Історія України-Руси. Том 9. Книга 1
Шрифт:
Тоді справді союз православних і дісідентів Польщі й Литви можна б було укоронувати посадженнєм на польськім престолі спільного союзника, кальвина Ракоція і перитворити Річпосполиту в федерацію трьох автономних держав, звязаних через Семигород і Україну з системою турецьких васальств, з одної сторони, з протестантською ліґою (через Ракоція і бранденбурського курфирста)-з другої-включно до самого “лорда-протектора” Анґлії, великого Кромвеля, протектора всіх противників папистів. Для того варто було дати доброго штурханця Лупулові, коли він не хотів добровільно війти в широко розчинені для нього українські двери.
Обставини для того виглядали сприятливо. Польське військо-що певно взяло б в оборону вірного союзника і сторожа Польщі, було деморалізоване, незаплачене, змарніле, і у нього-як і в цілій тодішній Польщі, не було здібного і авторитетного провідника. Татари, жадні реваншу за берестецьку нечесть, дійсно готові були
Правдоподібно, тоді ж зараз, після ради, що мусіла закінчитися в середині травня н. с., післано було до хана проханнє прислати поміч “з травою”, а полковникам і сотникам наказано готовитися до мобілізації так само, як трава підросте настільки щоб можна було пуститися в похід.
Примітки
1) Розрядного приказа приказний стіл, столб. 186 л. 728-9, 738-6: свідчення Артюшки Тимофеева 4 (14) травня в м. Каміннім і в Москві в Розряді 12 (22) травня.
2) Тамже л. 730-1.
3) На останнім соймі король не дав йому великої булави в кн. Литовського, хоч вона йому всяким правом належала.
4) В збірці Ґолінського заховалися листи хана і його візіра Сефер-казі до воєводи Лупула, без ближчої дати, але очевидно-з сього часу, в справі пограбування Волохами й Поляками кримських післанців, що йшли з Білгорода. Вони майже однакові в змісті, крім вступної фрази, і се помагає відреставрувати їx зміст, очевидно покорочений або попсований копіїстами (значніші додатки з листу Сефер-казі я означаю дужками):
“Вельможний між монархами покоління Месієвого, преславний між вибраними слугами Ісусовими, приятелю наш воєводо волоський! Дається вам до відома, що дійшло ух наших: що подорожних, а саме тих, що пускаються до країв наших з Білгороду, по дорогах забирають і розбивають. Ми тому довго цілком вірити не хотіли, аж доки Жабі-аґа наш більгородський виправив до нас кількох людей з листами (в пильних справах) і їx на Кочубею (Кочай-бею) кілька поганців напавши розбили, двох живцем узяли, а решта ледво втікла, два чи три, і прийшовши до нас, таку дали відомість, що між тими розбійниками спільно з Поляками мішалися й Волохи. Про них (Волохів) ми не сумніваємось: не думаємо, щоб то було за вашою відомістю, а скорше так припускаємо, що то справила якась купа свавільних Поляків, виїхавши в поле. Але чи то вони робили з якогось позволення, чи як опришки виїхали для здобичи і крадіжи,-посилаємо до вас Шахдеміра (Шайдеміра), слугу нашого і жадаємо, аби ви нас повідомили, чи вони за дозволом, чи своєвільно на здобич в поле вийшли. Пильно просимо, аби ви пильно довідалися про се, правдиво й найдосконало нас сповістили (і коли то на якихось своєвільних Волохів покаже, негайну справедливість над ними учинили). І що тикається Поляків правдиво і досконало нас повідоміть, чи то за чиїмсь дозволом і причиною? (Ми з ласки божої ні трохи тим не турбуємось, що нам король польський пактів не дотримує. А коли він тим хвалиться і в пиху вдається, що військо наше раз дало себе відбити, і при тім 30 або 40 Татарів там лишилось, тоді нехай знає, що натомість тих поганців Поляків чотири або пять тисяч у нас у неволі дише. А крім того, коли ми потім під Білу Церкву до козаків прийшли, того поганства 300 або 400 пропало-вони тепер у Татар в тяжкім вязненню). Хвала Богові, ми не вповні покладаючися на пакти уложені з королем польським, маємо літом і зимою і на кожен час завсіди готові війська Татарські, Ногайські і всі Кримські, що неустанно просячи війни з Поляками, до Бога зітхають-про що ви можете ще краще знати. А коли вони, розірвавши пакти, вишлють військо против козаків Запорозьких, нехай знають, що наші Татари змилуються над душами (козаків), і не залишать їx ратувати хоч зимою хоч літом. (Тепер вони відпочивають і коней годують, готові будучи літом і зимою і на всяк час). Нехай же знають про таку приязнь і любов татарську до козаків. (Не прагнемо
Лист Сефер-казі аґи починається такими словами: “Пункте приязни, прикладе любови щирої і милий приятелю мій”, а в додатку має карточку, з проханнєм післати “до Поляків” свого чоловіка і переказати, щоб вони повернули назад тих узятих в неволю Татар, коли хочуть згоди,-“а коли вони в тім відмовлять і забраних вязнів нам не пришлють, ми тим турбуватись ні трохи не будемо” (с. 574).
