Свідків злочину не було
Шрифт:
– Не поспішайте з висновками, шановний, – порадив йому. – Говоріть, Ярино Григорівно.
– Важко мені… – зітхнула базарувальниця й осудливо похитала головою. – Сумнівних… Господи, я ж… – і часто закліпала.
Табурчак скривив губи в іронічній посмішці.
– Заспокойтеся, не треба, – сказав я.
– Угу… не буду… не буду, – поспішно витерла пучкою сльози, випросталась. – Так от…
Вона розповіла те ж, що й вчора.
– Що ти плещеш, жінко?! – схопився Табурчак, полотніючи. – В якому будинку? Кому ви вірите? Кому?! – зціпив кулаки, люто блискаючи очима. – Перекупка!
– Вашій
– Матері? Моїй?… – Ще дужче видовжилося його лице, він сперся рукою на стіл і враз обм'як, втрачаючи свій шал. – Ця жінка… моя…
Я залишив їх наодинці. Вийшов надвір. В тіні під каштаном продавали квас, і я приткнувся до невеликої черги. Подумав, що за ці дні зробив дві добрі справи: знешкодив грабіжника і звів матір з сином. Табурчакове серце пом'якшає, забудеться образа і гіркота сирітства. Згадав рідну маму, і мені стало сумно. Як вона зі своїм хворим серцем? Їй скоро п'ятдесят. Мені закортіло почути розмову матері й сина. Чи примирились вони? Чи заперечуватиме Вадим Іванович своє знайомство із Шулешко?
Не поспішаючи піднявся на другий поверх, постояв під дверима – не хотів вертати матір і сина до гіркої дійсності… Втім, робота є робота. Я відчинив двері.
Ярина Григорівна, заплакана, із скуйовдженим волоссям, пригорнула до себе голову Вадима Івановича. Я згадав славнозвісну картину «Повернення блудного сина»… Вони не звернули на мене уваги, тільки Табурчак на мить розплющив очі. На його обличчі – збентеження й біль.
Я сів за стіл. Ярина Григорівна змучено посміхнулася.
– Він усе розповість, – мовила виснажено. – Правда, Вадиме? – Син кивнув. – Він ні в чому не винен, тільки ото зв'язався з тією хвойдою. Аби ви знайшли Руслана… Кажи, кажи Вадиме. – І мати важко сіла навпроти.
Табурчак дивився у підлогу…
– Вадиме, – гукнула його мати.
– Зараз… – Він тремтячими пальцями розминав сигарету.
Через кілька хвилин, не дивлячись на мене, інженер розповів про своє передчасне повернення з відрядження й ночівлю у Шулешко. Все сталося, як я й передбачив, лише не бачився він із сином – сховався від нього у другій кімнаті. Чув його розмову з Шулешко, а потім і мою з нею. Признався, що сьомого Кисюра гостював у сестри і пішов од неї пізно ввечері. Відсутність сина налякала Табурчака, і вранці він подався додому. От і все. Нічого суттєвого, нового. Вже й не цікавило, чого вони сварилися з Василем.
Вадим Іванович тер лоб долонею, наче у нього розболілася голова. На сина невдоволено дивилася матір, і я зрозумів: він щось не сказав. Я його не питав, бо знав, що все одно скаже, якщо те відомо Ярині Григорівні.
– Лист, Вадиме, лист, – нетерпляче підказала йому мати.
Табурчак подав мені білий конверт з малюнком новорічної ялинки і написом під ним: «З новим роком!» Хм, з Новим роком у липні! Лист інженерові додому. Штемпель місцевий, сортувалося десятого у 22-му відділенні зв'язку. Я вийняв із конверта удвоє складений аркуш в косу лінійку, розгорнув, прочитав:
«Слухай, хмир болотяний, або ти женишся на Раїсі, або тобі не бачити свого сина, як вух без дзеркала. Усьок?»
Мені перехопило подих. Невже Кисюра? Недарма без крутійства визнав свої злочини: щоб приховати
– Коли отримали? – запитав, вкладаючи лист у конверт.
– Вчора.
– Когось підозрюєте?
– Як вам сказати… – зам'явся. – Ви теж, напевне, здогадуєтесь.
– Брат її! А хто ж?! – вихопилось у матері.
– Він погрожував викрасти сина?
– Ні, погрожував мені: «Я тобі зроблю, ти мене запам'ятаєш…» В такому дусі, – пояснив інженер.
– За що погрожував?
– Я… – Табурчак знітився і відвернувся, глухо продовжив: – Я не хотів женитись на Раїсі.
З вікна кабінету я бачив, як з під'їзду нашого відділення вийшли Табурчаки. Ярина Григорівна забігала наперед і зазирала в синове обличчя, щось говорила, енергійно жестикулювала, потім зупинила його і закивала, ніби комусь погрожуючи, пальцем. Тепер Вадим Іванович не піде до Шулешко. Від сьогодні їхнім зустрічам кінець. У ньому прокинулось запізніле каяття. Свідчення тому – списані аркуші на столі.
Їх постаті затулило густе віття каштанів. Я вернувся до столу. Ще раз прочитав анонімку. Підкреслив «хмир болотний» і «усьок». В цих жаргонних слівцях відчувалося минуле Василя. Ось для чого просила його сестра приїхати.
Звичайно, не викрадати сина свого коханця, а якось вплинути, щоб покинув сім'ю і одружився з нею. А Кисюра виявився запопадливішим, заманив кудись Руслана і сховав. Підлий тип.
Прочитав лист Шулешко до брата. Безперечно, у його підтексті вчувалося занепокоєння. Проте Кисюра відповів, що Руслана не бачив, а тільки чув, ніби він забіг до сестри й тим добряче нахарапудив полюбовників. Отож заздалегідь приготував таку відповідь. А може, вистежив після тренування, бо Руслан дзвонив додому.
Де ж Кисюра сховав його? На дачі? Але ж ми все обдивилися. Стривай! А льох чи підвал?! Без них не обходиться жоден господар. Напевне, ляда майстерно замаскована в підлозі. Я схопився їхати на дачу Шулешко, та схаменувся, бо раптом подумав: чому мовчав Руслан? Адже чув нашу розмову, а ніякого сигналу не подав. Звичайно, на дачі його не було.
А де? Може, на іншій, на якій ніхто не жив? Часом не у когось із тих картярів ховав Кисюра Руслана? Покажу анонімку грабіжнику. Як він зреагує на неї? Я заспішив до ізолятора. Зайшов до чергового і дав йому адресу Шулешко. Попросив привезти її у відділ.
Переступив поріг камери. Василь сидів навпочіпки у кутку, зіщулений, малий, ніби хлопчак. Оглянувся. Минуло лише півдоби, а обличчя вже посіріло, і в очах туга.
– Слухай, Василю, як ти докотився?…
– В душу лізеш, начальнику? Навіщо? – Кисюра звівся й прихилився до стіни.
– Облиш це дурне «начальнику»! – скипів я. – Ще не пізно стати людиною.
– Пробував. Розумієш… А все через умови. Я з п'ятого класу почав займатися боксом. Тренери мене запримітили, почали створювати умови: спочатку в школі, потім на заводі. Я майже постійно десь їздив, виступав на змаганнях, а оцінки ставили, зарплату нараховували…