Свідків злочину не було

Тимчук Віктор

У мене прискорено забилося серце. Проте я байдуже підходив до картярів. Навіть нахилився, підняв невеличку перламутрову стулку черепашки. Порівнявся з картярами. Коло них лежали дві порожні пляшки з-під вина. Худорлявий сидів до мене спиною. Один, в ластовинні, з татуїровкою на передпліччі (ніж у могилі й напис: «Не забуду мать родную») запанібрата запросив мене:

– Сідай, кореш, побавишся в очко.

Я мовчки поляскав себе по кишенях – мовляв, нема грошей. І тут озирнувся на мене худорлявий. На його правій щоці, від кутика губ аж до вуха, свіжа подряпина.

Хрипливий! Василь Кисюра! Мені перехопило дух, хоча підсвідомо готувався до зустрічі з ним.

– Бідно живеш, – хрипло сказав він. – Давай на бичата.

– То подарунок матері, – кивнув на годинник.

– Ну то хиляй звідси, мамин сосунець, – озвався третій, гладкий, з обвислими, наче у жінки, грудьми, виймаючи з-під сідниці пожмакані. куп'юри.

Не впізнав! Не впізнав мене Хрипливий. Я стягнув сорочку, ніби збирався загорати, й крадькома зиркнув на пагорб. Никодим уже стояв на вершечку. Я роззувся, пішов понад водою, і теплі хвилі набігали мені на ноги. Набрав жменю пласких камінчиків. Знехотя почав кидати їх у воду, стежачи краєм ока за Дмитруком. Чого ж він стоїть? Нараз Никодим Карпович метнувся з пагорба, притримуючи рукою капелюх.

Картярі спокійно різалися в очко. Я глянув на годинник – сімнадцять хвилин на шосту. Поки Дмитрук доскочить до телефону, поки Скорич приїде сюди… Всього… півгодини, не більше. Головне, щоб Кисюра не пішов звідси. Я, звичайно, слідкуватиму за ним, але затримати його буде важче. Проте він повинен одягнутися, а для цього йому треба заскочити на дачу. І там я візьму його.

Я кидав камінчики у воду, поволі бредучи смужкою вогкого піску. Тривожно кигичили чайки. А може, у Хрипливого був спільник? Чому «був»? Картярі – його друзі, одна зграя. Н-да, тоді взяти їх буде нелегко. Не попередив я Дмитрука, що їх тут четверо. Не попередив…

Зиркнув на годинник – вже п'ятнадцять хвилин, як сторож побіг дзвонити. Отож, наші вже в дорозі. Я помалу взув туфлі. Пішов назад. Сів на камінь, слідкуючи за компанією і за дорогою, звідки з'явиться Скорич.

Збігло ще п'ять хвилин.

Цікаво, який вигляд буде у Кисюри, коли ми візьмемо його? Адже вважав себе невловимим.

Я одягнув сорочку. Поглядав на дорогу між пагорбами. Згадав, що не знав оперативників, окрім Скорича. Коли не він ітиме першим, я можу забаритися, і тоді грабіжник помітить щось підозріле. Я аж звівся. Думав: підходити до Кисюри чи чекати наших? Але що робитимуть троє картярів? Четверо проти одного… Кисюра хитрий: вдасть, ніби я програвся й від злості затіваю бійку. І все ж помаленьку пішов до них.

А хвилини спливали…

Крок, іще крок…

Здалося чи справді?… Прислухався. В різноголосся пляжу і шум моторних човнів вплівся гул автомобільного двигуна. Він гучнішав, наближався і раптом замовк. Ось з-за пагорба висунувся крислатий капелюх, потім обличчя, плечі… Дмитрук! Приїхали! Он майор, а за ним водій «газика» Микола Бунчук і ще один товариш. Скорич помітив мене, але не прискорив ходи: йшов, немов людина після праці, що вибралась до лиману на відпочинок. А Кисюра спокійно, звично здавав карту. Ось його спина з чорною родимкою

на лівій лопатці. Шкода, тренер з боксу Нагорняк не пам'ятав такої виразної прикмети. Я б ще першого разу впізнав би по ній Кисюру. Моя тінь впала на нього.

– Ти що, скляний? – не оглядаючись, хрипло запитав.

Майор, Микола і той, третій, майже поруч. Грабіжник тасував карти.

– Вставай, Кисюро, скінчилася твоя гра, – сказав йому.

Він перестав тасувати карти, ніби усвідомлював почуте.

Я помітив, як напружились м'язи на його руках. Картярі з цікавістю витріщились на мене. Кисюра поволі, крадькома потягся до порожньої пляшки. Я миттю наступив йому на кисть.

– Ну-ну, без фокусів! – застеріг його.

Поруч уже стояли наші. Ми з Миколою взяли грабіжника попід руки.

– Вставай!

– А, гади! – скинувся Кисюра, та ми міцно тримали його, і він присмирів.

Скорич зняв з нього темні окуляри. Картярі посхоплювались, обурено загукали:

– Ви чого?… Чого?

– Зараз заробите…

– Спокійно, – підняв руку майор. – Карний розшук. Громадянин Кисюра! Ви заарештовані! – суворо мовив і до картярів: – Ви його знаєте? Ваш товариш?

Вони розгублено озиралися.

– Ми тільки на пляжі…

– Грали в карти, і все… – знічено белькотали.

– Уу, піжони… – Кисюра брутально вилаявся.

– Припиніть! – наказав йому Скорич. – Ходімо. А ви, товаришу Гульченко, займіться цими картярами.

– Куди ви мене ведете? – запручався Кисюра.

– Тихо, тихо, – заломив йому руку за спину Микола. – Одягнемо тебе, голубчика.

– Я приплив з того берега, – хрипів грабіжник. – Мої лахи аж там…

– Ти справді не з нашого берега, – зауважив майор.

– На дачі вони, Кисюро, на дачі у сестри, – сказав я. – Не ламайте комедії.

Він заскреготав зубами від злості й безсилля. Ми пішли. Пляжники не звернули на нас уваги. На пагорбі стовбичив Дмитрук. Я помахав йому рукою. Він зняв свого незугарного капелюха й провів долонею по рудому волоссі.

В «газику» Кисюра згорблено сидів між мною і майором. Никодим Карпович – біля Миколи. Оглядався на грабіжника.

– Таке миршаве… – прошепотів.

Через кілька хвилин «газик» став біля хвіртки дачі Шулешко.

– Никодиме Карповичу, приведіть когось понятими, – попросив його Скорич.

Сторож пішов угору вуличкою. Ми зупинилися перед дверима дачі. Кисюра єхидно посміхався.

– Відмикайте, – звернувся до нього майор, – бо доведеться ламати двері.

– Там, – похмуро кивнув на цеглину, – ключ.

Ми ввійшли до кімнати.

– Сідайте, – я показав Кисюрі на ліжко.

Чекали понятих. Я розглядав грабіжника, його хирляву засмаглу постать, проте мускулясту, з добре розвинутими м'язами рук. На його вилицюватому обличчі – ні хвилювання, ні каяття, лише байдужість. Не міг повірити, що це він одним ударом послав мене у нокдаун і поранив Луцика. Чому став злочинцем? Напевне ріс, як усі діти, і мав жалість, яка й досі десь дрімала у ньому. Почав з хуліганства, а закінчив розбоєм. Тепер і строк дадуть йому значно більший.