Історія України-Руси. Том 9. Книга 2
Шрифт:
Крім сих привилеїв уряд передав через послів такі грамоти до Хмельницького:
Загальне повідомленнє про полагодженнє справ переказаних через посольство- “что писали к нам, и посланники ваши били челом, чтоб стародавния ваши права и привилія и волности духовного и мірского чину людем велЂти потвердити и нашими государевыми грамотами укрЂпити, и мы тебя, гетьмана, и все войско Запорожское пожаловали: прежніе ваши права и привилія нашею государскою жалованною грамотою подтвердити велЂли”, і з тим послів їx відпустили. Послали з ними також нову печатку військову-з царським іменем, “тому що попередня військова печатка має імя королівське, і тепер тою печатею печатати не годиться” 17). Про се, як пригадуємо собі, просив царських послів в Переяславі Виговський, і се інтересне як ще один вияв безпосередніх звязків царських актів місяця
Друга грамота була малоприємним суроґатом тої грамоти митрополитові і духовному чинові, що обіцяли “статті” останньої редакції. Обміркувавши звідомлення київських воєвод про “измЂну” митрополита, виявлену ним в переговорах про будову кріпости на церковних ґрунтах, московські політики рішили стриматися від яких небудь чемностей на адресу київського духовенства, поки митрополит не дасть відповідного “исправленья”. В другій грамоті до гетьмана царський уряд викладав йому детально сей київський інцидент і наказував, щоб він приставив до Москви митрополита. В першім начерку було написано більш мягко: щоб гетьман написав митрополитові, аби він приїхав до Москви, але се зачеркнено і написано, щоб гетьман “велів прислати митрополита до Москви”, “чтобъ онъ въ томъ дЂлЂ-для чего онъ нашимъ воеводамъ въ томъ мЂстЂ гдЂ они обыскали угожее мЂсто, города ставити не давалъ,-исправленіе о себЂ дал” 18).
Третя грамота дуже коротка, містила офіційне повідомленнє про війну з Польщею і участь в ній козацьких континґентів: те що було поставлено перед козацьким посольством на останній авдієнції:
“Постановили ми за православну віру, за святі церкви, і за ріжні грубости і неправди короля польського Яна Казимира самим іти на нього, і посилаємо своїх бояр і воєвод. А в тім поході наказуємо бути з нами двом полковникам Запорізького війська: Іванові Золотаренкові та Павлові Тетері, і з ними 18 тисячам Запорізьких козаків-вибраних кращих людей з задніпрянських козаків. І ти, гетьмане наш, нам послужи-тим полковниками вели бути готовими і чекати нашого наказу, а як наказ прийде-спішно йти з військом” 19).
Всі сі грамоти, як і вичислені вище надання, датовані одним днем. 27 с. с. березня, очевидно-днем фактичного відпуску посольства з Москви.
Крім царських грамот передали через послів свої листи до гетьмана деякі визначніші бояре, в відповідь на листи гетьмана, котрими він просив їx клопотатися перед царем, аби той дав “милостивий указ” в справах, доручених послам, і відправив їx не затримуючи. Такого листа писав боярин Морозов, тесть царя Ілля Милославский. Без сумніву писав і патріярх Никон, тільки того листа нема ні ориґіналу, ні чернетки. Передані через послів також царські дарунки гетьманові, взамін його коней-5 сороків соболів кращих, по 500 карб. за сорок, разом 2500 крб., велика для того часу сума.
Примітки
1) Акты Х с. 511.
2) Було написано і зачеркнено: “и великихъ князЂхъ литовскихъ и при княжатахъ рускихъ”.
3) Се потвердженнє 6 пункту козацьких статей 14 марта, вище с. 786. “Боронь Боже смерти на пана гетьмана,-тому що всяк чоловік смертний, й инакше не може бути,-аби військо Запорізьке само між собою гетьмана вибирало і його царське величество сповіщало,-аби царське величество тим не ображався, бо то давній військовий звичай” (чтобъ войско Запорожское само межъ себя гетмана избирали и его царскому величеству извЂщали, чтобъ то его царскому величеству не въ кручину было, понеже тотъ давный обычай войсковый)-“Государ велів і бояре приговорили: бути так як вони просять”
4) Зачеркнено: “и ко всему войску Запорожскому”.
5) Зачеркнено: “во всякомъ покоЂ и свободЂ безЂ всякія неволи служити имъ”.
6) Дальші слова про царевича дописані иншою рукою.
