Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

В сих заняттях і пройшли найближчі місяці-лютий-березень. Іти в похід на Придніпрянські краї Татари під ріжними мотивами відмовлялися. Султан Менґлі-ґерай з своїми мурзами після Дріжипільської кампанії-в котрій вони переважно абсентували-зажадали покою і спочинку, поки прийде головна орда з калґою. Обіцювали його з дня на день, казали, що загаявся на Запоріжжу, палячи козацькі човни, наготовлені на морський похід ⁴). Добилися, що Лянцкороньский звів військо на правий бік Богу-мовляв, щоб звабити козаків до наступу, і тут Татари займались собі вибираннєм ясиру. Потім коли калґа таки не приходив, Менґлі-ґераєві мурзи стали висловляти гадки, що час до весни треба взагалі віддати на відпочинок коням, щоб приготовитись до весняної війни-отже не пускатися поки що в ніякі операції ⁵). Аде згодом, десь в початках березня ⁶) калґа таки прийшов, з братом нуреддін-султаном й иншою старшиною і з величезною

ордою- може побільшуючи дещо Тишкевич рахує її на 120-150 тисяч ⁷). Але виявилося, що й сі прийшли зовсім не з тим щоб воювати (все ж таки козаки були присяжні союзники і “брацтво” з ними не було розірване як годиться!), а прийшли прогодуватись і обловитись польським коштом, і хоч в сім часі вони не були потрібні, все таки щоб не розгнівати їх, а забезпечити поміч на проєктовану літню кампанію, польські реґіментарі вважали потрібним чинити їх волю. Стали виловлювати останки нещасливої людности, яка ще не вивтікала, і руками польського рицарства віддавати її татарським “побратимам”.

В результаті сеї братерської кооперації Побоже протягом сих місяців обернулося в правдиву пустиню. В середині березня трималося ще кілька лише пунктів, а в дальшій перспективі Тишкевич передбачав, що заціліють мабуть тільки Браслав і Умань.

Але до сього не дійшло: Татари вичистивши і забравши все що можна було, змусивши польських реґіментарів здобути їм ріжні укріплені замочки, де ще відсижувалася людність, з кінцем березня стали вибиратись до дому, не слухаючи ніяких благань, обіцянок і докорів реґіментарів. Даремно покликувались ті, що зробили що могли для задоволення татарських апетитів, і в будучности обіцяли всякі благодати від короля! Насамперед винісся Менґлі-ґерай, потім калґа-покликуючись на неминучу потребу побувати в Білгороді ⁸). Нарешті й нуреддін-султан, що зістався з останньою частиною Орди, спаливши Чечельник на прощаннє, винісся в останніх днях березня, полишивши реґіментарів при порожніх обіцянках, перед перспективою весняної кампанії на руїнах спустошеної для задоволення сих невірних союзників Браславщини і подільського погранича. Руїни, попілища і трупи, трупи без кінця. Особливо немовлят, задавлених, розтоптаних на шляхах-тому що Татари забирали все старше, а сих давили і кидали.

Трудно знаходити слова, щоб описувати се. Кілька виїмків з реляцій польських реґіментарів представлять краще сю характеристичну сторінку цівілізаційної місії Польщі на Україні. Вони, на жаль, заховалася в досить несправних копіях- так що місцями не дають доброго змісту, і ймення подекуди покручені до непізнання, але головне все таки виступає досить ясно й яскраво. Я насамперед подаю реляцію Лянцкороньского, писану перед виїздом-вона подає огляд його діяльности за місяць лютий. Потім три реляції його наступника Тишкевича доповнюють її образ подій за часу побуту головної Орди, з калґою-султаном на чолі, в місяці березні.

“Коли ще ми прощалися в Животові з п. воєводою київським (Потоцким) ⁹), неприятель вислав 1500 коней свого найкращого комонника з полковниками Золотаренком ¹⁰) і Зеленецьким, щоб довідатися, де обертається наше військо, і попередив їx, що постинає, коли не приведуть йому якогось значного язика. Вчасно запримітивши, що під військо наше йде під'їзд, я не гаючися вислав на зустріч сих гостей полк п. хорунжого коронного і п. Маховского з його полком, а до того прилучився ще п. Войнаховский з кільканадесятьма Волохами-що їх прислав перед тим кілька день господар-1200. Стрівши сей під'їзд козацький наші мали щасливу битву: козаки зараз пішли на-втеки, і наші взявши кілька язиків, вирубали найкращу козацьку кінноту, инших в ліси загнали, корогви забрали і гонили за втікачами аж до табору що став під Лобачовим ¹¹).

“Післав і я з Животова свій під'їзд під військо Хмельницького і від нього одержав відомість, що Хмельницький пішов з Лобачова до Торчиці ¹²) і відти своє військо розправляв: Москву поставив в Білій Церкві і Ставищах, а задніпрянські полки розіслав по ріжних фортецях. Тоді я зажадав від Татар, аби кілька днів нам помогли-послужили королеві й. м., і пішов до Кіщинець ¹³). В дорозі козаків які стрічалися, розходячися з табору Хмельницького, богато положив трупом і без клопоту доїхав до того міста. Воно нічого не знало про наш прихід і ми захопили його-тут одних козаків доля під шаблю віддала, инших того дня врятувала утеча до замку, добре приготованого до оборони. Не маючи армати, окружив я їх щільно рушничною-стрільбою і відтяв від води, аби тим схильніші були поддатися, а наступної ночи, підчас переговорів про підданнє, я розсунув драґонів і охотників аж на самі вали і паркани, і після того легко опанував і самий замок, де було обложених понад 10 тисяч. Віддав їх в ясир Татарам,-сподівались ми що з такого успіху дістануть охоти до продовження наших операцій, але вони таки ґвалтом відпросилися додому. Запевняв їм безпечний поворот до кочовищ, і став уже на тім щоб їх забезпечити від усякої небезпеки бажаючи за їx поміччю ¹⁴)

