Свідків злочину не було
Шрифт:
– А, це ви, – подав руку. – У вас ніяких новин?
– Поки що – ні, – я з інтересом розглядав кубки і вимпели. – Мені б хотілося, Павле Трохимовичу, пройти той маршрут, яким тренувався Руслан. Увійти, так би мовити, в його роль.
– Розумію. Я сам збирався запропонувати вам цю подорож, але подумав… може, вам незручно, – зніяковів тренер. – Зараз підготуємо швертбот.
– Не треба. Ми своїм катером, – відмовився від його послуг.
– Гм, своїм… – ніби сторопів, та за мить опанував собою.
– Шкода. Під вітрилом – неповторне враження, а коли ще вперше… –
– Якось виберусь, – пообіцяв йому. – Тоді відведу душу.
Перед тим, як замкнути кімнату, тренер пильно оглянув її, наче для певності, чи нічого не забув. З приступок я побачив на тому березі голубий катер із щоглою. Наш. Здалеку він скидався на іграшковий.
Ми порівнялися з елінгом.
– Михайле Степановичу, гайда з нами на морську прогулянку, – запросив столяра.
– Ви серйозно? – не повірив. – З тобою, Павле, у швертботі?
Радутний не відповів. Мабуть, не дочув.
– Наздоганяйте нас, – кинув я столяру.
Спиною відчув погляд Микичура. За хвилину скреготнули залізні двері елінга. Радутний знизав плечима.
– І навіщо відривати його від роботи? – здивувався з осудом. – На післязавтра ще треба відремонтувати три байдарки.
– Встигне, – заспокоїв тренера. – Це займе в нас хвилин тридцять. Хай провітриться дядько.
Табурчак побачив нас і лінькувато встав. Ми зупинилися коло нього. Позаду засапано дихав столяр. Голубий катер уже відчалив од набережної.
– Павле Трохимовичу, знайомтесь, – кивнув на інженера. – Це – Вадим Іванович, батько Руслана.
– Ра… Радутний, – збентежено назвався той, несміливо подаючи руку.
Вони зніяковіло дивилися один на одного. Тренер почувався ніби винним перед батьком свого вихованця, а інженера мучили докори совісті, що досі не спромігся познайомитися з людиною, яка не один рік терпляче навчала сина вправлятися з вітром. Подумав, що Табурчак жодного разу не схотів зустрітися з Радутним і розпитати, як провів Руслан останнє тренування.
Наш катер мчав до причалу: Зробив півколо і майстерно, не торкнувшись дощок, пришвартувався напроти нас. На його борту дві літери, написані червоною фарбою: ПК – патрульний катер. У маленькій скляній кабіні виднілась голова штурвального. На палубу з каюти вийшов Скорич.
– Прошу, товариші, на судно, – запросив, відчиняючи у борту дверцята, і простяг руку, щоб допомогти.
Першим, одним стрибком, опинився на палубі столяр, потім тренер, теж без допомоги. Одразу видно, що звикли до човнів. Катер похитувався, і Табурчак нерішуче. тупцював. Я нетерпляче доторкнувся до спини Вадима Івановича, і він наважився – незграбно, важко відштовхнувся від причалу й… не дотягся ногою до палуби, на мить завис над водою, але Скорич встиг вхопити його за лікоть і різко смикнув до себе.
– Не люблю води, – процідив інженер, щоб якось пояснити свою вайлуватість.
– А ви молодець, – шепнув мені майор, збуджено сяючи очима. – Тримаєтесь – комар носа не підточить.
Мусив триматись, щоб не втратити рівноваги, невимушеності. Що діялось із супутниками – не помічав, не придивлявся до них, щоб передчасно не сполошити
– Покажете, де розвертатись! – гукнув Радутному.
Тренер кивнув. Вони з Табурчаком дивилися вперед, на хвилі, і мовчали.
Ми обганяли моторки і яхти, рибальські човни. Причал даленів. Лиман ширшав, наче вода розсувала стрімкі береги. Виднілися дачі, пляж, де вчора ми заарештували Кисюру. Невже вчора? Мені здавалося, що це було давно.
– Он за тим пам'ятним знаком… – нахилився до мого вуха Радутний. – Навколо нього – і вертались.
Праворуч від фарватера, прямо на воді, погойдувались два білих якорі, з'єднані вгорі металевим вінком з червоною зіркою посередині. Знизу прикріплений дзвін, але через вуркіт двигуна я не чув його бамкання. Пам'ятник наближався… Вже чіткіше було видно цифри – 1944.
– Розвернетеся за знаком, – попередив штурвального.
Коли катер порівнявся із якорями, дзвін залунав голосно й урочисто. Я зрозумів, що в тому місці загинули під час війни моряки.
Ми пливли назад.
Я здогадувався, про що думав Руслан на останньому тренуванні. Невесело й незатишно, усіма покинутим почувався хлопчина. Він свято вірив у найчистіше – любов і тому не знаходив пояснення деяким людським вчинкам. Важкий тягар ліг на дитячі плечі, непосильний і для деяких дорослих.
На півдорозі до водної станції катер розвернувся і помчав на дачі. То Скорич дав команду штурвальному. Радутний стривожено глянув на мене. Табурчак заточився, вхопив мене за лікоть, наблизив своє сполотніле обличчя і знеможеш сказав:
– Капітане… до берега… я не можу, – і заплющився.
– Що – не можете? – підозріло подивився на нього.
– Не можу…
– Облиште свої витівки, – зі злістю порадив йому. – Візьміть себе в руки.
Інженер притулився до борту, перехилився через нього і… тільки мелькнули його туфлі з латуневими носками. Донісся сплеск, здійнялися бризки. На якусь мить мене паралізувало. Отямившись, я всунув голову до кабіни штурвального і крикнув:
– Стій! Стій! Людина за бортом! – і метнувся на корму.
Катер гальмував, але ще рухався за інерцією. З каюти вискочили Скорич, Лило, Загата й Микичур. Позаду катера в спіненій воді безпомічно бовтався Табурчак, хапаючи ротом повітря. Боцман ступив крок, щоб стрибнути на поміч, але його притримав майор.
– Тримайтеся, Табурчак! – кинув йому рятівний круг.
– Випав чи сам стрибнув? – тихо поцікавився Загата.
Я знизав плечима, дивлячись, як інженер вчепився круг, захлюпав ногами й поплив від нас. Катер поволі задкував до нього, а Табурчак ніби тікав…