Свідків злочину не було

Тимчук Віктор

– Значить, винні добрі дяді?

– І я, і вони. Да… Не став я ні олімпійським чемпіоном, ні світовим призером, – сумно зазначив Василь. – А обіцяли мені світле майбутнє. Все полетіло шкереберть: суд, колонія наче в нокауті. Довго зводився на ноги… Мріялось… вийду на волю, тренуватимусь – загримить моє прізвище. Ось і загриміло, – кисло посміхнувся. – Знову небо в клітинку… Відбув строк, опинився за ворітьми – і закрутило: кореші, горілка, карти, чувихи… За два тижні просадив те, що накапало за чотири роки, й сів на мілину. Подався на лісозаготівлю, трохи повколював –

розрахували. Обридла тайга, постійне давай-давай, а на півдні вирувало гарне, веселе життя. Тут лист від Раїси… І чого я перед тобою, капітане, сповідаюсь? – здивовано запитав.

– Без сповіді важко, Василю. Скажи, чого тебе кликала сестра?

– Не здогадуєшся? – лукаво примружився Кисюра. – Щоб вплинути на її зальотника. Вона… вагітна. А він, гад балухатий, тепер у кущі, – скреготнув зубами.

Брат заступився за сестру. Його турбувала її доля, і Кисюра того не приховував, але побіжно кидав на себе тінь підозри. Невже Василь так упевнений, що лист не потрапив до мене? Аж дивно. Може, не він писав… Після відвертої нашої бесіди не хотілося показувати листа. Але істина вимагала.

Я подав його зі словами:

– І ти викрав Руслана і шантажував його батька?

Кисюра пробіг очима каракулі, закліпав, і його лице поволі кам'яніло. У камері нависло давке мовчання.

– Ти що мені чіпляєш, капітане? – розгублено й тихо мовив Кисюра. – Я з тобою, як… А ти? – й ображено відвернувся до стіни.

– Але ж мені треба перевірити, – невпевнено відповів я.

– Іди, нам нема про що говорити, – буркнув насуплений Василь. – Іди, сповідальник.

Мене спантеличила його поведінка. Я чекав обурення, вигуків, заперечень… А він тільки звинуватив мене у підступності, ніби я навмисне викликав його на душевну розмову, щоб скористуватися з неї і підкласти йому свиню. Тепер Кисюра сховався, наче равлик – у свою хатку. Виникле довір'я розтануло, мов травневий сніг, і далі вести розмову – безглуздо.

Піднявся до себе в кабінет. Шулешко ще не було. Непокоїв лист, бо за ним міг ховатися хтось невідомий, кого я взагалі не знав.

Мені стало тоскно як ніколи. Пошкодував, що викликав Шулешко. Вона теж не причетна до зникнення Руслана. Хтось постукав.

– Заходьте.

На порозі з'явилася білосніжна постать. Жінка одягнена в брюки й блузку, які знадливо підкреслювали її зграбну фігуру, солом'яне волосся розпушене й вільно спадало на плечі, а півобличчя затуляли дзеркальні світлозахисні окуляри. У руці – вишукана сумочка, теж біла. Шулешко привіталась і сіла напроти мене. За скельцями я не бачив її очей, але відчував на собі глузливий погляд. Кабінет сповнився пахощами парфумів. Сестра Кисюри, знаючи собі ціну, трималася невимушено й незалежно. Поки що, зазначив я.

– Вибачаюсь, що потурбував. Мені б хотілося дещо вас запитати.

– Прошу. Я охоче. Але навіть не уявляю собі, що вас зараз цікавить, – виказала свій подив.

– Те ж саме, – дивився на себе у скельцях її окулярів. – Ви знайомі з Табурчаком Вадимом Івановичем?

– З Табурчаком? – перепитала, і її брови випурхнули з-під окулярів. – Вперше чую.

– Граєте?

Досить, Раїсо Гаврилівно, – і я подав їй свідчення інженера. – Прочитайте і зробіть висновки.

– Яка гра? Яка гра? – кокетливо перепитала, схиляючись над аркушами. – І що там читати? Що?…

Шулешко затнулася, наче хтось раптово затулив їй рота. Показання Табурчака її приголомшили. Вона посунула до себе папери, не зводячи голови. Напевне дивилася спідлоба. Негарно дивилася.

– Чому ви казали неправду?

– Ха! Правда у моєму становищі! – Продавщиця поклала випещену руку на стіл і легенько забарабанила пальцями. – Мені ще бракувало скандалу на роботі чи вдома.

– Де ваш брат? – зненацька поцікавився.

– Брат? – Лискучі скельця втупилися в мене. – Десь у Сибіру.

– Це ви писали? – показав їй листа, знайденого у Кисюри. – Ваш почерк?

– Я… – відповіла стишено, і її груди перестали здійматися – затамувала, приголомшена, подих.

– Яке питання ви збиралися вирішити з братом? Тільки щиро.

Шулешко напружено мовчала, і я відчув, як їй кортіло тої миті зірвати з перенісся окуляри й зарюмсати вголос. Але вона вперто, над силу, стримувалась, сподіваючись на диво, яке позбавить мене розуму, а її неприємних запитань.

– Слухаю вас, – поквапив її.

Вона здригнулася і, напевне, гарячково обмірковувала відповідь.

– Щоб Василь поговорив з Вадимом… Я… я завагітніла, – зніяковіло, через силу сказала.

Я не повірив.

– Завтра принесете завірену довідку від лікаря про вагітність. Обов'язково, – наголосив незаперечно.

І Шулешко не витримала: рвучко скинула окуляри. З її підфарбованих очей потекли сльози. Вона скривилась, враз ставши підстаркуватою і негарною.

– Чого ви причепилися до мене? Чого?… – схлипувала, порпаючись у сумочці. – Ви ж не знаєте, що це таке – життя самотньої жінки. Мені заздрять, а я нещаслива. Думаєте, добре без чоловіка? Раз молода, ще й вдова, то вона така-сяка…

– Гаразд, Раїсо Гаврилівно, – сказав їй, щоб заспокоїти. – То де ваш брат? Чим він займається?

– На моїй дачі, відпочиває, – витирала рожевою хустинкою щоки, губи від патьоків чорної фарби.

Я подав їй показання Кисюри.

– Прочитайте, чим займався ваш брат. А обманювати нас не варто.

Шулешко почала читати… Я став і підійшов до вікна.

– Господи… – простогнала продавщиця. – Пограбував…, вдарив ножем… Ні! Ні!… Я ж його виростила, коли нас покинув батько, а мама злягла!… І тепер знову тюрма… Може, його хтось примусив?!

– Ваш брат робив це свідомо, – озвався я.

Я налив їй склянку води. Цокочучи зубами, вона жадібно пила, й цівочки збігали по підборіддю, шиї, на комір блузки… Переді мною сиділа наче інша жінка – жалюгідна й безпорадна, зовсім не схожа на гордовиту господиню, власницю автомобіля й дачі.

– Мама… не переживе… – крізь гикавку мовила. – Це… зовсім її… доконає…

Шулешко сиділа й схлипувала, прикладаючи то до очей, то до носа хустину. Навіть забула про свою зовнішність: не причесалася, не підфарбувала губи та вії.