вчинити якусь значну прислугу вашій кор. мил. Але Татари наставали, щоб я як з союзниками аж до степів їхніх з ними йшов-до Запорозьких країв, щоб там помагати собі навзаєм в добуванню здобичи, а потім назад повернутися з військом в. кор. мил. і з ними, туди де буде для них живність. Я на се не згодився: хотів післати з ними оден (тільки) або два полки, щоб відпровадити їх до призначеного місця. Але вони сим не вдоволилися і тягнули нас з собою, нагадуючи нам, з незвичайним запалом, своє братерство і приязнь, так що я кінець кінцем мусів піти на зустріч їх домаганням, а заразом-і дефектам війська в. кор. мил. Бо справді одні помордовали коней довгою працею і мусіли їx на дорогах покидати, инші зовсім не мали з чим служити. І так мусів я їх (Татар) відправити за Бог і там, за Богом ¹⁵) дати одпочинок (війську).

“Повертаючи з-за Богу з того спочинку вийшла битва коло Маньківки ¹⁶) з Богуном і Зеленецьким, післаними від Хмельницького на становище для оборони сеї фортеці. Впало чимало трупу козацького і хлопського; захоплені несподіваним нападом, вибиті вони були з двох міст і замкнулися в замку. Була б се робота не одного дня, і здобуттє такого сильного замку голими грудьми нічого не принесло б війську; тому спаливши наоколо всі нагромаджені для поживи провіянти, я сам відступив відти до Кристинополя. По дорозі які здибалися міста, всі віддавано вогнем. Умань в сусідстві Маньківки була забезпечена тим, що туди зігнано хлопів з околиці, а після того як ми відійшли з-під Охматова, туди відділено частину і з табору Хмельницького; але що звідти виходило, наші і Татари то нищили.

“Коли я став в Кристинополі, дано мені відомість, що бунтівники замкнулися в Ліщинові, в замку забезпеченім валами і парканами. З огляду що й Татари того просили, мусів я його здобувати і здобич віддати Татарам. Поступаючи далі до Богу надибав я чотири табори; два більші, а два менші, під Талалаївкою ¹⁷), Шельнаховим, Шарівкою, Кочубіївкою, пятий великий під Сухою Дібровою: одні виходили з Умани, инші йшли туди. Їх щасливо знищено, здобич пішла війську в. кор. мил. і Волохам, а людей (віддано) Татарам, що стали ненаситними на ясир-безнастанно його хапають.

“Прийшовши до Камениці, одержав я відомість, що немало хлопства замкнулося в Янові-знищив і тих. З Камениці пустився до Берестяг(?) ¹⁸)-але обидві були вже випалені до останку. Поступив до Усть-Бершади, і там застав богато людей; при злих тім добрі мусіли гинути. Бо Татари на підставі союзу добивалися міцно, щоб мурзам дано два міста “в користь”, без того не хотіли йти далі і загрожували розірваннєм союзу. Отже добули ми того замку, і вважаючи, що сі люди з часом могли б бути Річипосполитій шкідливими-бо й тепер перед приходом нашим кількасот козаків відправили, котрих у себе перетримували, а Ляхів, що були там у них, побили, Татар перехожих громили і ясир у них відбирали, мусіли ми дати згоду тим мурзам. Та вони Рипіївкою ¹⁹) не задоволилися, через ненаситність мурзів допевнялися все нових міст на здобич; але ми відговорилися ріжними раціями. Дуже се прикра і тяжка спілка. Невимовно трудно нашим з ними (воювати спільно з Татарами). Але треба-тому приходилось і старших і кожного з них задоволяти яко мога: датками, честю і учинністю” ²⁰).

В московських справах, в московськім перекладі заховався ще лист Лянцкороньского з Браслава 4 березня-писаний мабуть перед виїздом з України; на щось пересланий від Карач-бея до Хмельницького, а від Хмельницького цареві, він ілюструє сі клопоти польного гетьмана, і я тому його наведу:

“Вельможний милостивий пане Карач-бею, наймилостивий пане і брате! Вигожуючи спокійному відпочинкові в. м., мого мил. пана, велів я полковникові нашому в Бершаді ²¹) відступити два міста (Карачбеєвим людям), і припускав, що то задоволить в. м. Але нині приїхали до мене військові з того міста, де в. м. став, і повідомляють, що мають велику кривду від людей в. м., що беруть у них людей і коней в ясир. А наш жовнір як відбіжить коней і челяди-сам розсуди, в. м., мій мил. пане-чи здатен він буде до воєнної справи, коли прийде пора воювати, і чи годиться від тих, з котрими має бути захована любов і брацтво, терпіти йому таке безправство? Отже будь ласкав, в. м., таке самовільство приборкати і пильнувати безпечности нашого війська-аби свої своїх не боялись. А король й. м. і Річпосполита потраплять ті ваші труди винагородити” ²²).

Кубаля припускає, що сі: “торги о людське тіло” так розстроїли Лянцкороньского, що він цілком розхорувався, мав галюцінації-як про нього оповідає Йончаньский ²³). Але в реляції Ракоцієві, писаній мабуть в останніх днях лютого, навпаки-Лянцкороньский з повним вдоволеннєм і свідомістю добре виконаного обовязку підсумовує осягнене в сій кампанії. “За чотири місяці, що ми війшли до України, не без успіху провели ми зиму. Що найменше 50 міст і укріплених замків взято нами, декотрі піддались на наші намови, решту спалено” ²⁴).