Історія України-Руси. Том 9. Книга 2
Шрифт:
Примітки
1) Білгород. стовб. 382 л. 319-322.
2) Relation oder aust"uhrliche Beschreibung von der jammerlichen und erb"armlichen Verst"orung und Ein"ascherung so bey Eroberung der sch"onen Stadt Lublin von der Moscowitern und Cosacken barbarischer Weise ver"ubet worden anno 1656, (ся брошура була використана у Костомарова, с.607 нов. вид.: міжн. тут докладна дата закінчення облоги: 27 жовтня). В московських Чтеніяхъ 1910 р. кн. 2 німецький оригінал передруковано, з російським перекладом, заходом люблинського історика І. Рябинина. А кількома місяцями скорше зявився також і польський переклад, зроблений іншим дослідником люблинської старовини Гієр. Лопаціньским, п. з. Z czas'ow wojen Kozackich. Przyczynki do dzie'ow Lublina z lat 1648-1655 ze zr'odel wsp'olczesnych zebrane (Przeglad Historyczny, 1909, wrzesie'n-pazdz).
В центрі інтересу до сього люблинського епізоду стоїть отой чесний хрест, забраний з Люблина московським військом в 1655 р., з великими гонорами прийнятий в Москві, як дорогоцінний трофей, і потім на жаданнє польського уряду повернений на підставі договору 1667 року. Польська традиція виводила сю пам'ятку з Київа, в двох версіях. Длугош представляв справу так, що сей хрест привіз до Польщі київський князь Григорій, вигнаний з Київа; місцева люблинська традиція доводила, що вивіз його з Київа до Люблина за часів Ягайла київський біскуп домініканин Андрій, одержавши від київського князя Івана. А до Київа, мовляв, хрест привезено з Царгороду разом з царівною Анною за Володимира святого. Кн. Михайло Оболенский, тодішній директор Архива мін. загр. справ, де переховувались дипломатичні акти і ріжна люблинська література до справи сього хреста, ще в 1850 р., в III кн. Максимовичевого “Кіевлянина” умістив статейку “О двухъ древнЂйшихъ святыняхъ Кіева”, доказуючи, що люблинський хрест принесла з Царгороду не царівна Анна, а кн. Ольга, і він переховувався в св. Софії, до часів Ягайла. Сю історію збирався він ширше удокументувати в спеціяльнім виданню “О древнЂйшей святынЂ Кіева”- воно було ним приготовлено до друку і в 1866 р. одержало апробату церковної цензури, але видане не було. В додатках до сеї праці містивсь і німецький текст “Реляції”, і наведена була ріжна бібліографія питання-її з додатками навів у своїм виданню Рябинин.
3) “Відходячи (козаки й Москва) свого війта і райців призначили і на імя Хмельницького або на царське присягати (казали)-що будуть мати за пана Московитина”-Єрлич. Німецький автор при нагоді недільного московського богослуження відзначає “несчисленний титул вел. князя, його жінок і дітей-котрих, я думаю, з 30 було вичислено”.
4) “Варто було бачити як їх (Євреїв) молодих і старих-що ратувалися з еврейського міста (Iudenstatt) до нас, і тут поховались, виганяли з домів наче на заріз, при жаліснім реві-але потім їx випрошено життє”-пише німецький автор. Єрлич каже, що загинуло більше 500 господарів-Євреїв. Про шляхту він каже, що особливо нелюдсько поступали з нею Москалі. “Москва вбивала і мордувала, але у козаків була на се заборона: убивали тих хто боронився, а здебільшого пускали живцем”. Навпаки німецька реляція каже, що між московськими салдатами було більше порядку, ніж у козаків, “але одні й другі однаково старались перейти одні одних в нелюдськости”.
5) Памятники Київ. ком. III с. 223-5.
6) Und w"are kein Missverstand zwischen den Moscowitschen Woywoda und Cosackischen Obristen Daniel Wiowsky durch Gottes wunderliche Schickung enstanden, waren sie nicht so abgczogen sind, also auf diese Manier ihre Consilia distrahirt.
7) Білгород. ст. 382 л. 313.
8) “которые сами себЂ часть получили болши того”.
9) Акты Ю.З. Р. III с. 576-7.
10) Кубаля Wojna Szwecka c. 139.
11) Теки Нарушевича 148 с. 589, з датою: Казимир під Краковом, 18 вересня очевидно старого стилю. Кубаля висловив здогад, що сей саме лист привіз Гамоцкий Хмельницькому 16 жовтня (вище с. 1122)-але ледви чи він би так довго віз його!
12) Архив Ю.З.Р. III VI с. 85.
13) Тамже с. 86-8.
14) Тамже с. 94-5.
15) Архив Ю. З. Р. III, VI с. 82-3.
16) Тамже с. 197.
17) Його свідченнє з 4 березня 1657 р.: “Радзєйовский посилав до п. гетьмана, без доручення від короля: “Не наступай ближче і не руйнуй краю, а вертайся до своєї землі”. П. гетьман подер сього листа на дрібні кусники і сказав: “Що він собі хоче, що так до мене пише наче я в службі у нього? Се я подбав, що він війшов у ласку у світл. короля-але справедливий Господь його иншим способом покарає” (тамже с. 215).
