийшла з світлиці й швидко вернулась з восковими свічками. Засвітили свічки й поставили в кутку на столику, засвітили лампадку, що висіла перед образом.
Килина з бабою принесли саморобний килим і розстелили в кутку перед столиком. Молоді стали, побили поклони, поцілували образ і помінялись перснями. Балабуха був солідний, поважний. Олеся розчервонілась од поклонів: уся кров з її повного тіла з-під
– Щасти вам, боже, на все добре, на ввесь ваш вік, на ввесь рід, на ваших дітей, на ваших унуків і правнуків. Даруй, боже, щоб ваше життя було солодке, як липовий мед, та веселе, як весна красна!
Старі й молоді перецілувались і посідали, неначе потомились після важкої праці. Отець Мельхиседек ждав, що хоч тепер винесуть по чарці, але господиня заклопоталась і загаялась: він не витерпів і по-простацькій сказав:
– А що, паніматко-господине! Час би побризкати на молодих!
Паніматка догадалась, і на столі з'явився маленький графинчик з горілкою й маленька чарочка. Отець Мельхиседек і його жінка Марта сердито подивились на такі злидні, на таку дрібну посудину й зглянулись одне на одного.
Випили по чарці. Винесли самовар і почали частувати гостей чаєм. Коли це двері рипнули, і в світлицю влетів панич, хохітвянський економ, Сигізмунд Бонковський. То був молодий, розкішний блондин, з здоровими вусами і розкішними русявими кучерями на голові й з сірими ясними очима та з рожевими пухкими губами. Його повні щоки загоріли, але лоб білів, як у панни, а од лиця, од усієї постаті так і пашіло здоров'ям. Побачивши в Терлецького дві брички, він догадався, що в його гості. Він знав, що в Терлецького не бувають духовні, а тілько панки, й, догадуючись, що приїхали які-небудь сусідні економи або їх дочки, забіг на часок побалакати та поромансувати.
Бонковський вскочив у хату, цокнув закаблуками, привітався до господаря, поцілував Терлецьку в руку, а потім і Олесю, і впав на стілець коло Олесі. Олеся до його заговорила по-польській.
– Як ваше здоров'я? Як вам цю ніч спалось? Які квітки снились? – почав щебетати веселий панич.
– Спалося добре й нічого не снилось,– одказала Олеся, скоса поглядаючи на Бонков-ського кокетливими очима.
– Чи вже ж вам і квітки не снились? – спитав Бонковський.
– Мені квітки не сняться, а коли сняться, то з людськими головами,– одказала Олеся.
– От і мені такі квітки сняться, тільки з панянськими головками та з карими очима,– залепетав Бонковський.
Бонковський та Олеся лепетали, дражнили одне одного, жартували, неначе Балабухи і в хаті не було. О. Мельхиседек тілько поглядав на Марту, а Марта на о. Мельхиседека.
– Що це за намітка сидить у вас за самоваром? – спитав тихесенько в Олесі Бонковський.
– Це сваха: приїхала мене сватати,– сказала пошепки Олеся.
– То ви підете за цю намітку заміж? – зашепотів Бонковський
Олеся ледве вдержала сміх, аж губи прикусила. Гості переглядались, розмовляючи за чаєм. Балабуха сидів надувшись.
– Хочете подивитись на мої квітки? – сказала Олеся, схопившись з стільця.
– Чом і не подивитись! Квітки й гарні панни – мені принада,– сказав тихенько Бонковський, виходячи за Олесею в сіни.
Балабуха пригадав, що Олеся говорила йому ті самі слова, й подумав, чи не думає вона вдруге заручитись з цим паничем. Він встав, взяв картуза й вийшов у садок слідком за Олесею.
Олеся побігла по доріжці до квіток і щебетала на льоту, як птиця. Бонковський біг за нею слідком, а солідний Балабуха ледве догнав їх коло грядок фіалок та айстр.
– Гляньте, пане Бонковський, які чудові мої квіточки! – сказала Олеся, нахиляючись над грядкою й вириваючи фіалки. Бонковський нагнувся й собі коло неї так, що їх руки й плечі притулились, і почав рвати квітки. Олеся вирвала фіалку й дала нюхати Бонков-ському.
«Дає нюхати достоту так, як і мені давала нюхати. Ану, чи загадає вона й йому їсти квітки, як мені загадувала?» – подумав Балабуха.
Одначе Олеся не загадала Бонковському пастись на квітках, тільки побігла по доріжці в садок, співаючи веселої пісеньки. Бонковський погнався слідком за нею, а Балабуха й собі потюпав слідком за ними.
«Ій-богу, веде панича туди, куди й мене водила. Ану, чи загадає вона цьому панкові лізти на скелі? – подумав Балабуха.– Як тільки загадає, то, мабуть, вона сьогодні вдруге стане на заручини з цим паничем».
Олеся добігла до кінця садка, глянула на Рось, на скелі, покрутилась на всі боки, заспівала пісеньки, одначе не загадала Бонковському лізти ні в воду, ні на скелі. Балабусі стало легше на душі. Він милувався, як Олеся бігала, вертілась, навіть скакала й тихо співала веселої пісеньки. Бонковський лепетав і не дав Балабусі слова промовити до Олесі.
– Це мій жених,– шепнула Олеся до Бон-ковського,– я йду за його заміж.
– Ой мати божа! – тихо промовив Бонковський, приклавши трагічно руку до серця й підвівши солодкі очі до неба.
– Чого ви так піднімаєте очі до неба? – зашепотіла Олеся.
– Чого, чого?.. ой ви, панни! ой ви, квітки! ви не знаєте, чого ми піднімаємо очі до неба!– тихо шепотів Бонковський.– Коли б ви знали, що тепер діється в моєму серці! – говорив він, одкинувши одну руку, а другу приклавши до серця.– Я скочу з цієї скелі в воду!
– Ану, стрибайте, а я подивлюсь! Я зроду не бачила, як паничі стрибають з скель у воду,– сказала Олеся осміхаючись.
– Ой ви, панни! Ох! – зітхнув Бонковський й замовк, вглядівши Балабуху, котрий догнав їх.
Балабусі хотілось пхнути панка з скелі в воду. Йому здалось, що панок хоче одбити од його Олесю.
Олеся побачила, що Балабуха надувся й насупив брови, догадалась, що треба перестати залицятись до Бонковського.
Вона замовкла, силкувалась бути поважною, але не зуміла.