Сто років тому вперед
Шрифт:
— Ти ще російську, сподіваюсь, не забув?
— Що тобі сказати? Накоїв ти — дай боже.
— Знаю.
— І розплутувати доведеться тобі.
— Але ти ж мені друг!
— Друг. Інакше б не переживав. Тобі пощади не буде.
— Певен?
— Цілком певен. Ти порушив першу заповідь мандрівників у часі: порушив його таємницю.
— Але я навіть не знав, що в майбутньому опинюся.
— Сусідові твоєму теж не минути лиха.
— Послухай, вони не такі вже жорстокі. Там навіть наші з тобою сучасники збереглися.
— Хлопчисько ти!
— Що урівноважити?
— Твою шкоду. Я одне таке оповідання читав, американське. Там людина в минулому опинилася, метелика роздушила — і не того президента в Америці обрали. Все пов’язано.
— Я цього й побоювався, — сказав Коля.
— А я ще читав оповідання, як один чоловік усе винаходив фантастичні проекти, по нього прийшли із контррозвідки майбутнього й ліквідували.
— Я нічого не винаходив.
— Ти викрав.
— Може, мені зізнатися? Я вже думав підійти до Аліси й сказати: винуватий, хотів як краще. Я ж не крав, а відняв у бандитів.
— Хто тобі повірить? Факт очевидний: ти забрав апарат. І, на жаль, нема тобі пощади.
— Але що робити, Фімко? Може, старим моїм сказати?
— Ні, ти зовсім з глузду з’їхав! Вони тебе з повним правом відразу ж потягнуть до психіатра. Наш хлопчик перевчився, і в нього глузд за розум завернув.
— Так, твоя правда.
— Єдиний вихід — мовчати. Навіть якщо тебе притиснуть до стіни — все одно мовчати. А апарат краще б у Москву-ріку вкинути.
— Ні, цього я не зроблю. Хочеш, тобі дам на схов?
— Щоб мене замість тебе ліквідували?
Хвилин п’ять вони мовчали.
— Еврика! — вигукнув Фіма. — Є рада.
— Яка?
— Коли твій сусід вертається?
— Мабуть, через тиждень або днів через десять. Мама його провідувала.
— От і чудово. Як тільки він повернеться — ти до нього в гості. А апарат із собою береш.
— І що? Я боюсь признатися.
— І не признавайся. Ти скажи, що тобі треба фрегат обміряти. Поки будеш міряти, обережненько поклади апарат йому під стіл. І йди. Ясно?
— Він знайде і подумає на мене.
— А де в нього докази? Може, хтось із його агентів забув.
— А якщо…
— Ніяких “якщо”! Найголовніше — не забудь зітерти з нього відбитки пальців. Не забудеш?
— Ні.
— Згода?
— Добре б… Але ти нікому не скажеш?
— Щоб стати твоїм співучасником у злочині століття? Ніколи! Мені ще жити хочеться… І взагалі, я йду додому. Ти не дрейф, обійдеться.
— Зачекай! Хочеш, ми його у двір візьмемо, послухаємо, що люди думають…
— Щось не хочеться, мене обідати ждуть. А в дворі твої товстуни й злодії можуть підстерігати. — Фіма натяг куртку. — Ти до дверей не підходь, нехай нас укупі не бачать…
Та коли двері були вже відчинені, він раптом вернувся з вулиці й спитав пошепки:
— А по чому Аліса наш клас знайшла? Вона ж тебе зблизька не бачила.
— Я на лавці підписався, пам’ятаєш?
— Ідіот!
— Ідіот, але я ж
— У майбутньому завжди треба думати. Ти призвіще написав?
— Тільки ім’я. І клас.
— Твоє щастя, що в класі три Колі, — здогадався Фіма. — Будемо вести слідство по хибному шляху. Завтра викладу тобі подробиці.
І Фіма зник.
Розділ ХІІІ
НАПОЛЕОН НА ЗАМОВЛЕННЯ
Пірати не обов’язково бігають по океанах і космосу з кинджалами, пістолетами, лазерльотами. Вони зустрічаються де завгодно. Буває, немовля тільки додибало до ясел, а вже пірат: поспішає відібрати в іншого малюка іграшку. Буває, пірат у житті ніяких законів не порушив, нікого не пограбував і не вбив, а насправді — там думку вкрав, там слово зарізав, там почуття задушив, і шкоди від цього більше, ніж від цілого брига з піратським прапором.
Правда, зараз це справи не стосується, бо Веселун У і Крис були найтиповішими представниками піратського племені, об’єднували в собі піратів звичайних і піратів прихованих. Якщо вдавалося, ставали грабіжниками, вбивцями і злодіями. Якщо їх притиснеш, перебивалися плітками, інтригами, обманом та наклепом.
Розповідають, що якось їх спіймали на туманній планеті Ретиспера й вирішили показати тамтешньому головному лікареві-психіатру. Можна їх вилікувати? Той їх обстежував три місяці, ночей не спав, сам схуд на вісім кілограмів і нарешті поставив діагноз: “Повна атрофія совісті”. Що означає: нема в них нічого схожого на совість, незрозуміло їм навіть, що таке сором, каяття, і навіть жаль. Вони й один одного ніколи не жаліли.
Головного психіатра з планети Ретиспера спитали:
— А що тепер із ними робити? Як лікувати? Адже немає невиліковних хвороб.
І лікар відповів:
— На нашій планеті уже впоралися з усіма хворобами. Але з цим дуже рідкісним захворюванням упоратися неможливо. Випадок безнадійний. Будемо думати, шукати шляхи, ліки…
Та, поки йшли ці переговори, пірати оглушили охорону, мало не вбили лікаря-психіатра і втекли. Отож питання, як лікувати людей із повною втратою совісті, залишилося відкритим.
І ось такі люди випадково опинилися в Москві.
Може, навіть на краще, що вони були по зав’язку заклопотані пошуками міелофона і не мали часу на інші каверзи та капості. Хоч і побіжно вони встигли їх накоїти достатньо.
Можна б розповісти детально про те, як пірати, побачивши Алісу, слідом за нею проникли в наш час, як вони її загубили на вулиці, знову знайшли уже в лікарні, як вони намагалися проникнути в лікарню, щоб примусити Алісу виказати Колю.
Можна розповісти про те, як вони стежили за лікарнею, примушували тонкого й майже невидимого вадапаського вужа підслухувати розмови лікарів та сестер, як вони готували викрадення Аліси з допомогою лже-Аліка, на якого обернувся Крис. Можна розказати й про те, як вони знову втратили Алісу й знову її шукали, дедалі звужуючи і звужуючи коло.