Сто років тому вперед
Шрифт:
— Як знаєш. Ну, що скажеш?
— Я тільки двох поки знаю. Сулиму й Садовського.
— І яка твоя думка?
— Я не думаю, що це Сулима, — відповіла Аліса. — Він надто скромний і взагалі навряд чи став би бігати за піратами.
— Я теж на нього не думаю, — мовила Юлька. — А от Садовський — це фрукт. Він що хочеш може утнути.
— Але він рудий. Покажи мені Наумова.
— Ага, ось він іде. Покликати?
— Поклич. Він усе одно мене вже бачив.
— Наумов! —
Наумов був звичайнісінький хлопець, трохи кирпатий, середній на зріст, худий, але досить міцний. Аліса подивилася йому просто у вічі.
— Чого вам? — спитав він.
— Я хотіла тебе познайомити з моєю подругою. Ти раніше з нею не зустрічався?
Коля Наумов знизав плечима:
— Де я міг зустрічатися? Більше запитань нема?
— Запитань нема, — відповіла Юлька.
— Тоді в мене запитання, — сказав він. — Катя Михайлова казала, що сьогодні волейбол. Не забудьте, ясно?
Коли він одійшов, Юлька спитала:
— Ну, він? Як ти гадаєш?
— Може, й він, — відповіла Аліса. — Та бачиш, він не признається, що мене знає.
— На наступній перерві, — сказала Юля, — спитаєш в інших. Навіщо час гаяти.
Так Аліса й зробила.
Між другим і третім уроками вона підійшла до Колі Сулими й спитала в нього:
— Колю, а ми раніше шде не зустрічалися? Мені твоє обличчя знайоме.
Коля заклав пальцем сторінку підручника шахових дебютів, подивився уважно на Алісу й відповів:
— Ти помиляєшся. Ми з тобою вперше зустрічалися позавчора. У мене добра зорова пам’ять.
А з Колею Садовським вийшла зовсім дивна розмова. Він сам підійшов до Юльки з Алісою відразу після третього уроку й сказав, неуважно дивлячись їй у перенісся:
— Знаєш, що я думаю?
— Що?
— Я думаю, що ти до нас приїхала з майбутнього, — мовив він. — У тебе є машина часу, перероблена з велосипеда.
Юлька охнула. І поквапилась відповісти:
— В Аліси нема велосипеда.
— Я маю на увазі триколісний, — сказав Садовський. — Ти ж мені давала покататися позавчора.
— Де? — спитала Юлька.
Вона була насторожі. Хоч Садовський і вигадник номер один, надто вже його вигадка була близька до правди.
— Як де? — Коля подивився на Юльку, ніби не пізнав, і пояснив: — На Курильських островах. Де ж іще? Ну гаразд, у мене справи. Мене можуть спитати на наступному уроці, а я не знаю, що за урок.
Садовський пішов, а Юлька вчепилась Алісі в рукав.
— Що робити? — прошепотіла вона.
— Нічого не робити. Наступного разу він скаже, що я прилетіла з Місяця, — відповіла Аліса. — Тепер уже я нічого не розумію.
Пролунав дзвоник, треба було йти на географію. Підійшла
— Грибкова, не забувай, ми сьогодні з сьомим “А” граємо.
— Мені сьогодні ще не можна, — відповіла Юлька. — Шов розійдеться.
— Ну, приходь повболівати. Не уявляю, що будемо робити!
— Ми все одно програємо, — сказала Юлька. — Особливо жіноча команда.
Розділ X
ЗАПАСНИЙ ГРАВЕЦЬ
Грали у фізкультурному залі, бо на вулиці ще було холодно.
Коли клас увалився в зал, там іще не закінчилася зустріч між шостим “А” і сьомим “Б”. Фізкультурник Едуард наказав не галасувати. Він одразу звернув увагу на Алісу.
— А це хто? — спитав він. — Варяг?
— Чому варяг? — здивувалась Юлька. — Це моя двоюрідна сестра. Вона тепер у нас у класі вчиться.
— Беру свої слова назад. Зріст у тебе добрий. Як прізвище?
— Селезньова.
— Спортом займатися будеш?
— Буду, — відповіла Аліса.
— Ну, а чому віддаєш перевагу?
— Я пузиристка, — сказала Аліса й затнулась: прохопилася.
— Це що іще за жарти? — спитав Едуард суворо.
Він був чоловік довірливий і простодушний, його легко було ошукати, він це знав і до розиграшів, жартів та вигадок ставився підозріло. Тому його легше було розігрувати. Взагалі-то він був борець, важковаговик, а як облишив спорт, розтовстів, полисів і зовсім не був схожий на спортсмена. Хоч усі знали, що він на диво сильний.
— Я обмовилася, — пояснила Аліса. — Пробачте. Я хотіла сказати парашутистка.
— Ясно, жарти любиш, — мовив Едуард і відразу втратив до Аліси інтерес.
Краще не заводитися.
Але Фіма Корольов, який уже роздягнувся, щоб грати, цю розмову підслухав.
— Ти не обманюєш про парашут? — спитав він.
— Не обманюю.
— А хіба таким маленьким дозволяють?
— У нас дозволяють.
— Що це все — у нас та й у нас? Де у вас, на Місяці?
— І на Місяці теж, — відповіла Аліса.
Підійшов Коля Наумов, він був каштаном у хлопчиків.
— Важко нам доведеться, — сказав він Юльці.
— Чому? — спитала Аліса.
— А поглянь он на того. — Він показав на хлопця з сьомого “А”, два метри заввишки.
— Не людина, а сама тобі акселерація, — мовила Юлька.
Аліса подивилася Колі Наумову просто у вічі й спитала:
— Як ти гадаєш, у майбутньому всі будуть такі високі?
— Що ти знаєш про майбутнє? — здивувався Наумов. — Може, навпаки, люди знову почнуть зменшуватися.
— А ти сам хотів би подивитися?
— Мені й тут справ по зав’язку, — відповів Наумов.