Суперклей Христофора Тюлькіна, або “Вас викрито - здавайтесь!”

Костецкий Анатолий Григорьевич

— Який клей? Нiякого клею я не брав, нiякої вашої канiстри не бачив! — кинув Бевзь i викрив себе з головою: вiн сказав про канiстру, хоч хлопцi нi словом не прохопилися про неї.

Бевзь вiдразу зрозумiв свою помилку i, хоч було вже пiзно, вирiшив вiднiкуватись до кiнця. А щоб не дати хлопцям часу на роздуми, заторохтiв:

— Що за клей? Мабуть, дорогий? Тато й мама а-та-та дадуть за нього?

— Просто вiн дуже небезпечний! — перебив його Христофор. — Клеїть геть усе, i — мертво!

— Бреши! — гигикнув

Бевзь.

— Я не брешу, а знаю точно, — образився Христофор за таку недовiру до його винахiдницького генiя. — От приклеїшся до чогось — i привiт! Так i житимеш приклеєний!

— Ти менi баки не забивай, — гримнув Бевзь. — Менi собак на шию не навiсиш! Нiчого я не брав — i квит!

— Брав! Брав! — вигукнув Христофор мало не плачучи, бо тiльки зараз збагнув, що так само, як i Сем хвилину тому, сказав зайве, розпатякавши про фантастичнi властивостi клею.

— Ну, це ще довести треба. А поки що бувайте! — махнув Бевзь недбало рукою i подався геть.

Хлопцi теж пригнiчено посунули по домiвках, так i не розповiвши Семовi, як пiдступно пiдманули його дружочки.

А вдома на Христофора ще чекала довга й важка розмова, котру обiцяв йому тато, така довга й важка, що про неї i згадувати не хотiлося…

Крiм того, батько придбав новий замок, зачинив на нього сарай-лабораторiю, закинув ключа в рiчку, а для певностi ще й набив на дверi двi дошки навхрест.

— Отак, щоб знав! — сказав вiн синовi. — Вчи краще уроки i не марнуй часу на всякi забавки.

Роздiл дев'ятий

"СЬОГОДНI УРОКIВ НЕ БУДЕ!"

Учорашнiй день був невдалим для всiх наших героїв.

Христофор, як ви знаєте, втратив лабораторiю i суперклей, чудо нашого вiку, та так i не змiг поки що повернути його.

Яким Якович поки що не здибав суперагента, щоб нарештi зiйтися з ним вiч-на-вiч у двобої.

Та й сам суперагент досi не виконав своєї обiцянки шефовi — до вечора заволодiти винаходом Христофора Тюлькiна.

Одне слово, цей день став днем суцiльних невдач, а як вiдомо, здебiльшого невдачi потроюють сили справжнiх героїв — i вони зрештою досягають мети. Поглянемо ж, що принесе їм день сьогоднiшнiй…

До початку урокiв лишалося пiвтори хвилини, коли Христофор кулею влетiв на шкiльне подвiр'я. Але потрапити сьогоднi у клас йому не судилося. I не тому, що вiн запiзнився: сьогоднi у клас не потрапив жоден учень, навiть тi, якi щодня приходять чи не за годину до дзвiнка. Та що там учнi! Навiть учителям на чолi з директором сьогоднi не судилося щедрою рукою роздавати п'ятiрки та одиницi, записувати в щоденники зауваження й виставляти бешкетникiв за дверi. I все через те, що…

А втiм, навiщо поспiшати? Розкажемо по порядку.

Отож за пiвтори хвилини до дзвiнка Христофор влетiв на шкiльне подвiр'я — i потрапив у справжнiй людський вир.

Учнi всiх класiв, вiд першого "А" до

десятого "В", величезним натовпом юрмилися перед школою, дружно галасуючи. Лемент стояв балiв на десять, а то й бiльше.

Помiж учнями, нiби торпеднi катери, сновигали вчителi, i там, де вони прорiзали учнiвський океан, на кiлька секунд, наче слiд за кормою, западала тиша. Та варто було вчителевi вiддалитися, як океан знову починав скажено ревти й лементувати.

— Що сталося? — спитав Христофор у якогось десятикласника, бо до своїх проштовхатися не змiг, а розiбрати хоч кiлька слiв у цьому ревищi не змiг би навiть i найдосконалiший космiчний прилад.

— Свобода, пацан! — весело гукнув десятикласник i насунув Христофоровi на носа кашкет. — Урокiв не буде! Ур-ра! — I, наче первак, пострибав на однiй нозi геть вiд школи.

Христофор поправив збитого кашкета i враз помiтив за кiлька метрiв вiд себе, у густiй юрбi, Васька. Їхнi погляди зустрiлися, Васько щось загукав. Та хiба тут почуєш! Христофор на митах показував друговi: давай сюди, вибирайся — i Васько почав проштовхуватись до нього.

Це йому вдалося напрочуд легко — вiн вилетiв з натовпу, наче корок з океанських глибин.

На його курточцi не вистачало двох?удзикiв, берет з'їхав на потилицю, на одному черевику телiпався обiрваний шнурок. Але Васько сяяв, як мiдний п'ятак.

— Живемо, Тюля! — затанцював вiн навколо Христофора. — Сьогоднi урокам — привiт!

— Зачекай, — ухопив його за комiр Тюлькiн, — заспокойся й поясни нарештi: що дiється?

— Як? — витрiщився на нього Васько. — Ти досi нiчого не знаєш?! — I, вимахуючи руками та збуджено ковтаючи повiтря, почав розповiдати.

Виявляється, трапилося ось що.

Першою, як i належало, до школи прийшла тьотя Клава, прибиральниця. Вона двiчi повернула ключ у замку вхiдних дверей i потягла за ручку. Дверi не вiдчинилися! Тьотя Клава ще кiлька разiв крутнула ключем i вже з усiєї сили шарпнула дверi. Наслiдкiв — нiяких! Тодi вона почала сiпати їх туди-сюди, штовхати ногами, кидатись на них з розгону плечем. Дверям до всiх отих силкувань було байдуже! Тодi вкрай знесилена тьотя Клава сiла на схiдцi й гiрко заплакала.

Тут i застав її директор — вiн завжди приходив другим. Вислухавши пояснення прибиральницi, директор усмiхнувся й подумав: "Старенька вже, слабенька. Час i на пенсiю". Вiн узяв ключ i впевнено пiдiйшов до дверей…

Як ви, напевне, вже здогадалися, вiн зробив те ж саме, що й тьотя Клава, тобто — анiчогiсiнько не зробив.

Такої ж самої невдачi зазнав i вчитель фiзкультури, колишнiй майстер спорту з важкої атлетики. Правда, його старання дали певнi наслiдки: вiн вiдiрвав дверну ручку, зiгнув ключа так, що вiн уже не виймався iз замка, i разом з чималим куском штукатурки й чотирма цеглинами вивалив табличку з назвою i номером школи.