Свідків злочину не було

Тимчук Віктор

– Верховодка, – буркнув, здогадавшись, що перед ним невіглас у рибальстві.

– Да, це ж мати треба терпіння! – полестив чоловікові, щоб не згасла розмова. – Отак щодня…

– Не щодня: іноді до зміни або після роботи. То Кнехт і ночує тут, – іронічно кивнув ліворуч.

– Такий затятий? – не повірив. – Це який Кнехт?

– Он у тільнику, – і смикнув вудлище – підсік верховодку.

Ще кілька хвилин постояв коло нього й пішов далі. Все те робив автоматично, без належної зацікавленості, яка завжди допомагала в

роботі. Придивлявся до Кнехта. Кнехт… Чудне прізвище. З чого ж почати розмову? Про рибу? Знову вклепаюсь. Краще відрекомендуюсь, і край.

Рибалка буцматий, оцупкуватий, мов дубовий окоренок. Голова, незважаючи на спеку, не покрита, і його густий чуб від сонця и вітру нагадував просяну волоть. У коричневій лапатій руці бамбукове вудлище здавалося барабанною паличкою. Я привітався з ним.

– Здоров, якщо не жартуєш, – басовито, весело відказав.

У нього крупне, грубе лице. Очі, ніс, губи, підборіддя ніби викарбувані начорно скульптором.

– Ви товариш Кнехт? – для певності запитав.

– О, Кнехт! – вигукнув і засміявся. – Боцман Кнехт, юнго. Сорок два роки топтав палубу. Ще й досі ніби гойдається під ногами земля. А зараз на пенсії, – безнадійно махнув рукою. – Списали на берег ловити бички.

Я теж посміхнувся, передчуваючи невимушену бесіду. До того ж я ніколи не бачив живого боцмана.

– А я з міліції, капітан Загайгора, – сказав, наче похвалився, і стало незручно.

– Ти ба! Чогось вподобав мене ваш брат, – хитро прискалив око. – Про хлопчину питатимеш, чи що?

Я насторожився.

– Про хлопчину, – підтвердив. – А хто вас уже питав?

Дивно: кого цікавила доля Руслана? Хто додумався питати рибалок? Надто професійний метод для звичайної людини. Недарма Скорич радив сходити на набережну. Хтось випередив мене. Від недоброго передчуття мене аж замлоїло. Кнехт, мабуть, помітив у мені якусь зміну, бо зміряв з голови до ніг недоброзичливим поглядом.

– Ану, покажи-но свій документ! – вимогливо сказав.

Я подав йому червону книжечку. Він розгорнув її, звірив фото.

– А в того ви не питали посвідчення?

– Ні, повірив на слово, – зніяковів боцман. – Ти вибач.

– Який він із себе?

Кнехт замислився, закліпав повіками. Я напружено чекав…

– Він підійшов десь близько дев'ятої вечора… – невпевнено почав рибалка. – Еге, близько дев'ятої, бо скоро прибув теплохід з останнього рейсу.

– Якого числа?

– Десятого. Сам він… нічим не примітний чоловік, вище середнього зросту, в діркатому капроновому капелюсі. Да! – Ляснув себе по лобі боцман і жваво додав – У нього начисто голена голова! Я помітив, коли він витирався хустинкою.

Голена голова… Скорич! Авжеж. Мені відлягло від серця, хоч і був незадоволений собою. Зрозумів, що майор дістав значні відомості, бо саме після десятого він вдруге радив мені навідатись сюди.

– То наш працівник, –

заспокоїв боцмана. – Наш. І що ви йому розповіли?

– Майже нічого, – знизав крутими плечима Кнехт. – Бачив я, бо знічев'я зириш навкруги, швертбот Радутного і того пацана. Тренувалися вони довгенько: відпрацьовували повороти, йшли галсами, потім відпочивали.

– Де відпочивали? Тут?

– Ні, он там… – махнув рукою Кнехт. – Біля дач, під очеретом. Опісля швертбот причалив до набережної. Оце і все, що розказав.

– А хлопчина був у швертботі, коли той причалив?

– Не помітив. Я ж за ними спеціально не стежив, – ніби виправдовувався. Потім мовив з нотками іронії: – Між іншим, капітане, я не Кнехт.

Ось тобі на! Оце признання! Я витріщився на рибалку, мов на снігову людину. Мені аж відібрало мову.

– Я – Лило Микола Панасович. – Він оглянувся на мене й стурбовано запитав: – Ти чого?… А, ти, видать, не місцевий. Кнехт – моє прізвисько. Кнехт – це металева тумба для закріплення канатів. А ти вже подумав… – Боцман засміявся, ворухнув рукою, і на граніт, йому під ноги, шльопнулась срібляста верховодка.

– Н-да, Миколо Панасовичу… – Я з полегшенням передихнув.

– Мотай на вус, – хитро підморгнув мені. – Знадобиться.

Дивно, що Скорич так наполегливо спроваджував мене на набережну, де не виявилося жодного свіжого факту.

– А наш працівник більше ні з ким не розмовляв? – спитав наостанку.

– Тільки зі мною.

Попрощався з боцманом і пішов. От і значимі відомості! – кепкував із себе. Проте непокоїло, що я не помітив чогось суттєвого. Як у дитячих журналах: у намальованому дереві треба знайти якесь звірятко. І от довго нишпориш очима серед гілля, поки раптово не помітиш те, що шукав. Ще й дивуєшся, як це просто.

Не міг він мене наштовхувати на непевний слід. Навіщо? Скорич, як і я, теж зацікавлений, щоб Руслана швидше знайти. Розмовляв майор лише з Лило. Я аж зупинився, вражений своїм здогадом: він посилав мене до Лила… Відтворив у пам'яті нашу розмову… Нічого особливого, все знайоме досі. Що ж мав на увазі Дмитро Юхимович?

– Ну, як там боцман? Ще не збирається додому? – раптом озвався до мене рибалка, що назвав Лило Кнехтом, і насмішкувато продовжив: – Не хвалився своїм мопедом? Он стоїть за платаном, – показав рукою.

Справді, з-за грубого стовбура визирало колесо.

– А де живе старий? – запитав.

– На Пушкінській.

Приголомшений, я завмер… Ось яке відкриття зробив Скорич! Адже Руслан пішов по Пушкінській. Він устиг подзвонити і… Так, залізна витримка у Кнехта: ні розгубленості, ні хвилювання. Тільки невимушеність і приваблива простота. Як розпізнав майор у ньому злочинця? Звісно, Лило теж йому сказав, що не бачив хлопчини, але Скорич натрапив на слід. Звичайно, навів мопед і, можливо, розшукав свідка, що жив на Пушкінській. Можливо. А мені не поталанило.