Сто років тому вперед
Шрифт:
— Яке ваше рішення? — спитав він у Сулими.
— Можна, я ще подумаю? — попрохав Сулима.
— Думайте.
Гросмейстер повернувся до Аліси.
— Так, — сказав він, побачивши її хід. — Що ж, дякую. Мені урок за самовпевненість. Здаюся. — Він потиснув Алісі руку.
Аліса підвелася й мовила:
— Вам спасибі. На вашому місці я з тридцяти партій десять би програла. Це ж важкий труд — тримати в голові стільки позицій.
— Ні, ви не маєте рації, — заперечив гросмейстер. — Я тримав у голові лише три-чотири позиції.
Вони повернулися до Колі Сулими.
Він іще думав.
Окрім Юльки й Едуарда Петровича, ніхто не помітив, що гросмейстер програв Алісі. Усі втупилися в дошку Колі Сулими.
Коля тричі тяг руку до свого короля, все ніяк не міг вирішити, куди його відвести, хоч це вже не грало ролі.
Гросмейстер рушив уперед своїм ферзем.
— Шах.
— І вилка на твого ферзя, — додала Мила Руткевич уголос, хоч і без неї всім це було ясно.
Коля глянув у відчаї на сусідній стілець, де мала сидіти Аліса, але там її не було.
— Їж королеву, — сказав Наумов, який грав погано й тому називав усі фігури по-аматорському.
— Не “їж королеву”, а “візьми ферзя”, — поправила його Мила.
Коля серед повної тиші поставив свого ферзя на місце гросмейстерського, і той відразу ж оголосив йому вічний шах турою і конем. Тричі вони повторили ходи.
— Нічия! — оголосив Едуард Петрович.
— Нічия! — закричали вболівальники. — Нічия! Ура!
— Сулима з гросмейстером унічию зіграв!
— Хвилину уваги! — сказав Едуард Петрович. — Дозвольте від вашого імені подякувати Володимирові Аркадійовичу за те, що він не пошкодував свого часу, приїхав до нас і провів цей сеанс.
Усі заплескали в долоні.
— Загальний рахунок сеансу, — вів далі Едуард Петрович, — двадцять вісім з половиною на півтора на користь гросмейстера.
Всі так і охнули.
— А хто ж іще внічию зіграв? — спитала Мила Руткевич. — Це, напевно, помилка.
— Ніякої помилки, — відповів гросмейстер. — Я теж удячний вам, діти. Дехто з моїх сьогоднішніх суперників показав себе справжнім бійцем. Я навіть думаю, що, якби мій останній суперник, з яким ми зіграли внічию, був трішки рішучий і менше слухав своїх уболівальників, він міг би виграти в мене, як і та дівчинка…
— Яка дівчинка? — спитала Мила Руткевич.
Гросмейстер почав шукаги очима Алісу.
— То це ж Аліса Селезньова! — не витримала Юлька. — Вона виграла у гросмейстера!
— Де Аліса? Яка Аліса?
Учні з інших класів Аліси ще не знали, і зчинилася метушня, і гучніше за всіх було чути голос Борі Мессерера:
— Я ж вам казав, що вона супергерла! Моє відкриття! Я її перший намалював!
Розділ XVII
ЧЕРЕЗ ПАРКАН І НАЗАД
— Як конспіратор ти нікуди не годишся, — заявила Юлька Грибкова, коли їм з Алісою вдалося непомітно зникнути із школи.
— Знаю, — буркнула Аліса.
— “Знаю, знаю”!.. —
— Дуже важко обманювати людей, — виправдовувалась Аліса. — Якщо починаєш що-небудь робити…
— Ну хай іще, коли по-англійському заговорила. Це буває навіть з нашими учнями. Я допускаю, що в волейбол ти могла грати. Врешті-решт, ти мене замінила і класові допомогла. Але вся оця історія з математикою…
— Я захопилася. Надто вже цікава проблема постала.
— Я сиділа й тремтіла, що тебе викриють. А ти думала тільки про проблему. Егоїстка нещасна! І з шахами ти що накоїла! Хто тебе просив у гросмейстера вигравати? Ти гадаєш, у нас десятикласниці часто у гросмейстерів виграють?
— У нас теж рідко. І якби з ним один на один зустрілися, я ніколи б не виграла.
— Ой, скромниця! Я зараз зомлію від розчулення!
Ззаду провулком гупали важкі кроки.
— Алісо! — Юлька обернулась і схопила Алісу за рукав. — Ми попались!
Провулком до них бігло двоє. Товстун високого зросту і поруч нього невеликий худенький чоловік. Вони махали руками і щось кричали.
— Хутчій!
Юлька з Алісою припустили від них. І, як на злість, жодної підворітні, жодного відкритого під’їзду, жодного повороту. Не сховаєшся.
— Біжи зигзагами! — крикнула Аліса. — Вони снодійними кулями стрілятимуть.
— Стійте! — долинало ззаду. — Стійте! Зупиніть їх!
Наче на зло, якийсь громадянин із портфелем та сумкою почув крик і вирішив, що допомагати краще тим, хто доганяє. Він широко розставив руки — портфель і сумка загородили півпровулка, й Аліса з Юлькою розбіглися аж попід стіни, щоб обминути цю несподівану перепону. Чоловік розвернувся й побіг за ними.
Раптом у Юльки підвернулась нога, і вона впала на бруківку.
Аліса почула її крик і зупинилась.
— Біжи далі! — гукнула Юлька. — Мені вони нічого не зроблять! Я їх затримаю!
Та Аліса не слухала. Вона вернулася до Юльки, що сиділа на асфальті, й спробувала підняти її.
— Ну, скоріше, — повторювала вона. — Вже небагато лишилося.
— Ні, я не зможу. Біжи без мене.
Аліса вже підхопила Юльку під пахви й трохи підняла. Юлька підігнула ногу, і вони зашкандибали удвох на трьох ногах.
Тут їх і наздогнав чоловік із портфелем та сумкою. Він з наскоку обхопив їх і заверещав:
— Я їх тримаю!
— Відпустіть! Що, не бачите, нозі боляче! — розсердилась Юлька.
Решта переслідувачів уже були поруч. Великий товстун сказав чоловікові, який затримав дівчаток:
— Та відпустіть їх, що ви робите? Голос у товстуна був знайомий.
— Грибкова, що з тобою? Ти ногу підвернула?
Та це ж Едуард Петрович! Власною персоною. А з ним незнайома худенька жінка з жовтим завитим волоссям і рішучим виглядом маленького, худенького личка.