Історія польсько-українських конфліктів т.1
Шрифт:
(…) в) Організація світлиць і встановлення радіоприймачів з метою поступової радіофікації села, але за умови, що слухачі не зможуть приймати передачі з Чехословаччини і СРСР. У громадах, віддалених від костелів, серйозне значення можуть мати Служби Божі, трансльовані по радіо;
(…) д) Продовження передплати для загальних шкіл на Лемківщині часопису для молоді «Пломик»; е) Організація і спрямування на Лемківщину всякого роду екскурсій, таборів і напівтаборів польських громадських організацій для проведення ними продержавницької акції на місцевості і розповсюдження польської культури. (…).
3. Акції серед молодіа) Підтримка шкільної молоді і тих, хто вже покинув школу, шляхом утворення відділів польського харцерства і осередків колишніх вихованців загальних шкіл; б) Забезпечення за кошти
AAN, MSWі Wydz. Nar'od. 1508.
Зміцнення польськості
Поразка української визвольної боротьби 1918–1921 років не означала кінця — вона перейшла у підпілля, щоб надалі продовжуватись у структурі УВО, а пізніше ОУН. Проти молоді, об'єднаної гаслом «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї», став державний апарат — безпека, поліція, в'язниці, Береза Картузька і велика кількість суспільних організацій ендецького забарвлення з керівниками Генерального Штабу на чолі. І коли стало зрозуміло, що весь цей апарат не тільки не справляється з підпіллям, а навіть з полонізацією населення, маршал Ридз-Смігли пішов на генеральний штурм українських позицій.
Та й час підганяв. Гітлер різьбив у Європі нові кордони, щоб старі незабаром без винятку змінити. Польща рушила на Заользя, а на східному краю Словаччини виникло ефемерне утворення — Карпатська Україна, Ліліпутія, але незалежна. Достатня для збудження ейфорії у Галичині і ненависті у Москві, Києві і… Варшаві. Коли Польща вимагала негайної ліквідації Карпатської України як держави і утворення спільного польсько-угорського кордону, ОУН відповіла посиленням терору. А для КОПу додалось роботи: виловлювання і транспортування з гірських перевалів до найближчих в'язниць десятків і сотень молоді, яка йшла на допомогу наймолодшій державі [52] .
52
AAN, KGPP, папка 239, том III, IV — з анотацією НКВД про переклад змісту на російську мову в грудні 1939 р.
Напруження польсько-українських відносин наближалось до меж витривалості. У цій ситуації було прийнято рішення, щоб українською проблемою у Польщі, яку безуспішно вирішували різні інституції та установи, зайнявся уряд.
Причиною нової акції небаченого обсягу, безсумнівно, ініційованої найвищими державними чинниками, став меморандум погоджувального секретаріату польських громадських організацій у Львові від 28 листопада 1938 р. Він вимагав радикальної допомоги для польської меншості, яка зазнавала переслідувань від української більшості. Справа рушила у швидкому темпі.
Для всієї операції, яку красиво назвали «акцією зміцнення польського елементу», виставили таке необхідне зміцнення, щоб на всіх східних окраїнах, а особливо на сільських територіях (міста і так були польськими) знайшовся принаймні 51 % поляків. Для окреслення ситуації експерти визначили перелік 84 повітів, де переважало українське і білоруське населення. Там опинились 2 повіти Люблінського воєводства, 3 — Білостоцького, всі або майже всі у Вільненському, Новогрудському, Поліському, Волинському, Львівському, Станіславському і Тернопільському воєводствах — усього 9 воєводств. Перелік інформував, скільки у кожному повіті сільського населення, скільки серед нього є поляків, скільки поляків бракує до 51 %, скільки землі є до парцеляції, на скільки зменшиться недобір поляків після надання їм цієї землі.
Ця бенедиктинська праця принесла мізерні результати. Підрахунки показали, що у 84 повітах мешкає понад 9 мільйонів людей, у тому числі поляків близько 2,2 мільйона, тобто недобір
25 і 28 січня 1939 р. відбулись засідання Ради Міністрів за участі Ридза-Сміглого. Після аналізу ситуації було прийнято рішення, щоб кожний міністр підготував до 15 лютого 1939 року звіт про кількість українців, зарахованих до компетенції цього відомства, і детальний план ліквідації української проблеми у рамках цього відомства. Напрямні охоплювали найбільш запальну, сусідню з Карпатською Україною, територію — Східну Галичину, оскільки воєводства з православним населенням вимагали відмінних і більш трудомістких планів. На нараді представників керівництв східних воєводств директор департаменту віросповідань МВРіОП Генрик Дунін-Борковський інформував, що політика держави стосовно Православної Церкви «спрямована (…) на збільшення всюди, де тільки можливо, експансії польської культури. Можемо собі сказати, що відносно (…) Віленського, Новорудського, Поліського, Білостоцького, Люблінського воєводств і трьох північних повітів Волинського воєводства ставимо перед собою завдання їх полонізацію (…) Сьогодні маємо ще три середні православні школи: у Крем'янці, Вільні і Варшаві. Дві перші будуть ліквідовані у липні 1940 року (…). Коли одночасно врахуємо, що священиком може бути тільки особа, яка закінчила Теологічний відділ у Варшаві або Державний православний ліцей, то легко можна зрозуміти, що оскільки йдеться про нові кадри православних священиків, то держава отримала максимум контролю» [53] .
53
Цит. за: A. Chojnowski. Koncepcje polityki… — S. 238.
У середині лютого, тобто протягом двох тижнів, звіти опинились у Президії Ради Міністрів. Це було — і є ще сьогодні — захоплююче читання, жаль тільки, що значна його частина загубилась у військовій заметілі. На підставі цих звітів у секретаріаті Ради Міністрів опрацьовано реферат під назвою: «Проект ухвали Ради Міністрів у справі акції, спрямованої на зміцнення польського елементу у Східній Малопольщі». Машинопис єдиного, напевно, примірника проекту переховується в Архіві нових актів і обривається, на жаль, на с. 58, внаслідок чого до нас не дійшли також додатки до проекту. Серед них мали бути тексти двох промов Ридза-Сміглого, виголошених на згадуваних засіданнях Ради Міністрів.
Текст ухвали редаговано дуже оригінально і одночасно просто: переписано зі звітів наміри і надано їм ранг директив. Якщо, наприклад, Міністерство зв'язку передбачило у звіті звільнення з праці 800 українців, то відповідний пункт ухвали наказував їх звільнити. Таким чином, створювався відповідний правовий прецедент, конституція ж гарантувала громадянам рівність, а ухвала ділила їх на групи, підтримувала одних і дискримінувала інших. Ніхто, одначе, цим не переймався, бо не було відважних, хто б назвав речі своїми іменами, звернув увагу, що це є зміцнення безправ'я за допомогою закону. Вирішальне засідання Ради Міністрів повинно було відбутись 15 березня, на дату залишили у машинописі пусте місце, так воно пустим і залишилось (див. першу сторінку документа 68). Пошук публікації, на якій мала бути дата, виявився безрезультатним, ми не можемо встановити, чи проект перетворився в ухвалу, чи ні. Згідно з грифом «суворо таємне» міг перетворитись, але, напевно, не міг з'явитись у друку. Безправ'я, яке чинилось найвищим державним органом, було аж надто делікатною справою. Так чи інакше, вже сам проект став документом дискримінації за національною ознакою, доказом наруги уряду над усіма нормами польського і міжнародного права. І якщо навіть сільських дівчат ухвала Ради Міністрів визнавала небезпечним елементом у випадку їхнього «зростання» до рівня служниць, то коментарі зайві.