Історія української літератури. Том 6

Грушевський Михайло Сергійович

В хронологічнім порядку мусимо почати з відомої промови Лаврентія Древинського, волинського депутата, проголошеної на соймі при кінці його сесії, 9 грудня н. с., при обговоренні пункту про "забезпечення спокою грецької релігії". Обставини, в котрих була проголошена ця промова, стали відомі тільки нещодавно, з соймового дневника, відшуканого пок. Жуковичом, і все-таки — в самих лише загальних обрисах, а автентичний текст промови і досі не опублікований 1. З того, що досі знаємо, виходить, що українська шляхта, головно волинська і київська, ініціатори тих новозаснованих бойових братств — Київського і Луцького, рішили використати королівську пропозицію сеймові: обміркувати засоби для війни з турками, щоб поставити ультиматум, принятий на київських нарадах (на успенськім конгресі, очевидно, і в інших нарадах) 2.

1 Можливо, через цю польську мову цю полемічну літературу досі дуже мало студіювали з літературного погляду.

Коротенький огляд її в моїй "Історії України", VII, с. 451 і далі, перед тим у Кояловича, в Макарія, XI, с. 272 і далі, новіше в "Історії літератури" Возняка, II, с. 257 і далі.

2 Густинський літописець, що спирається, правдоподібно, на традиції, які йшли, правдоподібно, від Ісайї Копинського, фундатора Густинського монастиря, пояснюючи, що відновлення ієрархії сталося "совітом многих" благочестивих панів шляхетського роду і всіх посполитих християн, найпаче ж гетьмана Сагайдачного і множества (людей) з усіх країн Волинських, Подільських, Підгірських (Зах. Галичини), Покутських, Підляських, В. кн. Литовського і Українських благочестивих (Київського воєводства), так духовних, як і світських", зауважує: "Много бо бяше тогда цивных и неисповЂдных гаданій и совЂтов, не токмо в духовных но и в свЂцких". Себто, переводячи на сучасну мову, цей "український конгрес" обговорював питання не тільки церковно-релігійні, але й чисто політичні, такі, над котрими доти і не дебатовано ("дивні гаданія"), і ставив їх настільки різко й одверто, що й переказувати їх (исповЂдати) було не дуже-то зручно.

Відомості з соймового дневника віляновської бібліотеки Жукович опублікував у своїй історії про сойм 1620 р. в "Христіан. Чтеніи" 1905 р. (ввійшла до III випуску його "Сеймовой Борьбы", c. 47), і промова Древинського в російському перекладі була опублікована Бантиш-Каменським у його книзі: "Историческое извЂстіе о возникшей в ПолынЂ уній", 1795: він посилався на текст "Записної книжки київ. митр. П. Могили" (с. 66, вид. 1864 р.), і автентичність його публікації, скільки знаю, не оспорювалась ніким, хоч оригінальний текст лишався незвісним. Викрив його пок.Петров у сучаснім збірнику Лаврської бібліотеки, описанім постатейно в II вип. його "Описанія рукопис, собраній Кіева" (1896). Це, мабуть, той самий збірник, звідки мав цей текст Бантиш-Каменський. Жукович видрукував кілька уривків з цього оригінального польського тексту в III кн. своєї "Сеймовой Борьбы" в 1906 р. Я мав цей збірник у руках в 1910 р., але, на жаль, не зробив собі копії, тільки використав дещо потрібне при виданню VII т. "Історії України". Тепер же цей збірник затратився, і я нижче обмежуюся тільки тими уривками тексту, які вмістив у своєму VII томі (с. 445-7).

Український нарід в особі шляхти, міщанства, церкви, Війська Запорізького підтримує Корону в боротьбі з Туреччиною тільки під умовою задоволення його церковних домагань. Очевидно, такі резолюції були переведені шляхтою українських воєводств на передсоймових соймиках, принаймні про Київське і Волинське воєводство можемо бути певні, судячи з виступів української шляхти цих воєводств на соймі. Посли Київського воєводства на самім початку обговорення питання про оборону заявили, що вони можуть узяти участь в обороні, тільки коли б "грецька релігія" одержала потрібні гарантії, бо козацьке військо і шляхта (українська) заприсяглися доходити її прав, і дальше відкидання цієї справи може довести до громадянської війни.

Коли ж цей постулат не знайшов відповідної стилізації в проекті соймових постанов, "волинські руські посли", як каже дневник, виступили з домаганнями, щоб "грецька релігія" була відновлена в своїх правах і положено край тим незаконностям, які діялися в виконуванню королівського патронату ("церкви, їм надані, запечатано, владику дано такого, що вони ним не задоволені, інші обиди вичисляли"). Це, очевидно, і єсть та промова Древинського, яку вважаю потрібним навести не тільки як інтересний ідеологічний документ, але і як одну з найвизначніших пам’яток політичного ораторства, які нам заховались. Чи був сам Древинський її автором, чи вона була йому написана для проголошення — трудно сказати; ми знаємо його як одного з найвизначніших українських парламентарів, як одного з найвидатніших діячів на чолі церковного й культурного відродження (він, мабуть, був фактичним керманичем Луцького братства, якому записав досить значну суму грошей), але як літератора його не знаємо.

