Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

В польськім таборі догадувалися, що се Хмельницькому вдалося попереднього дня перекупити Камамбет мурзу, щоб він дав йому змогу вийти з польської облоги. Рудавский (с. 147) навіть в подробицях розповідає сю історію: Хмельницький викликав до себе “Карахмета мурзу”, свого давнього приятеля, і давши йому 10 тис. золотих відправив также секретно назад; вернувшися мурза переконав султана, що коням не стає паші, а далі не стане і людям поживи, коли не висилати на під'їзди і султан потай Потоцкого дав на се згоду. Все се мабуть просто лєґенда; сучасники походу говорять про се як про непровірену поголоску, і в листі Карач-бея до Хмельницького (поданому нижче) хоч згадується прислугу віддану Татарами козакам абстінацією, не видно ніякого натяку на те щоб вона була оплачена чи куплена спеціяльно.

Правдоподібно, Хмельницький весь сей час не переставав через своїх приятелів впливати на татарську старшину, щоб вона не підтримувала Ляхів, і очевидно мав вплив

на її настрої: серед неї раз-у-раз видимо підіймалися голоси, що ся війна нічого доброго не обіцює, і краще не встрівати до війни з козаками, а зарвати що можна й вертати назад. Се непевне становище Орди дало козакам змогу вискочити з небезпечної ситуації, в якій вони опинилися, коли московське військо виявило таку свою малу вартість.

Все таки і при абстіненції Татар козаки перебули дуже трудну дорогу з Дріжиполя до Охматова: се маленьке віддаленнє вони йшли довго, обгородившися міцним табором, під гарматною канонадою, відбиваючись від неустанних польських атак. “Взяли ми їх на шаблі, почали табор рвати, але сильний неприятельський огонь відігнав нас від табору-бо не мали ми помочи” (від Татар очевидно).

Добились до Охматова, і обсерваційний відділ Шемберка, що держав в облозі сей замочок, опинився в тяжкій небезпеці між двома огнями. Уратовано його, але битва, що тут відігралася, тяжко коштувала Полякам, і ній козаки перейшли в наступ. На жаль Чарнєцкий тільки побіжно згадує про сей бій. “В Охматові дали ми знову велику битву з немалою шкодою нашого війська. З мого полку згинуло більше 100 товаришів (місце попсоване) і дуже богато моїх драґонів-бо (козаки) мали табор такий міцний і огнистий як Мальборк. Потім неприятель трохи підніс голову і пішов за нами два дні табором-бо до нього пришли нові значні сили” ¹). Чому спинився, лишається неясним.

Гетьмани відвели своє військо до Животова; передові сторожі стояли якийсь час під Тетіївом, слідячи за неприятелем. Коховский, участник і свідок, в дуже яскравих рисах описує мізерний сей відступ: “сумне видовище представлялося очам-пішаки і челядь, стративши дух від незвичайного морозу, одні ще брели тяжким кроком, замороженими ногами, засипані снігом, инші лежали поміж військом то там то там; від лютої погоди військо наше потерпіло більше ніж від неприятеля” (458).

Про Хмельницького пишуть, що пішов на Буки ²), себто в східнє-полудневім напрямі, але се, видно, була не правдива вістка,-або він перемінив марш, бо пізніші відомости констатують його похід в напрямі південно-західнім: він стояв під Торчицею, потім під Лобачовим ³), яких півтреті милі на схід Тетієва. Московське військо розложив під Ставищами і Білою Церквою. Свою ставку переніс під Богуслав.

“Вискочив нам з горсти як проворний заяць” завважає Тишкевич. Наскільки вискочив ціло-се инша річ; не говорячи про матеріяльні страти, моральний вислід сього походу не був мабуть позитивний-хоч в оповіданнях козацької сторони видні бажання представити його можливо найменше траґічно. Що діялося в козацьким війську, не відомо, але я бачу слід якогось бунту-якоїсь козацької сецесії в звістках про “дріжипільських козаків” що виступають потім в московських пограничних городах, в Слобідській Україні, як особлива категорія в проханнях про жалуваннє ⁴). На жаль більше того, що вони “були на Дріжиполі”, “в польській стороні на Дріжиполі і під усіми городами, на всіх боях і на приступах”, досі не знайшлося, і навіть можна б думати, що се просто “черкаси” московської служби, що були з Шереметевим в дріжипільській кампанії і нагадували цареві про тяжку службу в ній. Але се діялось 3 роки пізніш, і-ледви чи так довго памяталось би про неї, коли се була б тільки участь. Мині правдоподібнішим здається, що сі дріжипільці звались так тому, що прийшли з Дріжипіля-ся назва пояснювала їх появу на московській Україні. Але як се сталося, поки що нам нічого не звісно, і тому тільки як здогад висловлюю, що з козацького війська підчас сеї кампанії сталася сецесія.

В звязок з нею тоді треба поставити мабуть і переселеннє з города Ставища “великим постом 1655 р.” першої сотні родин що під проводом славного потім в історії Слобідщини отамана Герасима Кондратовича (“Кондратьева”) заложила місто Суми-тікаючи “от разоренья и гоненья Ляхов и от татар Крымских” ⁵).

Примітки

¹) Міхалов. с. 746-7.

²) Міхалов. с. 774.

³) Див. нижче.

