Святий Валентій

Франко Иван Яковлевич

Як ти­хо, глу­хо!.. І ніщо не вид­но...

Не бов­ваніє в далі Капітолій,

Не вид­ко мурів батьківсько­го до­му, -

Пустиня, рівно! І не­мов мо­ряк,

Що сміло відкри­ва краї нез­нані,

Так вдаль ле­тять йо­го свобідні очі

Із краю в край. По­ля, ліси, і го­ри,

І мо­ре, й су­шу обніма­ють. Всю­ди

Пустиня, смерть. Він віддих­нув свобідно.

Но що се? Десь на другім краю світу,

В нутрі мов най­пустішої пус­тині,

Щось

дви­гаєсь, здіймається, рос­те,

Страшне, таємне. На­че чор­на хма­ра

Клубиться, воз­дух весь прой­ма гро­зою,

На кри­лах вих­ру ко­по­тить до нього.

Валентій дар­ма нап­ру­жає очі,

Вкладає в них всю си­лу ду­ху сво­го:

Хоч про­ни­кає зем­лю всю наскрізь,

А хма­ри тої про­ник­нуть не мо­же.

Вона збли­зи­лась, зас­ло­ни­ла не­бо

І тя­га­рем стра­шен­ним на­ляг­ла

Валентію на ду­шу. Він аж весь

Подавсь до­до­лу, мов та де­ре­ви­на

Під снігом. Втім підвів не­чай­но очі

І ба­чить: пе­ред ним стоїть па­нич

В тіснім хітоні, з роз­ку­дов­че­ним

Волоссям, з піною кро­ва­вою

В ус­тах, з по­синілим ли­цем стра­шен­ним.

“Лиш ти один ос­тав­ся ще жи­вий,

А дру­гий я, - про­мо­ви­ла по­ява, -

Но нам за­ма­ло місця на землі

Обом. Борімось на жит­тя і смерть!”

“Зачим мені бо­ро­ти­ся з то­бою?
–

Сказав Ва­лентій.
– Чи ж не мож нам жи­ти

Обом са­мотньо? Я те­бе не знаю,

Ані твоєї смерті не ба­жаю”.

“Не знаєш мя, а прецінь в серці твоїм

Я ви­ко­хавсь і виріс! Я - не­на­висть

До всіх лю­дей! Бо­рись, бо­рись зо мною!

Я не стерп­лю, щоб жив хто ще, крім ме­не!”

“Ім’ям гос­поднім зак­ли­наю тя,

Демоне кля­тий, ус­ту­пись від ме­не!”

“Га-га! Ім’ям гос­поднім зак­ли­наєш.

А сам о ме­не гос­по­да про­сив!

Його ім’ям при­ход­жу я до те­бе

І те не­су тобі, о що бла­гав ти!”

І вда­ри­ла стра­шен­ная по­ява

Його в грудь п’ястю. Від уда­ру то­го

Спинилось сер­це в своїм скорім ру­ху,

Застигла кров, по­синіло ли­це,

Кровава піна ста­ла на ус­тах

І за­вер­ну­лись у орбітах очі.

Мов труп, на зем­лю по­ко­тивсь Ва­лентій

І так ле­жав, мерт­вий, заціпенілий.

Тоді коліном прик­ляк­ла по­ява,

Притисла, що аж кості затріща­ли,

І, на­хи­лив­шись над йо­го ли­це,

Щось ти­хо шеп­ну­ла йо­му до уха,

Таке страш­не, гли­бо­ко

таємни­че,

А так пе­ку­че, мов жа­ло оси,

Заправлене в пе­кельную от­ру­ту.

І верг­лось враз Ва­лентієве тіло,

Як ме­чесь ящірки відтя­тий хвіст,

І по­ча­ли всі сус­та­ви пру­ча­тись

І ки­да­тись, о зем­лю бить со­бою

В стра­шен­них су­до­ро­гах. Ру­ки рва­ли

Траву і зілля; скре­го­та­ли зу­би,

А з здав­ле­ної груді до­бу­вавсь

Звірячий, ди­кий, про­шиб­ли­вий го­лос.

В землі вже яму ви­бив під со­бою,

З-під нігтів рук по­вис­ту­па­ла кров,

І піною пок­ри­ло­ся ли­це,

Коли вкінці по­ява відсту­пи­ла

Від му­че­ни­ка. Зціплий, нед­ви­жи­мий,

Посинілий, стра­шен­ний, він ле­жав,

Мов труп. Лиш звільна підно­си­лись гру­ди,

Свій обіг звільна по­чи­на­ла кров,

І дов­гих хвиль бу­ло потрібно, щоб

В бо­лющім тілі знов затліла іскра

Життя, і мислі, й тям­ки. Звільна, ти­хо

Валентій встав, хит­ким, не­пев­ним кро­ком

Ступив на­пе­ред і спи­нив­ся знов.

У го­лові йо­го бу­ла пус­ти­ня:

Що ста­лось з ним - не тя­мив. Все від хвилі,

Як ки­нув­ся на зем­лю, про­ся­чи

Недуги в бо­га, по­то­ну­ло в чор­ну

Тьму за­бут­тя. Лиш біль ли­шив­ся лю­тий,

Якийсь таємний, нев­ло­ви­мий біль,

Котрого він не знав при­чи­ни й місця.

Страшна уто­ма тіла ще зміцня­ла

Той біль, хоч се був біль душі, не тіла.

І враз йо­му не­яс­но при­га­да­лась

Страшна по­ява, що бо­ро­лась з ним,

І при­га­да­лось, що якісь страшні

Слова во­на йо­му шеп­та­ла в ухо,

Що від тих слів ду­ша йо­го за­мер­ла

І тіло за­ме­та­ло­ся, мов кож­дий

Сустав в нім рвавсь від цілості осібно,

І що сло­ва ті - се при­чи­на бо­лю.

Жало, що й досі в рані ще стри­мить.

Та що се за сло­ва? Який їх зміст?

Він дар­ма хо­ру дум­ку нап­ру­жає,

Ворушить спо­мин­ки! Не­мов залізна

Стіна дов­ко­ла слів тих заск­ле­пи­лась,

Добратися до них ніяк не мо­же.

І, сам се­бе не тям­ля­чи, в за­думі

Повільним кро­ком він у дім пішов

І в за­лу, пов­ну гос­тей, світла, шу­му

І ра­дості, всту­пив, мов дух Ере­ба.

Один лиш крик смер­тельної три­во­ги

Пройшов по гос­тях, ос­товпів отець,

Зомліла Сільвія на вид йо­го.

Блідий, розх­рис­та­ний, з ли­цем кро­ва­вим,

З роз­куд­ла­ним во­лос­сям, в пор­ваній

Одежі, з впер­ти­ми на­пе­ред се­бе