Свого часу я підчеркнув близькі ідеологічні і навіть стилістичні подібності між його сеймовою промовою і "Суплікацією обивателів стану шляхетського", опублікованою при кінці 1622 р., і висловив тоді гадку, що Древинський міг бути і автором "Суплікації" 1.

1 "Історія України", VII, с. 498.

Признаюсь, що тепер ці подібності викликають у мене інакшу гадку: чи, навпаки, автори "Суплікації" не були авторами чи, може, редакторами сеймової промови Древинського? Бо не тільки

ці дві пам’ятки дуже подібні між собою, але й з протестаціями київської ієрархії є в них певні подібності. Правда, що це все мотиви, які були на устах, очевидно, всіх учасників київського конгресу, всіх причетних до національно-церковної тодішньої української акції; а з другого боку, можна вказати, що різні фактичні недокладності щодо церковноієрархічних справ у промові Древинського легше витолкувати, прийнявши, що укладав свою промову він сам, не все знаючи докладно, ніж думати, що то нагородив якийсь спеціаліст у церковних справах. В кожнім разі, треба констатувати тісний зв’язок між усіма оцими писаннями, викликаними київським церковним переворотом.

Про нього безпосередньо Древинський не згадує, може, тому, що було ще передчасно те все чіпати. Священня ще не закінчилось; не звісно було, до чого приведе королівське посольство до патр. Феофана. Але, можливо, що взагалі не хотів підчеркувати якої-небудь причетності до тої справи. Вичисливши яскраві "урази" руської віри, він ставить тільки загальний постулат, щоб руський єпископат був привернений до послушенства патріархові і церковні маєтності, роздані уніатам і всяким неправним держателям, як не зараз, то принаймні по смерті їх були повернені православному духовенству. Це було, так би сказати, ідеологічне готування для майбутнього виступу про відновлену ієрархію і признання за нею прав на владицтва й бенефікації. При тому оратор цю свою підготовку провадив під суто шляхетським аспектом: промовляючи перед шляхетською палатою, і як представник шляхетства він зводив справу до мотиву непорушення інтересів шляхетської верстви. Православні бенефіції, які повинні роздаватися православним шляхтичам, обранцям православної шляхти своєї землі, король роздає різним людям непевного походження, які не вміють себе відповідно вести на своїх ієрархічних становищах, чинять різні насильства і будять загальне незадоволення.

"Почавши від Кракова, в Короні як помножається слава божа за поміччю тої нововидуманої унії? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтності церковні попустошені, по монастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до В. кн. Литовського — там робиться те саме, навіть у містах, пограничних з Московською державою 1. В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано 2. В Пінську те саме вчинено: монастир Лещинський на корчму обернено. Через це діти сходять зі світу без хрещення, тіла мертвих вивозять з міст без церковного обряду, як стерво; люди без шлюбів живуть у нечистоті, не сповідаючися, не причащаючися з світу входять. Невже це не самому Богові обида? Невже не буде мститися за це Бог?..

1 Пограниччя московське згадане тут не дурно — див. "Історія України", т. VI, с. 596.

2 Це була боротьба полоцького уніатського владики Кунцевича з православними.

Перейдімо до інших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народові нашому руському, що, не кажучи про інші міста, чиниться у Львові. Хто грецького закону, не уніат, той не може мешкати в місті, ані торгувати на локті і кварти, ані до цехів не може бути прийнятий 1. Коли хто умре, мешкаючи в місті, того мертве тіло не можна повезти через місто з церковною церемонією ані до хорого з тайнами господніми іти не вільно. А в Вільні чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тіло під замком хочуть провезти через замкову браму (якою ходять і їздять усі, навіть євреї й татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити іншою брамою, якою тільки гній міський вивозять. Навіть води не можуть докупитися і велику в тім мають кривду: якій-небудь халупці позволяють мати руру з водою, а такий великий грунт, на стільки будинків одної рури не дають, хоч знають, що була давніше і тепер є сліди. Монахів, що до унії не пристали, в Новгородку й по інших містах уніати граблять, розбивають на добровільній дорозі й садять у в’язницю. До ради міської людей гідних, учених, тому тільки, що унії не тримаються, не беруть, а обсаджують місця в наругу руській лавиці хлопами простими неученими (так що інший не вміє навіть означити, що то є справедливість). Кари грошові стягають з невинних без слушної причини. Коротко сказати — давно вже великі, нечувані кривди зазнає народ наш руський як у Короні, так і в В. кн. Литовськім.

А ті кривди і те замішання внутрішнє не з іншого джерела випливають, як з того, що ваша кор. мил. против справедливості, проти прав і вільностей шляхетських, на престоли владичі й достоєнства духовні іменує людей, невважаючи на їх рід.

Хто не знає того, що нинішній, як він себе зве, архієпископ полоцький родом з Володимира, син Кунця шевця, а зробивши з того собі шляхетське прізвище, називає себе Кунцевичем. Хто того на очі не бачить, що нинішній перемиський владика, прізвищем Шишка, родився з свинаря, і рідний брат батька його і тепер сидить на волоці в Хлопушах в підданстві київського воєводи. Хто не знає, що володимирський владика 2 —