Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

Потоцкий вже перед тим очевидно дістав наказ наступати на Поділлю, як Радивил від Білоруси. Кубаля справедливо завважає ⁷), що якби вони дійсно повели тоді сильніший наступ, підчас коли українська людність в певнім збентеженні стояла перед перспективами московського підданства, присяги і т. д., то се могло б викликати замішаннє в козацьких рядах, і привести до певних ухилів в польський бік. Але в дійсности наступ і з польського, і з литовського фронту був зазначений настільки анемічно, що не зробив ніякого вражіння. Процедура заприсяження пройшла без яких небудь яскравих інцидентів, і опозиція коли й поскільки була — мусіла стриматися без яких небудь виявлень. Богун, як ми бачимо, ухилився від переговорів з Потоцким, відіслав “прелесні листи” гетьманові і зложив присягу; анальоґічно повели

себе й инші, до котрих зверталися з польської й литовської сторони ⁸). Момент був упущений польською стороною.

На польськім фронті з'явився якийсь ротмистр чи полковник Андрій Окунь з кількома хоругвами, писав якісь листи до Богуна — котрі той переслав гетьманові ⁹), заняв з кінцем січня Шаргород, в місяці лютому робив наступи в його околицях, напав на Бушу — побито тут трохи людей, пограбовано околицю, забрано запаси, які знайшли; але на тім поки що й скінчилося, так що гетьман не вважав потрібним розвивати які небудь операції в сім напрямі — хоча перші вісти про скупчення польського війська викликали на Україні деяку увагу і затрівоженнє ¹⁰).

Радивил наказав наступати на Стародуб в перших дня лютого — але в характеристичних для нього формах: без виразного розриву, а навпаки з захованнєм всяких приязних форм, нібито рахуючися з повним замиреннєм козаків з Річеюпосполитою, що сталося під Жванцем. 5 н. с. лютого він післав Хмельницькому повідомленнє, що вислав кілька хоругов “на лежу” до Стародуба-щоб гетьман наказав козакам уступитися звідти і не робити ніяких зачіпок, щоб не нарушати постановленого покою. До людности стародубської вислав універсали, наказуючи давати його жовнірам всякий потрібний припас, “звичаєм инших держав”-“тому що наступило заспокоєннє у цілій Річипосполитій”. А одночасно наказував свому полковникові Корфові посунути своїх людей на Стародубщину, щоб опанувати сю провінцію в. кн. Литовського, захоплену козаками ¹¹).

Одначе ся операція не була здійснена-хоч універсали прийшовши на місце, з чималим опізненнєм, викликали немало трівоги. Наказний полковник Опанас Веремієнко, що сидів у Стародубі, хоч прогонив передові роз'їзди неприятельські, вважав одначе ситуацію настільки серйозною, що не тільки заалярмував полковників, але й сусідніх московських воєводів, просячи бути на поготові і на першу вість спішити в поміч на Ляхів ¹²). Ніжинський полковник Іван Золотаренко, одержавши від пограничних сотників відомість про наступ Корфових хоругов, і ті універсали що від них виходили, теж повідомив сусідніх воєводів, а сам рішив зараз же рушитися на границю. Написав гетьманові листа з перепросинами, що позволяв собі не чекаючи гетьманського, наказу негайно йти на неприятеля-“для великого плачу і туги людської”, тому що лядське військо підійшло під Стародуб за дві милі тільки, і посилаючися на Радивилові універсали тамошні села і містечка “в нівец обернуло” ¹³). Але поки він вибрався в сей похід, прийшли більш заспокоюючі відомості, а від гетьмана замість воєнного наказу-заклик прибути на нараду до Корсуня.

Очевидно, Радивил під впливом тої ситуації, яку він застав на соймі, і під її вражіннями рішив попросту саботувати короля й його уряд. Відкликав свої розпорядження про “наступ на Стародуб”, і хоч для підтримання пристойної зверхности видав відомі уже нам універсали до української людности, відмовляючи її від присяги цареві (с..), але фактично наступ свій припинив, так що справа обмежилася тільки фальшивою трівогою. Сівський воєвода Бутурлин, діставши від Золотаренка оте повідомленнє, рішив іти на границю-без царського наказу не сміючи переступити її. Цар наказав іти на Стародуб, як би тільки був наступ, і так само велів київським воєводам приготовитись, і на першу вість від гетьмана йти йому в поміч ¹⁴). Але трівога, кажу, показалася фальшивою, і хоч гетьман, виправдуючися, чому не може сам поїхати на Москву, ще посилався на те, що Поляки до Шаргороду вступили, і “від Ніжина і Стародуба наступають” ¹⁵), тому військо і гетьман мусить бути на поготові, але не втаємничений в сю високу політику наказний полковник ніжинський Іван Носенко ¹⁶) в тім самім часі заступаючи неприсутного

Золотаренка на запитання сівського воєводи про Радивилів наступ пояснив, що алярм був даремний. “Нічого такого небезпечного тут не показується,-проявилось було щось Ляхів у Гомлі, і в инших городах-прибігали по живність, а тепер ніде про Ляхів вісти не маємо”.

