Історія України-Руси. Том 9. Книга 1

Грушевський Михайло Сергійович

Особливого постраху наробила вістка про те, що польських бранців, забраних під Батогом, Татари порубали на домаганнє козаків. Мотив сей потім підпав ріжним літературним обробленням і прикрасам, на тему козацької жадности на польську кров, особливо самого Хмельницького. Очевидно, роздувано їх умисно для розжарення шляхетського і жовнірського завзяття на неприятеля. Мабуть не без псіхольоґічного звязку з сими оповіданнями про сю злобно розлиту польську кров обізвався тоді клясичний местник над козаччиною, так улюблений пізнішими поколіннями Стефан Чарнецкий з польських становищ під Немировим з своєю характеристичною фразою: “Ані на лікарство не зіставити Русина!” ¹⁰). Оповідали про тисячі побитих бранців, з найкращих польських фамілій, за которих козаки умисно платили викуп, аби їх убити на місці; про ріжні глузування, які чинилися над ними перед смертю, і цинічні відзиви козацьких провідників, що оправдували свій злочин. Постарався того всього як найбільше зібрати

і можливо розписати Коховский, виставляючи головним автором сього кровопролиття Золотаренка-за котрим одначе стояв, мовляв, як властивий дорадник, старий Хмельницький ¹¹). Новіша література залюбки повторяє сі оповідання-хоча вже Величко в своїм “Сказанію” висловив сумнів що до їх правдоподібности- мовляв неймовірно, щоб козаки, платячи Татарам за голови бранців, скільки від них жадали, стали б їх побивати замість того щоб виправити до своїх міст і там тримати до викупу. Таку історію він зараз і імпровізує-що Хмельницький викупив від Татар найзначніших бранців, числом 266, відправив їх при добрих приставах до Чигрина- “бо і прошен бил о то благодіяніє од пойманців оних польских, з обіщанієм сугубих за себе денег”.

Се вигадка,-але що питаннє про те як бути з такою масою невільників після Батозького погрому справді повстало, се вповні правдоподібно. Козацька старшина була заінтересована, щоб Татари не покинули її зараз після першої битви і не пішли з здобичею до Криму. Над сим довго штудеровано і дебатовано, якби так відправити полон і здобич до Криму з найменшою частиною орди, а головна сила щоб далі зісталася в кампанії. При сім справді міг робитися “розбір полону: покалічених і малоцінних пускали або побивали, а цінніших лишали,-практика настільки звичайна в “воєнній моралі” всіх часів, що історикові годиться говорити про неї без зайвого лицемірства. Було се діло “холоднокровної стратеґії”, а ніякої кровожерности. Потяглось се кілька день, а може й тиждень, поки кінець кінцем вияснилася неможливість затримати орду обвантажену здобичею. Цитований уже вище поручик Вільчковский оповідає як він чув: “Після погрому війська (що ставсь у неділю) в понеділок і второк всіх невільників стинано, в середу доперва вийшов емір (наказ), що котрий пережив два дні, нехай живе; але зістались уже самі малі хлопці та білі-голови (жінки)-всі инші погинули. Бо на кождій переправі Хмельницький ставав з султаном-відбирали вязнів, і зараз казали стинати” ¹²). Альбрехт Радивил в своєму дневнику записує таке поясненнє: “Дві тисячі Татар відводили здобич, тоді й инші захотіли відвести своїх, і богато їх пішло за ними. Тоді Хмельницький звертає увагу султана, що наші наново збираються під Камінцем, і буде біда, коли військо розійдеться. Отже султан післав їм наказ, аби вертались, а коли вони не слухали, він велів повбивати всіх бранців, і так сталось. Инші ж оповідають, що Хмельницький заплатив султанові за се море польської крови-аби побито добрих громадян. І так даремно згинула невинна кров богатьох тисяч, і кричить по пімсту до Бога” ¹³).

Король, висилаючи при кінці серпня своїх послів, доручив їм вичитати Хмельницькому і се, що він знущався над бранцями, віддав стількох значних панят і шляхту під поганську шаблю, а навіть не пожалував самих трупів: дав їх на жир звірям, заборонивши їх ховати” ¹⁴). Се сходиться в основі з пізнішими оповіданнями, але в сих докорах не чується ніякого патосу обурення, і коли кінець кінцем так дуже підчеркується риса, що не дозволено було ховати побитих, се свідчить про те, що саме побиваннє або не вважалося дуже певним фактом, або признавалось досить зрозумілим в воєнних обставинах розпорядженнєм.

Що до самого факту, інтересне оповіданнє одного з Татар-участників-“асавула Мамета”, записане московськими послами в грудні т. р.; воно настільки інтересне в цілому, що я вважаю потрібним його тут навести:

Як Б. Хмельницький і козаки посварилися з Поляками, Б. Хмельницький писав до кримського царя, щоб він йому дав поміч-прислав війська против Ляхів, а він цареві в будучности також помагатиме, а для певности дасть йому заставців. І цар взяв заставців у гетьмана і зложив таку угоду, що він ходитиме сам в поміч йому і козакам против Ляхів, і царевичів посилатиме, а гетьманові й козакам він і царевичі і кримські люде ніякої шкоди не чинитимуть. За тим договором цар з кримськими людьми ходив в поміч гетьманові й козакам на Ляхів, і вони богато Ляхів побили і в полон забрали, а гетьман і козаки цареві й царевичам і кримським людям шкоди не робили, і цар побачивши гетьманову правду укріпився з ним шертю (присягою) на вічну згоду, на тім що як буде на царя ворог наступати, то гетьман з козаками так само йому помагатиме, а цар і кримські люде їм шкоди так само не робитимуть. І так присягши цар віддав гетьманові заставців.

