Сто років тому вперед
Шрифт:
Але товстун уже кудись щез. Ніби крізь землю провалився.
Коля постояв трішки, потім зітхнув і сказав:
— Він мене обігнав. Він уміє ходити під землею. Доведеться винайти щось новеньке, а то налетиш на нього під бруківкою — задавить.
Хвилин через п’ять на цьому самому місці з товстуном зустрілася Мила Руткевич.
Товстун як гора став у неї на шляху.
— Даруйте, дівчинко, — почав він, — ви із шостого “Б”?
— Так, — відповіла Мила.
— Скажи на милість! — вів далі товстун. — Чи не даси ти мені пінної інформації?
Товстун пішов поруч із Милою.
— А що я можу вам розказати? — спитала Мила.
— У мене велика особиста біда, — мовив товстун. — І тільки ви, добра дівчинко, можете мені допомогти.
— Але ж я поспішаю до школи, — почала благати Мила. — У нас перший урок англійська, і мені треба повторити переклад.
— Я не відберу більш як дві хвилини твого дорогоцінного часу, дівчинко, — пояснив товстун. — Мені треба поговорити з тобою про Алісу.
— Про яку Алісу? — насторожилася Мила.
— Я не знаю, під яким прізвищем вона фігурує у вашому класі. Але, напевно, у вас одна Аліса?
— Аліса Селезньова? — спитала Мила. — А що сталося?
— Сподіваюсь, нічого страшного. Поки нічого страшного.
І товстун зробив довгу, значущу паузу.
— А що може статися? — спитала Мила, закидаючи за спину чорну косу. — Ви з міліції?
— Певною мірою, — відповів товстун. — Коли й чому Аліса з’явилась у вашому класі?
— Сьогодні третій день, — сказала Мила. — Вона живе в Юлі Грибкової. Вони разом у лікарні лежали.
— Та-а-а-ак, — протяг товстун. — Усе сходиться.
Вони проходили повз маленький скверик, де стояла порожня лавка.
— Якщо ви не заперечуєте, — запропонував товстун, — присядьмо на хвилинку.
Мила кивнула. Час іще був. Вона була заінтригована. Особливо коли врахувати, що Аліса їй зовсім не подобалася.
— А чи не помічали ви в її поведінці чогось дивного, — спитав товстун. — Чогось не нашого, надзвичайного?
Мила стенула плечима:
— Як сказати…
— Ясно, — мовив товстун. — Ви не хочете говорити погано про свою приятельку. Це похвально, звісна річ, похвально. Ви справляєте враження вельми розумної дівчини. Але зараз розмова між нами така серйозна й таємна, що доведеться казати чисту правду. Чи подобається вам її вдача?
— Ні! — вихопилося у Мили мимохіть.
— Чому?
— Вона вискочка, — сказала Мила.
Мила насправді так думала. Завжди вона була першою відмінницею в класі. Всі роки. Її ставили за приклад учителі й хвалили на батьківських зборах. І раптом прийшла в клас якась Аліса, котра, виявляється, й англійську знає краще від Мили, і географію, і математику, а вже про фізкультуру й говорити нічого. Прикро, що там казати.
— Справді? — спитав товстун. — Це теж збігається з нашими спостереженнями. А чи не показувала, дівчинко, Аліса якихось знань більше, ніж треба?
— Як вам сказати… — відповіла Мила. — Особливих здібностей я в неї не помітила, але показати себе вона вміє.
— Слушної — вигукнув товстун. — А в класі у вас є якийсь Коля?
— Коля? У нас три Колі.
— Аз яким із них дружать Аліса?
— Вона ні з ким не дружить, окрім Грибкової, — відповіла Мила. — Хоч я в чужі справи не лізу.
— Похвально, —
— Кому?
— Річ у тім, що я працюю головним лікарем у лікарні для особливо небезпечних дітей. Торік до нас привезли невиліковно зіпсовану дівчинку на ім’я Аліса. У неї схильність до жорстокого хуліганства. Це хвороба. Вона била дітей і дорослих, кусалася, а потім украла в шкільному музеї опудало тигра, вдяглася у тигрову шкуру і вночі грабувала перехожих. Коли Алісу піймали, вона покусала трьох міліціонерів, задушила службового собаку, і нам довелося Алісу зв’язати.
— Ой, який жах! — вигукнула Мила.
— Ні, не жах. Треба пожаліти Алісу. Адже вона не винувата, що захворіла, — пролунав мелодійний жіночий голос.
Мила побачила, що поряд стоїть миловида маленька, тендітна жіночка в білому халаті з червоним хрестом на рукаві.
— Ох, познайомтеся, — сказав товстун. — Це лікар Іванова. Вона провела сто безсонних ночей, заспокоюючи нещасну дитину, даючи їй ліки і розказуючи казки.
— Авжеж, це так, — підтвердила лікар Іванова. — Але всі мої зусилля пішли прахом. І це нікчемне дівчисько втекло уночі з лікарні, висадивши плечем двері й стрибнувши з п’ятого поверху.
— І нічого? — спитала Мила.
— Нічого. Залишилась тільки ум’ятина в асфальті під вікном. Завглибшки півтора метра. В такому стані хворим нічого не страшно. Ми обійшли уже всі школи й лікарні, та вона щезла безслідно. І раптом ми дізналися, що схожу за описом дівчинку було помічено у вашому класі.
— Але на вигляд вона така спокійна, — сказала Мила. — І так добре знає англійську мову.
— Це ненормальність, — пояснив товстун. — У неї весь розум спрямований на те, аби обманювати довколишніх і вдавати, що вона цілком нормальна. В цьому її небезпека. І її відповіді на уроках теж ненормальність. Скажіть нам, чи може нормальна дівчинка так багато знати, як ваша Аліса?
Це запитання Милі дуже сподобалося. Воно відразу знищувало всі її сумніви. Звісно ж, Аліса просто ненормальна, тому вона так добре все знає. Звичайна людина нічого б цього не знала. Жоден здоровий шестикласник не може бути розумніший за Милу Руткевич.
І коли Мила все це збагнула, роздратування проти Аліси як рукою зняло. Їй навіть стало жаль Алісу.
— А коли її знайдете, ви що зробите? — спитала Мила.
— Ми візьмемо її з собою.
— Постривайте, — сказала Мила. — Аліса ж так тихо поводиться. Можливо, їй краще в школі, з дітьми? І вона в нас одужає й почне гірше вчитися… як усі.
— А якщо вона знову почне буянити? Якщо вона когось укусить? Ви забули про своїх товаришів, над якими нависла небезпека.
— Ох, — мовила Мила, — я про це не подумала. Ходімо мерщій до директора школи і все розповімо.
— Ні, так не годиться, — сказав сумно товстун. — А якщо ми помилилися? Якщо це не та Аліса? Уявляєте, якої травми ми завдамо невинній дитині?
— Це та, та, — наполягала Мила. — Вона зовсім ненормально все знає.
— Але ми дуже делікатні люди, — втрутилася тендітна лікар Іванова. — Спершу ми заглянемо в клас і переконаємося, що це наша втікачка. Ти нам маєш допомогти.