7) Се той пункт, що українські політики XVIII в. вважали основною ґарантією українських прав: “За всЂ свои службы,
8) Акты Ю.З.Р. Х с. 489-494.
9) Дописано.
10) Акты Х с. 495-6 (титули покорочено).
11) Акты Х с. 496-7.
12) Акты X с. 497-8.
13) Тамже с. 499-500.
14) Акты Х с. 487-8.
15) Тамже с. 501-2.
16) Акты XI с. 764-5.
17) Акты X с. 502.
18) Тамже с. 504-5.
19) Акты X с. 506.
ГОНЕЦЬ ЛИТВИНЕНКО, ГОНЕЦЬ ГОРКУША, “ПРЕЛЕСНІ ЛИСТИ” ПОЛЬСЬКІ, ПОЛЬСЬКІ ЗАХОДИ КОЛО БОГУНА, ПРОПОЗИЦІЇ КОРОЛЯ, ПРИГАДКИ ПОСЛАМ, НЕРВОВІ НАСТРОЇ В ЧИГРИНІ, ОСТОРОГИ ЦАРСЬКОМУ УРЯДОВІ.
Під той час мабуть уже наспів гонець гетьманський Василь Литвиненко, що привіз перепросини гетьмана, що він не може приїхати до Москви, і заразом трівожні вісти про наступ польських і литовських військ та небезпеку від Татар. Трівожні відомости прийшли і від київських воєводів. Вони з одного боку потверджували вісти гетьмана про небезпеку від в. кн. Литовського; наступ литовських військ і аґітаційні листи Радивила, що ширилися по Україні і в самім Київі: заклики до повороту назад під королівську зверхність, обіцянки повної амністії, помочи і ласки з боку короля. З другої сторони переслана воєводами відповідь гетьмана з приводу непорозумінь з митрополитом накликала до обережности: гетьман зовсім не поспішив з репресіями на митрополита за його “измЂну”, як сподівались київські воєводи, а з ними й московський уряд. Ні, він став по стороні митрополита, вважав недопустимим відбирати від митрополита церковні землі й обіцяв післати цареві нагадати, що йому не годиться ламати прав церковних і надань старих князів київських: не відбирати, а додавати слід би!
Через свого гінця Литвиненка гетьман нібито просив царя, щоб дав митрополитові якісь инші ґрунти, коли софійські ґрунти потрібні для кріпости,-так написано в царській грамоті. Але можливо, що устно переказане було так постилізоване царською канцелярією-умисно можливо лекше, а в дійсности те що переказував гетьман звучало ближче до листа гетьмана до митрополита і для царських ух зовсім неприємно.
Нагадував гетьман також про своїх послів, щоб їх скорше відправили, і потішили царською ласкою-сповнивши військові прохання в повній мірі.
Чи сей гінець застав іще Богдановича і Тетерю в Москві, чи вони вже виїхали, саме перед його приїздом, се лишається неясним 1). Але зовсім ясно, що царський уряд відчув деяку неяковість: зрозумів що поставився до українських справ занадто шорстко і безоглядно і не виявив потрібної уважливости до бажань і настроїв своїх нових підданих, вхопивши їx за присягу-так наче б то з нею все скінчилося. Найбільше яскравий вираз сього збентеження, се грамота гетьманові з приводу сього софійського інциденту. Розповівши докладно його історію, цар запевняє гетьмана, що він “не велить ламати стародавніх церковних прав, а зверх прежнього нагорожати буде”, і коли прийшлось узяти софійський ґрунт під нову кріпость київську, то тільки “для сбереженья” самих же церков. Уже ж наказано гетьманові дати митрополитові взамін инші землі де йому сподобається,-щоб він “в том оскорбленья никакова не имЂл”, і тепер доручається гетьманові написати про се митрополитові, щоб він “о том не оскорблялся”. Після тільки що виготовленого наказу тому ж гетьманові “прислать митрополита къ Моск— для “исправленья” се був виразний відступ назад. З приводу гетьманського виправдання, що він не може зараз приїхати до Москви, з огляду на польський наступ, теж не згадуючи вже нічого про приїзд виписано гетьманові великі компліменти за його “неліностні” заходи коло оборони. З приводу одержаних вістей про “прелесні листи” розіслані Радивилом цар переконував гетьмана триматися міцно свого підданства і підтримувати своїми універсалами “черкаську людність” у вірности і певности що до царської опіки і ласки 2).