Трівожні вісти в тім часі стали приходити з волинського пограничча: 5 березня дав знати київському полковникові полковник білоцерківський Семен Половець, що польське військо згромадилося в Полоннім, до 20 тис. людей, і треба сподіватись нападу на Київщину. Київський полковник відписав, що він і воєвода будуть на поготові до помочи і дістав у відповідь нові вісти: Поляки ще ближче-в Любарі, Чуднові, Котельні, і треба їх стерегтися. Сю другу реляцію маємо в цілости, сливе в ориґінальнім вигляді, і я її наведу як доволі інтересний документ,-хоча самі відомости були або перебільшені або зовсім невірні:

“МнЂ вельце ласкавый пане полковнику кієвский а мой ласкавый пане і брате! Здоровя доброго от Господа Бога со всЂм товариством вашмости зычу. Якож до в. м. писал даючи знать о Ляхах, же мають ударити на наш край, так и тепер повторяю о них же уже у Любарю, у Чудно†и в Котельни хоругви єсть. Подобно тоє чаты 20.000(!) Полк свой весь скопляйте-и паволоцкий полковник на доброй осторожности маєт ся, а мы сторожу держачи у Паволочи, о вЂдомости стараєм ся. А за такую готовость же вашмость нам с полком своим, єсли того потреба будет, готов ставати, также і государскиє людє на войну готовы, велице дякуєм. Скоро вЂдомость єще на сіє небезпеченство возмем, вашмости днем и ночью дати не омешкаємо, покорне просячи, абысте вм нам от себе вшелякія вЂдомости пересылали. Затим ласце братерской отдаю ся- вм зычливый пріятель и слуга” ¹⁷).

Кілька день пізніш наробив трівоги якийсь роз'їзд загнавшися в київські околиці- в ночи під 17 (27) березня напали Поляки на Бородянку, порубали і пограбили людей. Під'їзд був невеликий, чоловіка з сотню всього, але не знаючи, чи се якийсь не Радивилів наступ, підняли ґвалт великий: київські воєводи до полковника, полковник до гетьмана. Полковник почав збирати полчан, воєводи стали виявляти свої нові функції комендантів м. Київа: крім того що нагадували полковникові, аби збирав козаків, вони розіслали накази міщанам, аби вони збирали свої сімї й маєтки до міста. Післали також до митрополита і до печерського архимандрита, щоб вони зібрали своїх людей і зачинилися з ними з огляду на небезпеку від Поляків-пропонували їм і свою поміч. Але і митрополит і печерський архимандрит поставилися до сього ухильчиво: ніякого бажання користати з їх помочи (що мабуть означало-прийняти до себе в монастир московське військо для безпечности) вони не виявили, і ніякого бажання битися з Поляками не показали. Митрополит прямо заявив, що відбиватися йому в Софійському монастирі нема з ким, і на випадок приходу польського війська він або втіче за Дніпро, або перейде до Печерського монастиря, “бо то місце кріпше” ¹⁸). Але польське військо не прийшло, під'їзд мабуть пустився на власну руку, і на тих фальшивих алярмах скінчилося.

Примітки

¹) Жерела XII с. 187, і повтореннє того ж на с. 188. Зміст ясно показує, що в основі вістей отриманих королем лежала заява митрополита, писана зКиїва перед приходом Бутурлина, можливо-привезена Криницьким.

Тому що польські сучасники не постаралися записати, яке вражіннє зробила ся відомість у короля, Равіті-Ґавроньскому прийшлось звернутися до нашого Величка, який докладно описав, як плакав король, одержавши відомість про утрату “народу козацького”, і записав навіть промову, сказану з сього приводу до сенаторів.-Величко с. 96 нов. вид., Равіта-Ґавроньский II с. 351.

Для характеристики поглядів козацьких патріотів поч. XVIII в. ся Величкова промова небезінтересна. Король називає утрату України утратою “світу очей наших”; стративши “добрих молодців козаків, братії нашої” (се так король їх називає!), “за котрих оружієм і сторожею через многії времена як за кріпкими мурами до сих часів в тишині і покою зіставали-сьми”,-“хто зна чи не повстануть ті, що досі боялися Польщі, і чи не огорнуть її звідусіль таким страхом, яким вони досі були огорнені, завдяки козацьким силам!”.