І минулого 1652 р. післав цар Б. Хмельницькому і козакам в поміч на Ляхів нуреддіна-царевича з кримськими і татарськими людьми. Нуреддін перейшовши ріку Дніпро, став в долині версти за 4 від козацького війська, а козаків обложили лядські гетьмани і Ляхи з польськими людьми ¹⁵). Мамет тоді був також “ясаулом”

і нуреддін післав його з козаками до табору Хмельницького-сказати про його прихід, і він побачив о третій годині дня, як гетьмани і Ляхи з усіма польськими людьми, покинувши табор побігли в ріжні сторони. Нуреддін з своїми людьми і гетьман з козаками пішли за ними наздогін, побили гетьманів і Ляхів богато, і в полон позабирали. А се з ними сталося гнівом божим, а не промислом нуреддіна й гетьмана. В бою кримські та ногайські люде взяли в полон гетьманів і Ляхів, і тоді гетьман (Хм.) і козаки договорилися з нуреддіном, щоб він велів Татарам побити гетьманів і Ляхів, а в полон не брати, а вони за се відступлять ханові (країну) над р. Болвою з городами по Звенигород ¹⁶). І нуредін свого слова дотримав: велів Татарам побити всіх гетьманів і Ляхів, а гетьман з козаками слова не додержали: городів (не віддали). (І тоді Татари) ¹⁷) цареві, калзі, нуреддіну і ближнім людям говорили, що їм нема користи ходити до гетьмана і козаків в поміч на Ляхів, тому що гетьман і козаки городів цареві згідно з договором не дали, а на бранцях їх, Татар, даремно скривдили: вони б за них взяли були великі викупи” ¹⁸).

Про якесь поголовне побиваннє в кожнім разі не може бути мови. З Камінця пишуть після облоги, в 20 днях червня, про силу бранців, що повтікали з козацько-татарського табору підчас облоги, або були під той час викуплені; поіменно називають цілий ряд значніших офіцерів ¹⁹). Згаданий уже козацький бранець, взятий підчас облоги Камінця каже, що не чув про великих панів між бранцями-“тільки про челядь, фурманів, що при таборі були” ²⁰). Можливо, привід до тих всіх оповідань про масове побиваннє дали чутки, що говорили про можливість такого побивання, на те аби затримати Татар від повороту-але кінець кінцем побито далеко не всіх, і се не мало ніяких бажаних для козаків наслідків, бо Татари таки не лишились, а пішли відставляти здобич і бранців до Криму.

Примітки

¹) У Ґоліньского ст. 582.

²) Міхалов. с. 656.

³) “Під Батогом військо, що було на конях, все втікло; німецька піхота згинула, так що до неволі нічого з неї не дісталось”-Теки Нарушевича 146 с. 265.

⁴) У Ґоліньского, тамже.

⁵) Теки Нарушевича 147 с. 227-8, реляція з дня 23 червня (хибно попала під рік 1653).

⁶) Се оповідає Єрлич, а подібне пишуть і з Варшави в 20-х днях червня: “Військо, що було за Дніпром, попаливши вози і всі багажі, стало під самим Берестечком, але й їм служба кінчиться з останніми днями сього місяца (червня) і починають уже поголовно бунтуватись”-Теки Нарушевича 147 с. 227.

⁷) Див. нижче, с. 453, реляцію поручика Вільчковского, з полку воєводи Сендомирського Мишковского-Міхал. с. 661.

З огляду на сказане самі собою упадають міркування Рудавского (с. 105-6), повторені Равітою-Ґавроньским, що Хмельницький вступився назад по Батозькім погромі з огляду на польсько-литовські сили: “коронне військо мало сполучитися з литовським, що стояло під провод Ян. Радивила, і таким чином на дорозі Хмельницького стала б нова армія з 25 тис.” (с. 212). Про се сполученнє не було й мови, литовське військо не виявило до того ніякої охоти, і коронні війська, як бачимо, відступили зовсім не під литовську границю, а “ближче до Висли”. Тому трудно припускати і переляк в козацькому війську від сих польських задніпрянців.

⁸) Міхаловского с. 659.

⁹) Твардовский с. 74.

¹⁰) By tylko byly podobne sily a obedientia in castris laudata. Bogiem swiadcze, ze na lekarstwo Rusina mozem nie zostawi'c-Міхалов. c. 660-l.

¹¹) Коховский вкладає в уста Золотаренкові приповідку: “мертві пси не кусають”, і поясняє, що його замисл вимордувати всіх Поляків-бранців був подиктований страхом: пустили раз Каліновского (після Корсуня), а він повернувшися з Криму завзятіш узявся до України, ніж йому король велів (с. 326). Рудавский наводить приказку нібито самого Хмельницького, що найкраще пахне польська шляхта побита-і тому мовляв він викупивши всіх польських бранців від Татар велів замучити їx найбільш вишуканими способами-с. 205. Вся ся белєтристика досі ходить по історичній літературі немов документальні факти.

Варта уваги лєґенда Teatrum Europaeum в стилю козацького монархизму: Хмельницький велів роздягти на голо взятих в полон шляхтичів і бити їx різками до смерти приказуючи: “Се щоб ви більше не противились королеві, не зривали соймів, не перешкоджали затвердженню згоди!”

¹²) Міхалов. с. 661.

¹³) Memoriale під місяцем червнем (Осол. 117 л. 184 об.).

¹⁴) Ojcz. Spominki II с. 85-6, див. нижче.

¹⁵) В ориґ.: гетманы и Ляхи с полскими людми.