АЛЯРМИ КАЛІНОВСКОГО, МОБІЛІЗАЦІЯ В КРИМУ, ВІДКЛИКАННЄ ЗАДНІПРЯНСЬКИХ ЛЕЖ, МОБІЛІЗАЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА, ПОВСТАННЯ НА ПАНІВ, ГЕТЬМАН ВИХОДИТЬ У ПОХІД.
Тимчасом польська сторона-поскільки мала час думати про козацьку справу, губилася серед суперечних вістей про поводженнє й пляни Хмельницького і старшини. Канцлєр скаржився нунцієві в травні, за тиждень перед батозьким погромом: “Доводять мене до того, що я вже нічого не розумію, бо одно мині пише гетьман (Каліновский), а друге воєвода київський, і одно просто протилежне другому” 1).
Кисіль весь час запевняв в льояльности козацького гетьмана; Хмельницький дійсно дав їх аж надто-коли рахувати сюди, як то робив очевидно Кисіль-всі його розправи з своєю козацькою опозицією, і всі його заяви готовости воювати кого-будь: кого скаже король. Кисіль взявся намовляти його до морського походу на Турка, як ми знаємо, і на початку квітня в Варшаві одержано одночасно з відомостями про задніпрянську різню лист Хмельницького до Кисіля, де він висловляв згоду на такий похід. Кисіль з тріумфом переслав його королеві, як доказ свого високого дипльоматичного успіху (на жаль не маємо сих листів в повнім тексті) 2). Пляни морського козацького походу, що ним Польща хотіла вицідити трохи монети з венецької сіньорії й инших інтересованих сторін, були в тім часі такою загально-відомою річчю, що того самого дня коли польський нунцій сповіщав Рим про сей успіх- з Угорщини австрійські аґенти вже доносили-очевидно з джерел найближчих Туреччині, що на Чорнім морі з'явилося кілька козацьких чайок, вони спалили кілька надморських міст, і се викликало в турецьких кругах великий переполох 3).
А кілька тижнів пізніш Каліновский повідомляв Варшаву, що Хмельницький про сі польські інструкції сповістив хана з ріжними додатками: що він отримав наказ-іти в похід на хана чайками, тим часом як король пошле польське військо суходолом. Повідомляючи про се хана, Хмельницький мовляв запевняв його в своїй приязни-що він ніколи не виконає такого королівського наказу, навпаки він готов з усіми козацькими силами підтримати хана і радить йому покарати Польщу за таку лукаву політику. Се, мовляв Каліновский, причина чому в Криму готуються до походу 4).
Король ставився до сих алярмів Каліновского не дуже довірливо; при побаченню сказав нунцієві, з приводу сих вістей, що вони походять від молдавського господаря, а той умисно піддає королеві й Річипосполитій ріжні підозріння против її неприятелів 5).
Дійсно, перед тям ціла серія таких сенсаційних повідомлень провалилася самим скандальним способом. Короля сповіщувано, що Москва збирається і присуває військо на границю. Турецьке військо суне на Молдавію і Валахію. Перехоплено листи козацьких послів висланих до хана, і обіжник Хмельницького, котрим він наказував козакам і селянам бути на поготові для нової війни з Польщею 6). Кінець кінцем викрито автора сих усіх сенсацій і всаджено до вязниці; він виправдувався, що дістав сі “документи” з других рук-але на жаль нунцій, що записав у своїй депеші з 4 травня все се, не назвав імен, що при тім мусіли бути названі 7). Було б цікаво їх знати.
З другого боку против тих заспокоюючих вістей, що приходили про Хмельницького, підносилися ріжні сумніви й побоювання. “Хмельницький громить своєвільників, вивів против них кілька полків, щоб їх приборкати,-але побоюються, що під сею маскою вони без великої сварки об'єднають свої сили, а до сих схизматиків можуть пристати й схизматики московські” 8).
“Пішла чутка, що Хмельницький радо виступить (разом з Татарами) против Москви з козаками виключеними з реєстру, аби дати їм якесь занняттє й забезпечити себе з сеї сторони (від випищиків), коли дістане відси (від короля) відповідні інструкції. Але при тім можна побоюватися, щоб під сим претекстом він не схотів об'єднати навколо себе тих що тепер не з ним, і потім звернутися против Річипосполитої разом з згаданими двома потентатами (царем і ханом)” 9).