⁴) Білгородського столу ст. 481, р. 1658-9. ч. 40: “роспись Черкасом разных городов, которые были на Дрожиполи”, на початку: Новый Оскол-сотник Іван Луцький, і тутже, л. 45, чолобитня того ж Івана Луцького “з товаришами пятнадцят городів”-вони жаляться, що їм досі не сказано, з якого приказу діставати

жалуваннє. Люди очевидно новоприхожі. Далі на л. 45, “бють чолом Черкасы Дрожипольские и БЂлгородцкие, сотники и ясаулы и знаменщики и все рядовые, пятнадцать городов”-жалуються, що досі їм нема “одпуску жалування”. На л. .49: “Бьет челом Нового Острожского городу полковник Ивашко Дзинковский, и обозничей и сотники и все черкасы и Дрожипольские козаки”-про те саме що не вказано, з якого приказу їм платити жалуваннє,- “а мы были на твоей службе в Польской сторонЂ за ДнЂпром на Дрожиполе и подо всЂми городами, на всЂхъ боях и на приступех, по наряду все были с приходу и до отпуску”. В війську московськім чи гетьманськім? Я в тексті висловив здогад, що козаки гетьманські, але останню фразу можна толкувати і так і сяк.

⁵) Сівського столу стовб. 161 л. 10-в цитованій праці Юркевича.

РЕЙМЕНТАРУВАННЄ ТИШКЕВИЧА І ЙОГО РЕЛЯЦІЇ, ГОЛОВНА ОРДА ВІДХОДИТЬ, КЛОПОТИ З ТИМИ ЩО ЛИШИЛИСЯ, ПРОВІЯНТОВАННЄ І ЗРИРАННЄ ЯСИРУ, ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО РОЗ'ЇЗДИТЬСЯ, ЗАКЛИКИ ТАТАР НА НОВУ ВІЙНУ, ОЦІНКА КАМПАНІЇ СУЧАСНИКАМИ І В НОВІШІЙ ІСТОРІОҐРАФІЇ.

Переконавшися в неможливости зломити Хмельницького, старий Потоцкий стратив всякий інтерес до кампанії і заспішився раптом до дому, до своїх Підгайців, виконуючи, мовляв, давно вже висловлене королівське побажаннє, щоб він був десь ближче резіденції. Мав його заступити Лянцкороньский, але скоро розхорувався, і головним начальником війська “реґіментарієм” в неприсутности гетьманів Потоцкий визначив воєводу чернигівського Тишкевича, що разом з Чарнєцким були близшими помічниками Лянцкороньского в командуванні. Чарнєцкий теж поривався їхати з Потоцким-гоїти свої рани, але кінець кінцем лишився, мовляв-на спеціяльне бажаннє Татар, які його дуже полюбили. На воєнній раді постановлено було відіслати на зимові кватири до Шаргороду тяжчу армату і мізерні останки пішого війська-ближче до Камінця для безпечности. А з козаками ухвалено “легку війну”- кінними рейдами, використовуючи єдино для сього здатні татарські сили: “мають

зносити неприятеля огнем і мечем, разом з ордами, поки воєнної пори стане”-формулював сі завдання Потоцкий ¹).

“Вози відсилаємо і йдемо з Татарами на війну: будемо київську землю пустошити-може в самих козаків запопадемо”-конкретизує проґраму Чарнєцкий після наради ²), а сам Потоцкий згадує і про Задніпровє (вище с. 1044). Се мало бути, значить, продовженнєм того руйнування непокірних земель, що провадилося в попередніх роках в Східнім Поділлю і на Браславщині, а тепер-“коли бог поблагословив”, думали посунути на Дніпро і навіть за Дніпро. Се була та стихія, в якій виявляв себе особливо Чарнєцкий, і раз рішившися лишитись на театрі війни, він очевидно був головним автором сього пляну і мав керувати його здійсненнєм.

Рахували при тім головно на Татар-бо своє військо цілком підупало. Не казати про піше військо, що цілком зійшло на ніщо-“стало тінню против пішого війська московського і козацького”, як висловлюється оден кореспондент (вище с. 1045)-“одних постріляно, инші повмирали, треті виморожені, четверті повтікали-ледви вибралося б 12 сот до бою”-так що їх прийшлося відіслати на поправку. Але й кіннота сильно підбилася і всю надію покладено на Татар-“які тільки гуком і криком надробляють, але краще мати їх при собі, аніж проти Річипосполитої”. Такий був, погляд Чарнєцкого, що хвалився такими симпатіями Татар: “так мене собі сподобали,-і найменшого джуру з моїх полків дуже шанують”. “Будемо сей місяць (лютий) в одній вірі, в одній сорочці, на воді і на морозу сіяти літа над Дніпром, так повним зради і злости як і води-Татари дають своїх коней і кожухи на 2000 салдатів”, пише сей татарський побратим ³), улюблений ґерой патріотичної польської історіоґрафії.

Але “гукали і кричали”, “галайкали” (від “Алла-Алла”) Татари теж не дурно, і вимагали за се не тільки утримання, але й ясиру та здобичи, і на практиці сей плян операцій найближчих місяців-лютого-березня, а властиво “аж до трави”, до місяця червня, мусів звестись на те що польські генерали-патріоти, будівничі слави Річипосполитої, мали годувати голодну Орду коштом уже заспокоєної і приборканої людности, то значить доводити її до останньої руїни і розпуки та помагати турецьким султанам і мурзам наповнити руки своїх людей ясиром, коштом мовляв “непокірних ребелізантів”. В теорії се виглядало так, що гетьмани і реґіментарі розписували між султанами і мурзами села на утриманнє, подібно як робили се з своїми ротмистрами підчас постою, “на вибираннє гіберни”, а в компензацію за службу мусіли помагати татарським загонам вибирати ясир і здобич, здобуваючи з ними на спілку непослушні місточка. На практиці Татари брали ясир і грабували і тих, що їм давано на утриманнє, і тих що їм віддавано “в поток і розграбленнє”, і польським реґіментарям приходилось однаково помагати їм поратися серед послушних і непослушних.