Сто років тому вперед
Шрифт:
— Є деякі речі, яких я розповісти не можу. Але це не означає, що не довіряю. Просто я стільки всього накоїв, що небезпечно тебе вплутувати.
— Мені не страшно, — заспокоїв Фіма. — Якось дам раду. Ти про себе турбуйся.
— І турбуюсь. Але ти будеш слухати?
— Авжеж. Слухаю.
— Отже, я потрапив у майбутнє… Стій!
— Що таке?
Боком, боком Коля швидко сповз із лавки й сховався за неї. Фіма перегнувся назад через спинку й запитав:
— Ти зовсім з глузду з’їхав?
— Не дивись на мене! Сиди, ніби
Тон був такий, що Фіма зрозумів — не до жартів. Він дістав із портфеля книжку, розгорнув її, спитав, не повертаючи голови й намагаючись не ворушити губами:
— Хто?
У відповідь із-за лавки почувся шепіт:
— Бачиш товстий іде по алеї?
Алеєю поволі йшов товстун розміром у три чоловіки, в темних окулярах і довгому плащі майже аж до землі. Незважаючи на опасистість, він ішов швидко і весь час крутив толовою, наче когось видивлявся. Порівнявшись із Фімою, товстун уважно оглянув його, але Колі не помітив.
Та коли товстун уже пройшов мимо, мало все не загинуло. Коля раптом оглушливо чхнув, так що Фіма від несподіванки підстрибнув.
Товстун зупинився й огледівся.
Фіма заходився витирати ніс долонею, вдаючи, що це він чхав.
— Даруйте, — перепросив він товстуна.
Товстун зітхнув і пішов далі.
Нарешті Коля осмілився вилізти з-під лавки.
— Ми ледь не попалися, — сказав він.
— Це мені подякуй. Ти чхав, а я за тебе нежить удавав. Хто цей чоловік?
— Ходімо мерщій, Тут другий може бути. А я його не пам’ятаю, він маленький, непомітний.
Вони перескочили через огорожу бульвару і вбігли в ворота якогось будинку.
— Скажи, хто вони? Чи це теж таємниця?
— Ні, не таємниця. Але я загинув. Я гадав, що тільки Аліса на мене полює, а виявилося, й вони теж.
— Хто ж вони?
— Як хто? Бандити з майбутнього. Може, взагалі з іншої планети.
— Слушно, — мовив Фіма. — Я в його ході відчув щось неземне.
— Нічого ти не відчуа Якби я не сказав, ні за що б не здогадався.
— Куди далі побіжимо? — спитав Фіма. — Багато їх ще за тобою ганяється?
— Не знаю. Може, ще хтось. Але тих я не бачив.
— І що ж їм у тобі не подобається? Фізіономія?
— Мовчи!
— Я знаю, — буркнув Фіма. — Ти вкрав секрет вічної молодості з майбутнього. От вони й хочуть…
Коля обережно виглянув із підворіття.
— Ніби чисто.
— А далі що?
— Ходімо до мене. Я тобі дещо покажу. А то ж ти не повіриш.
— Чому не повірю? — спитав Фіма. — Неодмінно повірю. І що ти вчора вві сні на Марс літав, повірю, і що твоя бабуся живе на Гаванських островах, повірю.
Коля з ним сперечатися не став. Вони пройшли прохідним двором на Сивців Вражок, причому Коля весь час озирався.
Фіма дивився на нього з іронією. А що йому лишалося, окрім іронії? З одного боку, цікаво повірити, з другого — спробуй повір, коли тобі кажуть, що побували в майбутньому, гасали на машині часу, а тепер
Вони піднялися на другий поверх. Коля відімкнув двері.
— Нікого нема. Мої старі на роботі Ходімо за мною.
— Ти подивися спершу в холодильнику, — зупинив його Фіма, — що там є. Я страшенно голодний. Адже я додому збирався, а там уже обід готовий.
— Ні, ти не романтик, — сказав Коля, але пішов на кухню.
На столі лежала записка від Колиної мами з усіма вказівками — що розігрівати, а що варити.
— Коли я голодний, я зовсім не романтик, — озвався Фіма Корольов. — І взагалі голодних романтиків, мені здається, не буває.
— Ти нічого не тямиш у житті, — заперечив Коля. — Романтики, як правило, голодні А тобі хоч вола згодуй… Холодний суп їстимеш?
— Краще почнемо з котлет. А ти розповідай.
Розділ XII
РОЗПОВІДЬ ТА РЕЧОВІ ДОКАЗИ
Поки Коля розповідав про свою подорож у майбутнє, Фіма непомітно з’їв усі котлети — і ті, що були залишені для Колі, і ті, які мати підсмажила для себе з батьком. Та Коля не помітив спустошення, вчиненого Фімою, бо так був захоплений своїми спогадами, що Фіма міг би з’їсти й холодильник заодно з продуктами.
Людині завжди кортить поділитися таємницею. І чим таємниця дивовижніша й заповітніша, тим дужче хочеться її розповісти. Людина чудово розуміє, що треба мовчати, — її порятунок у мовчанні, а сама носить у собі таємницю, як бомбу сповільненої дії, поки не вибухне. Якби Аліса не прийшла до школи, Коля, може, й утримався б. Але спочатку Аліса, потім товстун-бандит — надто багато для однієї людини. Тут уже без повіреного не проживеш.
Фіма слухав як заворожений. Він і котлети злопав від хвилювання. Їв і не помічав, що робить. Іноді тільки казав: “Ну!”, або: “Чого ж ти!”, або: “Дурень!”
— От тоді я вискочив із його квартири, — закінчив Коля свою розповідь. — Примчав додому, все сховав і думав — обійшлося. Ти мені віриш?
— Вірю, — мовив Фіма, відкушуючи одразу половину батона. Його рожеві щоки блищали, як лаковані. — Ти б такого не вигадав. Навіть я не зміг би вигадати.
— Якщо ти цю таємницю викажеш…
— А я і не збирався. До того ж таких легковірних, як я, ти не знайдеш.
— І що ти скажеш?
— Що я скажу? Чому ти відразу або наступного дня цього апарата не повернув назад? Зайшов би в машину, вийшов там, поклав на столик, лишив би записку: “Пробачте за турботу”. Тільки тебе й бачили.
— Не міг, — відповів Коля. — Ключ мати взяла. Вона, виявляється, в лікарню дзвонила, питала, як там сусід, а він їй переказав, щоб вона ключа, окрім його друга, нікому, навіть мені, не давала. Мабуть, він згадав, що машина часу відкрита. От мати кудись і сховала ключ. Напевно, на роботу з собою носить.