18) De rebus а Сarоlо Gustavo gestis c. 91.
19)
20) E. Haumont, La guerre du Nord et la paix d'O1iva c. 163.
21) Шведський король ayant fait et sign'e un traite avec ledit Chmielnicki de Iui laisser toutes сеs terres qui etaient audela de L'eopol, sans y rien pr'etendre jamais, quand il cut pris Cracovie et qu'il vit lea g'en`eraux et les arm'ees роlоnаіsеs a sа suite, il se moqua des trait'es et distribua les terres qui 'etaient audela de L'eopol, biеn qu'elles ne fussent pas encore entre ses mains.-L'ettres de Pierre des Noyers c. 94 i 97, два листи з того самого дня, 2 березня, що оповідають те саме, очевидно з слів того pretre grec, згаданого на ст. 97.
22) Тамже с. 97.
23) Архив III. VI с. 96 “в таборі під Львовом 8 новембра”, значить нового стилю!
ОПОРТУНІЗМ СУПРОТИ ПОЛЬЩІ, ПОСОЛЬСТВО ЛЮБОВІЦКОГО, БАЙКА Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, РЕВЕРАНСИ КОРОЛЕВІ, ПОЛІТИЧНА ПРОГРАМА КОЗАЧЧИНИ.
Всі сі обставини пояснюють нам сприятливе, лєґитимістське становище, заняте гетьманом в сім менті супроти Яна-Казимира. Може бути, що заявив він його вже супроти місії Федора Виговського-згаданого запискою Кушевича в його таборі, а ще виразніше-супроти посольства Любовіцкого, принотованого нею ж під 28 жовтая. Історію сього посольства розповів широко, не без літературних прикрас, Самійло Ґрондский- товариш Любовіцкого в подорожі 1). Спопуляризована за сим джерелом працею Костомарова, вена звертала на себе богато уваги: викликала звісну студію Драгоманова про байку Богдана Хмельницького і популярну поему Франка (“На Святюрській Горі”), і при всіх своїх літературних прикметах се оповіданнє не позбавлене історичного інтересу, так що в головніших рисах мусить бути й тут переказане.
Ян-Казимир, пробуваючи на Шлезку, після того як виїхав з Кракова, посилає Станислава Любовіцкого на Україну: кликати в поміч кого скорше досягне-чи козаків чи Татар. Полишає йому прибрати собі якогось товариша подорожі, кого прийдеться. Любовіцкий коло Пореворська здибав Самійла Ґрондского і намовив його їхати разом.
Зачувши під Львовом Хмельницького-вони поки чекати хана, постановили звернутися до нього. Любовіцкий був його давнім знайомим і кумом ще з тих часів як їздив на Україну з Осоліньским-орґанізувати козацький похід на море. Хмельницький прийняв його гостинно, і Любовіцкий передавши йому королівського листа, намовляв ратувати козацькими силами короля в його тяжкім становищі. На се Хмельницький нагадав попередні нездійснені обіцянки:
“Пригадай но, пане куме, що нам було обіцяне під Замостєм, що під Зборовом, що під Білою Церквою і в инших оказіях, і що з того дано дійсно? Скоро тільки обіцянки попадали на вагу визувітів (так мовляв він назвав єзуїтів, від wуzuwal-обдирати-за те що вони відбирали на Руси церкви і маєтки), зараз говорилось: Схизматикам не треба дотримувати присяги! і ви дійсно не тримали. А де ті обіцянки, що надавав король, як бачив при елєкції, що його облишають? Як тільки коронувався, зараз вислав військо в наші сторони. І те ж саме було після пізніших договорів 2). Ще коли б жовнір задоволився потрібним для його прожитку-козаки зносили б се лекше; але він надуживав їх гостинність, називав їх хлопами, тяжко бив, розхапував всяке добро, яке тільки міг знайти і відставити до безпечніших сторін. Коли ж деякі козаки, не можучи того зносити збирались до неприступних місць, лишаючи жінок з дітьми дома, тому що не могли забрати з собою всеї родини під гостру зиму,-жовніри польські наперед насилували жінок козацьких, а виходячи замикали їх разом з дітьми в хатах і потім палили як пацюків. Коли ж удавалось їм зловити козака, що чимсь провинився проти пана, то сажали його на величезну палю, аби всім показати свою ненависть до Руси, так наче не можна було знищити ворога потихеньку, всадивши його в мішок і кинувши в воду, аби й слідів не було його загибели, і незнати було хто се зробив. Тай попів наших не жалували, стинали їх без числа, і тим довели до того, що навіть і тих що раді були б жити спокійно, підняли против себе. Досвідчивши того всього, і стільки разів обманені, ми були змушені взятися для полекшення свого становища до таких способів, від котрих уже нам нема повороту. Тому король тепер даремно благає нашої помочи, і даремно пробував би хто небудь помирити козаків з Поляками”.