Святий Валентій

Франко Иван Яковлевич

Над ним свою прок­ля­ту власть. Та пра­ве

Життя йо­го ла­має власть бісівську,

Тож біс, як злодій, лиш вночі, ча­сом

На нього із-за уг­ла на­па­дає.

Молитва й піст - отеє ліки не­хибні

На де­монів та­ких. Молімся всі,

Пильнуймо чут­ко кож­дий крок йо­го,

А де­мон злий до нього не прис­ту­пить”.

Як по­то­па­ючий за сте­бе­ли­ну,

Так не­щас­ли­вий батько за ту ра­ду

Вчепивсь. В свій дім Пам­филія

спро­ва­див

І уп­ро­сив йо­го - не відсту­па­ти

Від си­на день і ніч. Не спро­тив­лявсь

Валентій то­му, а ро­зумні, щирі

Памфилія роз­мо­ви зве­се­ля­ли

Його по­ну­ру ду­шу. Лиш ча­сом

Якесь таємне, страш­не ос­товпіння

На нього ве­чо­ра­ми на­хо­ди­ло,

Він, мов крізь сон, кри­чав: “Іде! Іде!”

І блід, і синів, де­ревів увесь.

Але Пам­филій не те­ряв відва­ги,

Моливсь, співав, кро­пив, а рівно­час­но

Насилу з батьком ру­шав, ско­бо­тав

Валентія і тер хо­лодні ру­ки,

Аж по­ки той не при­хо­див до се­бе.

Пройшов так місяць в вічній бо­ротьбі,

І хоч не мав за весь той час Ва­лентій

Ані од­но­го на­па­ду та­ко­го,

Як перші два, то все ж за місяць той

Подався, од­ряхлів, ос­лаб і тілом,

І ду­хом. Де поділась та кра­са,

Та яс­на, свіжа, привітна по­ява,

Що ча­ру­ва­ла всіх! Де дівсь той ум

Мислячий, бист­рий! Ску­ле­ний, блідий,

З трем­тя­чи­ми коліна­ми, по­туск­лим,

Зів’ялим оком, звільна, на­че тінь,

По мар­му­ро­вих за­лах бе­зу­час­но

Валентій плен­тавсь. По­ро­хом при­па­ли

Його лю­бимі кни­ги. Під двер­ми

Надармо ще стог­на­ли день від дня

Недужі: висх­ло дже­ре­ло во­ди

Цілющої, по­гиб лікар ве­ли­кий!

Лиш батько ще надії ке те­ряв,

І Сільвія йо­го не по­ки­да­ла.

А ве­чо­ром, ко­ли по­ра страш­на

Зближалася де­монських на­падів,

Всі троє обсіда­ли ко­ло нього

І в роз­говір жи­вий йо­го втя­га­ли,

Щоб ум йо­го на­си­лу відтяг­ти

Від тем­ної за­ду­ми; то ча­сом

Читала Сільвія Арісто­фа­на

Та інші тво­ри ве­селі, смішні,

Щоб ожи­ви­ти зас­ти­гав­шу кров!

І, ба­чи­лось, усе те по­ма­га­ло,

Та хоч що­вечір май­же чу­лось їм

В очах, лиці Ва­лентія три­вожнім,

Що пролітав над ним зловіщий де­мон,

То все при­сутність їх йо­го прог­на­ла.

Аж раз - по­ну­рий був, прок­ля­тий вечір.

Жаркий си­ро­ко віяв із-над мо­ря

І віддих за­пи­рав в здо­ровій груді,

Лягав, мов змо­ра, на кожніське сер­це.

Від

ра­на вже не­по­коївсь Ва­лентій,

Весь день не їв нічо­го, все хо­див

По всім бу­дин­ку, на­че навіже­ний,

Заглядував у всі ку­ти, всі скрит­ки

І сам се­бе про щось роз­пи­ту­вав.

То знов в роз­пуці ру­ки опус­кав

І скри­ку­вав: “Дар­ма, дар­ма, не мо­жу!

Не при­га­даю! Бо­же, як бо­лить!

Слова, сло­ва! Три сло­ва лиш зга­да­ти,

А все ми­не, спокій по­вер­не, щас­тя!”

Надармо батько у страшній три­возі

За ним хо­див, роз­пи­ту­вав і тішив,

Памфилій дар­мо всі псал­ми святі

Переспівав і ок­ро­пив весь дім!

Чим ниж­че сон­це, на­че кров чер­во­не,

Хилилося з по­луд­ня, чим густіший

І га­рячіший за­ля­гав ту­ман,

Чим дуж­че і глухіше вітер вив,

Тим нес­покій Ва­лентія збільшав­ся.

А як у морі сон­це по­то­ну­ло,

Він став і поп­ро­щав йо­го ру­кою:

“Прощай, о сон­це, вже тя не по­ба­чу!”

З кутів ви­сокі тіні підня­лись,

І звільна по­повз­ли по всіх по­ко­ях,

І за­ли­ли со­бою весь простір.

Немов осуд­же­ний на смерть, тремтів

Валентій, на потіхи всі глу­хий,

Широко витріще­ни­ми очи­ма

Шукаючи ко­гось в прос­торі темнім.

А втім, по­синів і, ру­ка­ми очі

Закривши, крик­нув: “Ох, іде вже, йде!”

“Оружжя на ди­яво­ла хрест твій!” -

Кричав Пам­филій і кро­пив що­си­ли, -

Між тим отець і Сільвія взя­ли

Валентія за ру­ки, мов ба­жа­ли

Його со­бою зас­ло­нить, но чу­ли,

Як він в ру­ках їх кос­тенів, хо­лов.

Пройшла так хви­ля. Той стра­шен­ний ви­раз

Що на лиці Ва­лентья ма­лю­вавсь,

Показував, що наб­ли­жаєсь хви­ля

Самого на­па­ду. На­раз він скрик­нув

Нелюдським го­ло­сом і стре­пе­нувсь

Так, що по­па­да­ли, не­мов сно­пи.

Отець і Сільвія - і він упав.

І по­ча­лась най­тяж­чая го­ди­на,

Якої лиш в житті во­ни заз­на­ли,

Година мук пе­кельних, кри­ку, сто­ну

І скре­го­ту зубів, важ­ких ударів

Всім тілом, го­ло­вою й грудьми

О глад­кий камінь. Мов за­ка­менілі,

Стояли зри­телі, в німій три­возі

Гляділи на те ко­нан­ня стра­шен­не

Того, хто був так до­ро­гим для них.

Часом зда­ва­лось, що в безмірних му­ках

Пручаєсь він і си­лується вста­ти,

Щось спу­та­ним белько­че язи­ком

І су­до­рож­не рву­чи­ми ру­ка­ми